Віра. Надія. Любов

Актуальний наїв

Прочитав щойно в інтернеті, що нібито у мурах присутній інтелект. Я і раніше радо спостерігав, як вони готують свої мурашники перед негодою, як захищають їх від чужинців. 

А це дізнався, що мурахи ділять збережені на зиму зернини на кілька частинок, аби вони не проростали, причому знають, на скільки частинок треба ділити зерна кожної злакової культури, бо в усіх них різні механізми проростання…

От і подумалось, а чому, власне, ми, люди, настільки впевнені, що лише ми є носіями розуму? Що тільки ми здатні осмислювати світ і змінювати його за своїм бажанням? Що тільки ми знаємо закони гармонії і божественної симетрії?

А ви бачили, як бджоли будують соти? Яка у них сувора ієрархія у вулику? Як все підпорядковано законам колективного устрою? А скільки таких неймовірних прикладів у природі про те, як тварини відчувають, розуміють, бачать прекрасне!

Але так усе влаштувала природа (чи Бог?), що ми не маємо комунікації з тваринним світом. Чи просто не хочемо її?!

А й справді, навіщо нам знати, що відчуває тварина, яку ведуть на забій, щоб ми з’їли її м’ясо. Про що думають тварини, коли вони бачать мисливців, які вбивають з розваги?

Що відчувають птахи, пролетівши тисячі кілометрів з чужих країв додому і бачачи, що їхні гнізда порушені або спалені війною?

Нам, людям, немає до цього діла, бо ми, як ніхто інший у живій природі, уміння вбивати зробили своїм найдосконалішим ремеслом.

Не можу втриматись від сакральних алюзій: думаю, що Бог, можливо, задумав свою Людину як частину загальної природи, плануючи її існування в абсолютній гармонії зі світом. Живи, радій, насолоджуйся всім, що є, бери стільки, скільки потрібно…

А скільки потрібно? А на що я взагалі можу тут претендувати? Що тут
моє?

Коли вперше Адамові прийшли в голову такі думки? Адже в раю, де все влаштовано ідеально, не мало бути зайвих думок! Зайві думки в Раю – це щось чужорідне, занесення в цей ідеальний матеріальний світ, де все працює, як годинник зі світу ідей.

То хто відкрив цей портал? Хто нашептав бідному Адаму, що від нього щось приховано – і це щось дасть йому неймовірні знання і можливості. І він, Адам, стане справжнім володарем світу!

Так, це був він, – вічний опонент, «вічний революціонер», вічний заздрісник та інтриган, що здатний був очорнити і зруйнувати найкращий задум Творця лише заради того, аби протиставити Йому себе!

Хіба це не його прагнення до абсолютної досконалості і боротьби кращого з гіршим, не було нашептане Адаму? Хіба не воно породило перший свідомий сумнів і непокору Творцю? Хіба не звідти пішла система координат «добра і зла», яка забрала у світу Гармонію. Бо не може бути Гармонії там, де все відносно. І що те, що для одних є добром, для інших є злом.

І поки в реальному світі ще зберігалася думка про Творця і жила віра в Нього, світ якось існував. Так, з кривавими епізодами і світовими потрясіннями, але у світу завжди була Надія! Бо була Віра і Любов.

Схоже, що в ХХІ столітті світ, принаймні християнський, стрімко втрачає цю Віру. А отже і Любов стає чимось архаїчним, банальним та рудиментарним у цьому практичному світі. А значить, стає все менше Надії. Бо на що може спиратися Надія, коли поруч немає Віри і Любові?!

А що ж лишилося натомість? Гординя! Неймовірна! Безмежна! Піднята на постаменти і п’єдестали, покладена в основу корпоративних кодексів і вплетена в канву політики могутніх держав світу.

Не треба бути великим політологом, аби відчути, що гра на тонких патріотичних струнах породила політиків-популістів по всьому світу, які тішачи своє роздуте его, грають на таємних почуттях своїх народів.

Це вона, гординя, породила олігархів і мільярдерів, монополії і супердержави, які викидають трильйони на озброєння і хочуть відчувати свою виключність на цій землі. 

Для них, гордовитих і біснуватих, нестерпна навіть сама думка про Рай, де всі щасливі, бо мають усе, що їм потрібно для щастя. Як це – Всі?!

Вони не здогадуються, що насправді віруючій і чистій людині, позбавленій заздрості, ревнощів і гордині не так уже й багато потрібно для щастя…

А закінчу фрагментом вірша:

О, мій земний, мій бідолашний люд,

Розділений на племена і раси,

В кармічнім колі злочинів-спокут

Розіпнутий у просторі і часі.

Ми стоїмо з тобою на Межі,

Забувши про останню обережність,

А в кожнім з нас – загублена Безмежність!

Свята Безмежність Вічної Душі!

Про автора: Анатолій Матвійчук – Народний артист України, поет, композитор, журналіст, телеведучий, музичний аналітик, педагог, науковець.