«СКУКА»

«Мама, мнє скучно!» – кричить п’ятирічна дитинка. Обличчя її спотворено гримасою роздратування, а тіло смикається в неконтрольованих рухах. Усі іграшки витягнуті з шухляд, всі речі викинуті з шаф, посеред кімнати панує справжній хаос, а дитина страждає від неможливості знайти собі якесь заняття.

Упевнений, що багато хто з вас спостерігав цю картину, але не задумувався про природу цього почуття. Я спостерігав його і тут, і за океаном. Тільки там діти знеможено вигукують «Mom! I am bored!». 

Чомусь дуже захотілося поміркувати про природу цього психофізичного стану, зрозуміти його суть, адже цей стан не такий вже безневинний, як декому здається на перший погляд.

Але, навіть не приступивши до роздумів, подумав про те, що аналогу до слова «скучаю» немає в українській мові. Можливо, філологи знайдуть відповідне слово, але точно цим словом не буде «сумно». Бо сум – це значно ширше поняття. Сум – це елегійний і навіть романтичний стан, який завжди має якесь пояснення – чи то туга за минулим, чи втрата чогось дорогого, чи невтішні думки щодо майбутнього. Це стан, коли хочеться взяти сумку на плечі й піти з нею за тридев’ять земель у пошуках самого себе чи якогось надуманого земного раю.

«Скучаю» – це зовсім інше. Це коли ти сидиш із «кучей» речей, часом дорогих, але набридлих тобі, і думаєш, щоб іще знайти, чим би ще зайнятися, що б таке утнути, щоб попустило душу. Ох, ця незбагненна душа!

Пригадую щось із російської класики і бачу якесь «іменіє», або садибу, звідки доносяться крики і гуркіт падаючих предметів – а згодом на порозі з’являється п’яний господар і починає з мисливської рушниці палити в небо. А хтось із челяді, заховавшись за стіною, багатозначно і глибокодумно прорікає: «Барін скучаєт!»

Не знаю, чи можна знайти у світовій літературі аналоги подібного стану, але думаю, що «скука» – це надбання людства, яке з’явилося з появою вільного часу, коли він весь перестав витрачатися на здобування собі їжі, води, примітивного одягу або інструментів для полювання. З часом та досвідом ці інструменти складнішали й удосконалювались – у людини між полюванням чи землеробством і сном з’явилося ще декілька вільних годин. Звідси все і почалося.

Людство ще й досі знаходить сліди доісторичних малюнків або дивні примітивні статуетки стародавнього мистецтва. Так наші пращури вчилися використовувати вільний час, вчилися дякували всесвіту за можливість його пізнавати. І відчувати в собі Душу. Думаю, що це заняття було доступне не всім, але саме воно почало рухати людство вперед, а заодно народило такі сфери людського існування, як культура і мистецтво. 

Від появи мистецтва виграли абсолютно всі – одні витрачали час на створення артефактів, інші на їхнє споглядання і вивчення. Одні скрупульозно створювали книжки – інші захоплено споживали їхній зміст.

Однак була ще третя категорія людей, яка з різних причин повністю не приєдналася до вищезгаданих. Їх не задовольняло ні одне, ні інше, вони воліли рвати і спалювати ці книги у вогні, а заодно кепкувати і знущатися над представниками цих двох вищеназваних груп.

Ось вам, будь ласка, і спрощена модель сучасного людства. Є найменша, продуктивна частина людства – ТВОРЦІ, які народжують для світу будь-що, пісні, книжки, п’єси, кінострічки, нові технології. Другі – СПОЖИВАЧІ – хто із захопленням, а хто з цікавістю. Але є ще й третя група – ПАРАЗИТИ – вони споживають усе з байдужістю чи показовою відразою. Їм майже все не подобається, бо це все вже було, і то не таке, і це не цікаве. Вони буквально кричать: здивуйте мене, ошелеште мене, зробіть щось таке несподіване, щоб мене хоч на мить пройняло. БО МЕНІ В ЦЬОМУ СВІТІ «СКУЧНО»!

Необхідно зазначити, що сучасний світ активно задовольняє і цю третю «особливу» групу, створюючи для неї купу «паразитивних» способів зайняти свій вільний час. Для них існує ціла індустрія розваг цивілізованого світу – казино, клуби, секс-розваги, криваві види спорту, алкоголь, наркотики. В основному ті заняття, де адреналін чи ендорфін виконують свої функції задоволення фізичної особи. В нашій країні задоволення потреб паразитарного типу людей стало національною доктриною. Наше телебачення є розважально-інформаційним за своєю суттю. У його ефірах у певний момент фріки, скандалісти і збоченці витіснили митців, філософів і просто особистостей. Мета проста: гроші через рекламу найлегше заробляються через тих, хто має в душі невситиму порожнечу.

Як правило, згубну пристрасть в собі, продиктовану такою порожнечею, і тягу до багатьох непотрібних речей важко контролювати, бо їхні механізми заховані в природі людині і продиктовані внутрішніми біохімічними процесами, які включаються в певних людях в деякі моменти отримання задоволення. 

І все б то було нічого, якби я не назвав ще дві речі, які є найвищими подразниками для цієї категорії «скучающих» людей. Це – ПОЛІТИКА і ВІЙНА.

Політика – один із найсильніших наркотиків, який забезпечує людину третьої категорії цілим комплексом задоволень. Тут тобі і фізична та психічна влада над людьми, тут механізми швидкого збагачення, тут можливість задовольняти будь-які особисті потреби. І головне – тут сумно не буває, бо кожен день як не адреналін, то ендорфін.

Але найвище, найзбоченіше, найнебезпечніше для всього людства заняття для «скучающих» світу цього є, безумовно, війна. Війна як процес – її задум, підготовка, її реалізація, її механізми збагачення, і її необмежені можливості в отриманні кінцевих результатів.

Звичайно ж, «скучающіє» вищого світу віддають належне тому, чим може закінчитись сучасна війна, але для них це і є той найвищий азарт, який вони відчувають, граючи десь у казино в рулетку чи покер. Можливість програти усе їх не зупиняє, а тільки активізує. Ходити по лезу – чи не єдина втіха адреналінозалежних.

Як завжди, ви спитаєте, а що робити, чи є якась можливість врятуватися від цього лиха? 

Відповідь непроста. Бо вона потребує нетрадиційної відповіді. Віруючі люди кажуть, що безтілесні демони, слуги диявола вселяються в людей, займаючи спорожнілі душі, і починають керувати ними. Якщо це трапилось – жоден екзорцист уже не допоможе.

Залишається одне – навчитись розрізняти подібних людей, коли вони лише йдуть до своєї вершини – до визнання, до багатства чи до влади. Знаючи, що ці люди використовують слабкості інших людей чи шукають собі подібних, щоб зіпертися на них, не ставати для них черговою сходинкою чи механізмом їхнього тріумфу, не давати користуватися собою і маніпулювати вашою свідомістю. Навіть якщо ця маніпуляція всюдисуща і тотальна. Чітко відчувати свої власні інтереси, а не ті, що нав’язані зомбоящиком. 

А ще починати боротися з оцим почуттям «мне скучно» у ваших дітях і онуках ще з дитинства. Бо заповнити цю внутрішню порожнечу, що зветься «скукою», можливо лише зосередженням уваги на мистецтво, на малювання, на гру на музичних інструментах, на процеси будь-якого творення, які розвивають і наповнюють особистість індивідуальним змістом.

Сумуйте, якщо є потреба, але не «скучайте»!

Про автора: Анатолій Матвійчук – Народний артист України, поет, композитор, журналіст, телеведучий, музичний аналітик, педагог, науковець.