Емпатія

У дивний час живемо. Його трагізм полягає не лише у військових діях, руйнуванні міст і сіл, загибелі та каліцтві багатьох людей – як військових, так і мирних, серед яких чимало підлітків і дітей. А й у тому, що більшість людей не може, а чи не хоче розуміти і відчувати трагізм цього часу. Так, ніби щось зламалося в душах цих людей, вони перестали відчувати зв’язок з іншими людьми, з довколишньою реальністю. І продовжують звично постити в соцмережах якусь дурість – хтось милується красою свого тіла, хтось виставляє шикарні фотки з дорогих світових курортів, хтось шалено витанцьовує на дискотеках і шикарних вечірках...

Хтось зауважить – а що робити? Сидіти і плакати? Треба ж якось розганяти смуток! 

Я впевнений, той, хто здатний написати таку фразу, напевно, й не відчуває у собі якогось глибокого смутку. Якщо, до того ж, його можна розігнати дискотекою або втекти від нього на гарячі пляжі в Дубай, то це взагалі не проблема.

Але для тих, хто здатний відчувати і переживати трагедію інших людей як свою особисту, не існує відстаней, бо куди б ти не поїхав, де б не був, а від себе не втечеш. А хто не знає слова емпатія, той легко пройде повз людину, яка на очах упала прямо посеред вулиці.

Багатьом людям Емпатія дається звище, як Дар Господній. Такі люди особливо необхідні суспільству у важкі часи. Їх відрізняє не так уміння говорити правильні та красиві слова у потрібний момент, а просто елементарне вміння побути поруч і помовчати з розумінням і співчуттям. Або ще краще – тихенько помолитися, взявши за руку того, хто потребує цього понад усе на світі.

Певний час працюю з дітками в одній зі слов’янських шкіл за океаном. Це переважно діти, які народилися в США, або перебувають тут протягом 4-5 років. Більшість іще непогано говорить українською – і це дуже радує, – а хтось уже потихеньку її забуває, певно, батьки вдома вже говорять англійською.

Але мова сама собою не житиме в душі, якщо не підживлювати її мистецькими артефактами – казками, віршами, піснями. Тож ми з ними співаємо! Показую їм весь спектр сучасної української поп-музики і нашої естради – і спостерігаю, як реагують, на що відгукуються ті, кому зараз по 10-11 років. Деякі моменти по-справжньому дають інформацію для роздумів. Дитина, приміром, вільно заходить в ютуб, відкриває пісню Go_A і разом з Катериною Павленко виводить тоненько: «Сію-вію, сію-вію конопелечки…» А інша відкриває пісню Русі, якій уже майже 30 років, і весело підспівує «Ру-ру-Русалонько – до берега приплинь!».

А от пісні деяких українських сучасних мегазірок дітям не заходять зовсім – і вони починають відводити очі і говорити: «О, фу, це крінж!» Це буває тоді, коли вони бачать на екрані кліпи з вульгарним відеорядом.

На мій подив, уже на другій нашій зустрічі хтось із дітей знайшов у ютубі і ввімкнув моє «НЛО» – фрагмент із давньої програми УТ1 «Фант-лото-Надія» – і вже на другому приспіві всі почали дружно і азартно співати: 

«Що це було – мабуть НЛО, 

Ні сіло-ні впало – по небу пливло!»

І тут я розумію, що недаремно намагався збагнути дитячу психологію, коли сім років поспіль був ведучим тієї телепрограми. Такі пісні, як «НЛО» чи «Жаба», заходять як дітям, так і дорослим, завдяки простій, але вивіреній мелодії та цікавому тексту.

Але поганий той вчитель, який нічому не вчиться у своїх учнів. 

Згадується зовсім недавній епізод, коли в кінці нашого уроку діти раптом попросили – а можна ми поспіваємо вам нашу улюблену американську пісню? Вони молитовно складають свої рученята і просять – «Ну будь ласка!» Я, звичайно, здаюся і дозволяю. І раптом вони починають співати не щось легке і попсове, а досить складну і драматичну композицію Бруно Марса і Леді Гаги «Die with a Smile». І своїми тоненькими голосочками старанно виводять: «If the world was ending – I’d wanna be next to you…». Що в з англійської перекладається так: «Якби цей світ підійшов до свого кінця, я хотів би померти разом з тобою, померти з усмішкою на вустах…». Це я вже цитую більш широкий контекст цієї пісні. 

І в той самий момент, коли вони старанно виспівують рядки цього лірично-апокаліптичного американського хіта, я згадую кадри бомбардувань українських міст і фотографії загиблих молодих людей, а на очі мої накочуються непрохані сльози…

– Містер Анатолій! – вони раптом переривають свій спів. – Ви плачете? Чому ви плачете, містер Анатолій?! Вам не сподобалась ця пісня? То разом заспіваймо «Червону калину» – ми її знаємо, тільки не плачте, будь ласка…

Дивовижні, милі діти, вони уважно дивляться на мене – і я відчуваю таку хвилю непідробної дитячої емпатії, що горло буквально перехоплює судомою… Так, це юні українці ХХІ століття, закинуті долею на інший континент, які й тут, у США, гостро відчувають цю глобальну апокаліптичну кризу людства, і співають про те, що хотіли би померти з усмішкою на вустах…

Емпатія, особливо дитяча, вона цілюща і чиста, здатна гоїти будь-які рани душі. Коли відчуваєш її, то не можеш собі уявити, що дівчатка приблизно такого ж віку можуть бити свою однокласницю на шкільному подвір’ї і знімати це на відео. Або штовхати літню людину за те, що вона зробила зауваження щодо ненормативної вуличної лексики підлітків. Між емпатією і антипатією – цими двома крайнощами – лежить неймовірна прірва.

Емпатія проростає тільки з любові і душевної доброти. Жодна ненависть, гордість чи самовихваляння не дасть подібного результату, бо що посієш, те й пожнеш. 

І як там в Євангелії від Матфія: «По їхніх плодах упізнаєте їх. Бо хіба ж збирають виноград на тернових кущах…».

І це – істина!

Про автора:
Анатолій Матвійчук –
Народний артист України, поет, композитор, журналіст,
телеведучий, музичний аналітик, педагог, науковець.