Августин Волошин: портрет великого українця на тлі доби

26 жовтня 1938 року у маленькому краї, затиснутому між горами й великими імперіями, сталося те, чого не вдалося досягти решті українських земель. На хвилі політичної бурі, що здійнялася над Центральною Європою після Мюнхенської угоди, уряд Чехословаччини затвердив новий автономний кабінет Підкарпатської Русі. Його очолив греко-католицький священник, педагог і політик Августин Волошин. Ця дата стала не лише початком нового етапу його особистої долі, а й моментом пробудження української ідеї у найзахіднішому куточку нашої землі – на Закарпатті. 

Територія, де історія не йшла, а бігла. Упродовж століть тут змінювалися держави, мови, адміністрації – Угорщина, Австрія, Чехословаччина, а згодом і радянський союз. І все ж закарпатські українці зберегли себе: у мові, у церкві, у пісні. І в прагненні бути єдиними з українцями по той бік карпатських хребтів.

Після Першої світової війни край увійшов до складу Чехословаччини під назвою Підкарпатська Русь. Прага обіцяла автономію, але втілення цих обіцянок затягнулося на два десятиліття. Реальне самоуправління так і не настало до 1938 року, коли світ почав хитатися на порозі нової війни. Мюнхенська угода, підписана 30 вересня 1938-го, змусила Чехословаччину поступитися Німеччині Судетами. І саме тоді, щоб урятувати бодай залишки держави, чехословацький уряд вирішив надати автономію своїм окраїнам: Словаччині й Підкарпатській Русі. Для закарпатських українців це стало історичним шансом. 

Народжений 17 березня 1874 року у високогірному селі Келечин (нині Хустський район Закарпаття), Августин Волошин зростав у родині священника, де книжка й молитва були рівноцінними дороговказами. Освіту здобув в Ужгородській гімназії, а потім у Будапешті, де вивчав фізику й математику, водночас готуючись до священницького служіння. У 1897 році був висвячений на греко-католицького священника. Його покликанням стала освіта. Волошин викладав у Ужгородській учительській семінарії, а згодом став її директором. Писав підручники, видавав педагогічні журнали, перекладав твори з угорської й чеської. Його віра була не лише церковною, а й громадянською: він вірив, що нація починається зі школи. З освіти та культури. Принципово стояв на позиціях української культури. Волошин був класичним просвітником, він часто повторював: «Не нарікайте, що народ бідний, але робіть, щоби був культурний і тоді буде матеріально щасливіший». І хоч можна собі подумати, що Волошин був ідеалістом, але ж ні. У французькій газеті «Le Petit Parisien» у лютому 1939 року про нього писали так: «Волошина часто представляли як типового духовника-політика-дипломата з часів Ренесансу. Але цей образ рішуче фальшивий. Отець Волошин зовсім не подібний до того рафінованого духовенства, що засліплювало королівські двори своїм блиском та дорогоцінностями. Батько Волошин між населенням дуже облюблений і сам він – розумний реаліст. Він ані мрійник, ані фанатик». У 1920–1930-х роках Волошин активно долучився до політичного життя: став головою Народно-християнської партії, депутатом чехословацького парламенту, а також одним із лідерів Руської Народної Ради. Він послідовно виступав за українську орієнтацію краю – і саме це зробило його природним кандидатом на роль лідера, коли прийшов історичний час.

26 жовтня 1938 року стало днем, коли в горах Карпат засвітилася зоря української державності. І хоча вона згасла швидко, її світло дійшло до нас як знак, що ідея України жива там, де є люди, здатні її вимріяти і готові її творити. 

Після усунення попереднього прем’єра Андрія Бродія, запідозреного у зв’язках з угорськими реваншистами, чехословацький уряд доручив формування нового автономного кабінету Августинові Волошину. 26 жовтня 1938 року він офіційно став прем’єр-міністром Підкарпатської Русі. З перших днів Волошин обрав чіткий курс: українізація освіти, розвиток культури, створення українських газет, підтримка товариства «Просвіта», відкриття шкіл з українською мовою навчання. Замість старої назви «русинський народ» він відкрито говорив про український народ. У Хусті, куди уряд переїхав після угорської анексії південних районів (Віденський арбітраж), панувала атмосфера піднесення. Люди вперше за багато десятиліть відчули себе частиною великої української нації. Волошин свою позицію декларував так: «Наша програма ясна і чітка. Нікому не хочемо робити кривди, хочемо, щоб у нашій країні запанувала правда, право й справедливість! Хочемо, щоб перестала біологічна політика нищення всього, що є українське».

22 листопада 1938 року парламент Чехословаччини затвердив Конституційний закон про автономію Підкарпатської Русі. Формально край отримав власний уряд, адміністрацію і право на самоуправління. Та фактично залишався під подвійним тиском: із півдня наступала Угорщина, зі сходу – зростала загроза нацистської експансії, а Прага дедалі більше втрачала контроль. 

Навесні 1939 року мапа Центральної Європи змінилася з блискавичною швидкістю. Після окупації Праги німецькими військами 14 березня Словаччина проголосила незалежність. Наступного дня, 15 березня 1939 року, в Хусті зібрався Сейм Карпатської України, який одностайно проголосив створення незалежної держави й обрав Августина Волошина президентом. Це була українська держава перед Другою світовою війною. Її гімном була «Ще не вмерла Україна», її мова – українська, її прапор – синьо-жовтий. Упродовж кількох днів у Хусті лунали слова, що гріли серця: «Ми – українці, і ми хочемо жити у власній державі». Та доля була безжальна. Уже 18 березня 1939 року угорська армія окупувала територію Карпатської України. Держава проіснувала лише три дні, але її існування стало символом: там, у горах, на маленькому клаптику землі, вперше після 1918 року знову замайорів український прапор.

Після угорської окупації Волошин деякий час перебував у Празі, викладав у Карловому університеті. Коли у 1945 році радянські війська увійшли до Чехії, він не втік, сподіваючись, що нова влада визнає його як людину науки й церкви і не чіпатиме. Проте 20 травня 1945 року його заарештували працівники СМЕРШ. 11 липня 1945 року він помер у московській в’язниці.

Для нас, українців XXI століття, Августин Волошин є нагадуванням, що нація народжується не лише зі зброї, а й зі слова, школи, віри, освіти. А його Карпатська Україна – приклад того, як навіть маленький народ, опинившись між потужними імперіями, здатен сказати світові: «Ми є». Закарпаття, край багатомовний і багатокультурний, тоді зробило свій історичний вибір: воно обрало Україну. І хоч державність протрималася лише кілька днів, її сенс – у самому факті існування. Бо Карпатська Україна показала, що навіть під тиском великих сил українська нація шукає свій шлях до свободи.