Перепоховання Тараса Шевченка
Як умру, то поховайте
Мене на могилі
Серед степу широкого
На Вкраїні милій,
Щоб лани широкополі,
І Дніпро, і кручі
Було видно, було чути,
Як реве ревучий.
В полудень 10 березня в Київській гімназії одержали телеграму, в якій інспектора з освіти повідомили про смерть поета. Ця трагічна звістка миттєво розлетілася Києвом. Молодь завирувала. Студенти, гімназисти та всі охочі зразу ж зібралися на панахиду в університетській церкві. Того ж дня в багатьох містах України (хай розділеної між імперіями) було вшановано пам’ять всенародного поета. Ці урочистості самі собою засвідчували єдність України, а водночас від Сяну по Кавказ лунав тренос (плач), поховальна пісня за Шевченком. Але попри те що тлінне тіло його вже позбавлене було ознак життя, дух Шевченка, здавалося, ще більше збурював українців до боротьби з поневолювачами й наснажував бажання звільнитись від пана-супостата та будувати свою незалежну державу, бо ж «в своїй хаті своя й правда, і сила, і воля».
Потягом, кіньми та пароплавом. Два тижні тривав шлях Шевченка на батьківщину.
Покриту червоною китайкою, яку в останній момент ще у Петербурзі долучив близький Шевченкові Пантелеймон Куліш, щоб було по-козацьки, домовину повезли на спеціальних рейсових дорогах до Києва. Майже в кожному містечку чи й навіть селі, де зупинялася процесія, були численні виступи активних і небайдужих людей, що не могли просто так відпустити Шевченка.
…ще перебуваючи на засланні в Орській фортеці, Шевченко захворів на ревматизм.
Згодом поет набув невиліковної хвороби серця та печінки через тяжкі умови солдатської служби на засланні. З осені 1960-го стан його почав погіршуватись. 23 листопада Шевченко скаржився своєму товаришеві Михайлу Лазаревському на біль у грудях. Лікар зробив коротке обстеження й послухав груди та радив поетові берегти здоров’я. З того часу самопочуття Шевченка погіршувалося з дня на день. У січні-лютому Тарас майже не виходив із кімнати, зрідка відвідував близьких друзів чи знайомих. Весь час до смерті Шевченко продовжував працювати. Останній день народження провів у ліжку, страждаючи від водянки.
Ні святкові прибамбаси, ні урочисті телеграми з нагоди дня народження, ні вітання друзів не змогли підняти йому настрою, він все випитував, коли ж прийде лікар. Почувався дуже недобре. Лікар не сильно й допоміг, коли нарешті приїхав. Та ніч була для Шевченка по-справжньому пекельною, хвороба долала його. Щоправда, ближче до світанку стало трохи легше. Шевченко то лежав, то вставав, сідав до столу, запалював свічку і гасив. Знову запалював і знову гасив. Хотів працювати, писати, та не міг. Михайло Лазаревський, що прибув на ранок, застав Шевченка у муках. Хвороба ускладнювалась набряком легень.
Коли стало трохи легше, Шевченко випив склянку вершків, попросив слугу заварити йому чаю та прибрати у кімнаті. Тоді все-таки спустився у майстерню, де й помер від паралічу серця. Сталося це о 5.30 ранку. Після короткого богослужіння над покійником, друзі перенесли тіло в церкву при Академії мистецтв. Спочатку поховали Шевченка у Петербурзі. А через якийсь час за клопотанням друзів вирішили перепоховати поета на Батьківщині. Відтак почався процес повернення Шевченка, і його рештки перевезли до Києва. У Києві його названий брат Варфоломій, зважаючи на активні заклики й бажання студентства та всіх небайдужих, вирішив, що доречно буде поховати Шевченка на горі Щекавиці. Там уже й підготували яму та привезли спеціально зроблений на замовлення великий хрест. Але втрутились найближчий друг Шевченка Михайло Лазаревський та Грицько Честахівський, котрий нібито був присутнім при смерті поета та ще й нібито спитав того про останню волю: мовляв, у Каневі захотів Шевченко, щоб його поховали. І хоч така версія була поширена ще якийсь час після смерті поета, насправді все було простіше: після консультування з Лазаревським тіло таки повезли до Канева на Чернечу гору, щоб виконати поетичний заповіт Шевченка. Адже жодних інших заповітів він не залишив, та й прохання щодо місця поховання не висловлював за життя. 19 травня в Києві у храмі Різдва Христа Спасителя виставили домовину з тілом Тараса Шевченка, відбулася панахида прощання, на якій було дуже багато люду.
20 травня із Києва повезли по Дніпру пароплавом «Кременчук» прах Кобзаря до Канева. Як згадує у спогадах про Шевченка М. Чалий, «через велику повінь пароплав не міг пристати до самого берега, а зупинився на чималій відстані від нього. Дістатися з дорогоцінною ношею на берег було нелегко: свинцеву труну треба було нести майже по пояс у воді, йдучи багнистим дном весняної води, що виявилося зовсім неможливим. Малий плоскодонний баркас не міг витримати такої ваги, а великий дуб сів би на міль. Після довгих суперечок і роздумів, знайшли нарешті такий спосіб: розшукали звичайний драбинястий віз, спустили на нього з пароплава труну і запряглися, замість коней, і старі й молоді та й потягли його до берега. На березі покійного зустріло місцеве духовенство, труну поставили на мари і в супроводі великої кількості городян урочисто внесли до соборної церкви».
А вже на вершину Чернечої гори домовину пророка везли дівчата, які впряглися у віз. Так вчинили через велику пошану до Кобзаря та згідно з народним звичаєм, адже Шевченко помер нежонатим. Через два дні після захоронення у Каневі почали насипати могилу. Спочатку з цегли вимурували склепіння, тоді насипали два шари землі та обклали камінням. Вийшла ніби могила в степу, про які писав Шевченко. З часом там поставили великий дубовий хрест. Уже 1884 року на могилі Шевченка на всенародні донати встановили чавунного хреста, впорядкували по-новому земляний насип, а могилу обклали дерном. У 1889 році облаштували там музей Шевченка. 1925 році започаткували Канівський державний музей-заповідник «Могила Шевченка». Сучасний бронзовий монумент поету збудували 1939 року. Чернеча гора стала Тарасовою.
Шевченка не раз арештовували і до кінця життя вважали небезпечним політичним злочинцем. По всьому світі йому стоять численні пам’ятники, а в Україні їх є понад 1200.
Будь-яка не українська влада боялася Шевченка і завжди так буде, адже він для всіх є незручним, окрім українців, за яких стояв горою, а життя своє поклав на олтар української справи – за незалежну Україну. Нині, під час Революції гідності Шевченко став одним із символів революції, а згодом (і вкотре!) і символом боротьби українського народу за незалежність у війні проти московії.
Боротьба триває і триватиме до перемоги, а поданий в епіграфі «Заповіт» Шевченка закінчується так:
Як понесе з України
У синєє море
Кров ворожу... отойді я
І лани і гори —
Все покину, і полину
До самого Бога
Молитися... а до того
Я не знаю Бога.
Поховайте та вставайте,
Кайдани порвіте
І вражою злою кров’ю
Волю окропіте.
І мене в сім’ї великій,
В сім’ї вольній, новій,
Не забудьте пом’янути
Незлим тихим словом.