Голодомор. Те, що не відболить…
Бо навіть час не гоїть такі рани. Бо надто вони глибокі і болючі. Бо насправді ці рани є злочином проти людяності. А злочини такі, як відомо, не мають терміну давності. Ось чому ми і сьогодні, після дев’яти десятків літ, говоримо про них, як про щойно завдану кривду. Бо вона відлунює у долях поколінь. Бо ті, хто завдавав кривди, залишилися непокараними. А тому їхні нащадки продовжують грати свою криваву роль в історії. Іншими методами, але з тією ж метою – з метою винищення українців, з метою стерти Україну з лиця землі.
Цей злочин проти людяності називається Голодомором. Його у 1932-33 роках, а потім і в 1946-47-му, штучно спровокувала на українській землі червона русня. За що? За непокірність. За волелюбність. За небажання жити в московському ярмі. За бажання бути незалежними. Самостійними. Господарями власної землі і власної долі. Ах, так?! Ну, тоді ми вам покажемо…
І показали. Забирали у селян усе: худобу, птицю, зерно, будь-які запаси будь-якого продовольства. Вирізали плодові дерева, аби не рятуватися від голоду садовиною. За підбирання залишків урожаю на полях загрожував розстріл або 10 років позбавлення волі. Люди були приречені вмирати. І вмирали. В муках. У божевіллі. У кривавому танці голодної смерті.
Найстрашнішим стало літо 33-го. Вдумайтесь у цифри: щодоби вмирало 28 тисяч осіб, щогодини – 1 168, щохвилини – 20… За приблизними підрахунками, Голодомор забрав життя 10,5 мільйона українців. Тих, чию смерть запланували. Спровокували. Штучно організували. Скажете: не геноцид?!
Якби ж за нього хоча б хтось був покараний тоді, коли правда почала просочуватися назовні, коли про неї заговорили у світі! Якби. То, може, не було би нинішнього геноциду, який організувала проти українців імперська росія, розв’язавши на мирній території мирної України криваву війну. І знову рахунок загиблих іде на десятки, на сотні тисяч…
Ось чому ми проводимо паралелі між тим, що діялося у 30-тих роках минулого століття, і між тим, що діється сьогодні. І небезпідставно стверджуємо: тоді росія хотіла знищити нас голодом, тепер же хоче знищити війною. А нам пропонують поступитися. І простити. І забути. Нонсенс? Та ні, знущання. Фізичне, моральне, психологічне. Вип’ячування своєї безкарної зверхності. Намагання переконати світ у нашій меншовартості. Виправдання новітнього геноциду українців.
Але ми не втрачаємо віри. І зберігаємо пам’ять про минуле в ім’я майбутнього. І молимось за невинно убієнних. За померлих голодною смертю. У Чикаго така молитва – спільна, щира, хвилююча – прозвучала у неділю: у Holy Name Cathedral відбулася панахида за безневинно загиблими жертвами Голодомору. Її очолив єпископ Чиказької єпархії УГКЦ владика Венедикт Алексійчук за участю багатьох священників українських церков Чикаго і прилеглих містечок. По завершенні відправи слово для промови мали владика Венедикт, отці Ярослав Мендюк, Віктор Полярний, Богдан Калинюк, Генеральний консул України в Чикаго Сергій Коледов, голова Українського конгресового комітету Америки, відділ Іллінойс, доктор Марія Дмитрів-Капеняк.
Промовці зазначали: голодомор – далеко від нас у часі, війна – далеко від нас у відстані. Але серця, для яких важлива Правда, не знають ані відстаней, ані часу. Вони просто знають Правду і хочуть її торжества. І тому взивають, аби світ не мовчав, коли й сьогодні гине український народ. Бо знову коїться злочин. Тими самими кривавими руками москви. Непокаране зло відродилося. І його потрібно зупинити. Чуєш, світе? Чи ти сліпий і глухий? Чи ти віриш тим, хто з мечем іде на мирний люд?
«Боже великий, єдиний, нам Україну храни», – духовний гімн, глибокі слова якого злітали під небозвід храму, виконав на завершення панахиди хор осередку СУМ імені Павлушкова (керівник Володимир Попович). А поруч на вишиванці – Матір Божа з Ісусом. І юні українці біля тернових вінків, оповитих чорними стрічками. А до них вплетені червоні маки, блакитні волошки, гарячі соняхи і повнозерні колоски. Як символ незламності і віри. І свіча поруч. І молитва на вустах. За всіх, хто загинув без імені і без могил. Щоб не забулося. Щоб не повторилося.