Ще українці спали тихо, як із росії вже летіло чорне лихо…
Вони скористалися схемою німецьких фашистів: напали на світанні. Коли і день новий прокидається, аби бути в людей, і люди, додивляючись рожеві сни, поволі прокидаються, щоб наповнити той день чимось світлим і гарним. Люди. Але не вони. Не рашисти. А найголовніший їхній нелюд близько четвертої години ранку за київським часом оголосив про «спеціальну воєнну операцію» з метою захоплення України. І вже за кілька хвилин на Україну полетіли смертоносні ракети. Майже у всі області і в столичний Київ. Почалася війна. Росія почала війну. В цивілізованому двадцять першому столітті. У центрі Європи. Проти мирної держави. Проти мирних людей. Перетворивши для українців ранок 24 лютого 2022 року на кривавий сон.
Той сон триває уже понад два роки. І той лютий для нас не закінчується. Скільки б не перегортати листків календаря, а той лютий і далі триває. І далі несе руїни та смерть. Ні, не так. Правильніше буде поміняти їх місцями. Бо найстрашніше – це смерть. А вже на другому місці руїни. Тому що зруйноване ще можна відбудувати, а от життя людям уже не повернути. А війна і далі засіває українську землю могилами. Тисячами могил. Тих, хто загинув за різних обставин – на полі бою, у госпіталі, на вулиці, коли поспішав за хлібом, у власному домі, коли мирно спав… Ось таким виявилося нутро «русского міра», який ішов на Україну з «визвольною» місією (кого і від чого визволяти?!). «Міра», що сіє смерть.
Два роки війни. Два роки очікувань. Ми очікували, що вони задумаються над тим, що коять. Вони очікували, що ми впадемо, що не втримаємось так довго, що здамося. Не сталося ні першого, ні другого. Вони не задумались, чого і треба було сподіватися. Ми не впали, бо ми просто не маємо права впасти. Бо ми на своїй землі. Бо з нами правда.
Нам би ще тільки більшої підтримки від світу. Не просто розуміння і співчуття, а реальної підтримки. Передусім – зброєю. Ми не будемо зараз говорити про те, чому наша держава виявилася такою непідготовленою до захисту. Це – тема іншої розмови. А зараз ми просто мусимо скрізь, усюди і повсякчас говорити про те, що захищаємо не просто українську землю. Ми захищаємо, нехай нас не звинуватять у пафосі, світ. Бо так уже склалося, що саме Україна опинилася на межі світового зла і світової демократії. І саме Україні судилося кров’ю захищати обраний шлях до світового співтовариства демократичних держав. Але ці держави повинні розуміти: якщо ми впадемо, то на черзі – вони. Бо нутро кремлівського звіра – ненаситне. Тому його треба зупинити і знищити. Тому треба допомогти нам це зробити.
Саме такою була ідея мітингів і демонстрацій, які відбувалися в багатьох країнах світу у день другої річниці від початку війни. Українці виходили на площі зі зверненнями і закликами до урядів відповідних держав підтримати Україну у боротьбі з російським фашизмом.
Відбувся такий мітинг і в Чикаго, зорганізований Українським конгресовим комітетом, відділ Іллінойс, та Генеральним консульством України у Чикаго. До його проведення активно долучилися члени оргкомітету д-р Марія Дмитрів-Капеняк, д-р Марія Коркач-Грошко, Ігор Дячун, Мотря Мельник, Лілія Попович, Марта Фаріон, Оксана Чуйко, Павло Бандрівський, Марія Дзюма. На головній вулиці міста – Michigan avenue, біля Wriggle building, площа майоріла синьо-жовтими знаменами. В руках мітингарів були плакати із фотосвідченнями кривавих картин війни, були лозунги і заклики про допомогу Україні: частину їх учасники мітингу розвернули до проїжджої ділянки вулиці, щоб рядові американці читали і розуміли, чому ми мітингуємо, за що ми воюємо, чому і якої потребуємо допомоги.
На мітингу виступили Президент УККА, відділ Іллінойс, д-р Марія Дмитрів-Капеняк, Генеральний консул України у Чикаго Сергій Коледов, 56-й мер Чикаго Лорі Лайтфут. Українська громада радо вітала почесних і поважних гостей, яких представив ведучий мітингу віцепрезидент УККА Ігор Дячун: з нами разом були на акції очільники і представники Генконсульств держав, дружніх до України, – Великої Британії, Канади, Ірландії, Франції, Литви, Польщі, Південної Кореї, Чехії, Болгарії, Румунії, президент громадського об’єднання білорусів Чикаго, представник альянсу балтійських держав. Окремі із них підготували до зустрічі щирі промови на підтримку України. Слово мали також представники благодійного фонду Help Heroes of Ukraine Володимир Оленський і Данило Терлецький, віцепрезидент Української медичної асоціації Північної Америки UMANA Ольга Майгутяк, громадська активістка, член управи УККА Лілія Попович, громадська активістка, співзасновник фонду «Доці України» Зоряна Сможаник, український захисник Андрій Шульга, який перебуває в Америці на протезуванні. Віцепрезидент УККА Павло Бандрівський зачитав звернення на підтримку України від конгресменів Майкла Квіглі та Бреда Шнайдера. У виступах промовців лунали вражаючі цифри і шокуючі факти про злочини росії на українській землі, лунали заклики до американської влади допомогти нам побороти світове зло, яке уособлює сьогодні росія.
Доречним доповненням до промов стали виступи творчих людей нашої громади з глибоко патріотичними піснями – гурту «Тріода», вокалістів Ольги Цвинтарної та Софії Фрейзер. І їхні виступи, і всі промови було чутно у кожний куточок великої площі, заповненої мітингувальниками, адже про озвучення акції професійно подбав Олег Кушицький.
По завершенню мітингу багатолюдною процесією усі рушили до HOLY NAME CATHEDRAL – CATHOLIC CHURCH, де відбулася поминальна панахида. Відправу за участю майже тридцяти священиків різних конфесій очолив Єпископ Чиказької єпархії УГКЦ Владика Венедикт.
Спільна молитва у дзвінкій тиші храму спонукала до роздумів. Спонукали до роздумів особливі пісенні твори – трагічно знаменита пісня «Пливе кача» та пісня-молитва «Боже великий, єдиний» у виконанні СУМівського хору імені Павлушкова (диригент Володимир Попович), класика у виконанні оперної співачки Тетяни Вахновської. Спонукали до роздумів про долю України й українців. Про наші великі випробування і втрати. Про віру, яка допоможе здолати ворога. І навіть про те, чому мітинг у Чикаго хоч і був великим, однак не таким, як міг би бути, враховуючи, скільки українців живе у нашому місті давно і скільки додалося уже в час війни. Байдужість? Невміння бути вдячними Богу і долі, що вдалося приїхати до благополучної країни і перебувати у безпеці? Тоді ж тим більше треба подумати про те, що ти – тут, а чийсь батько, син чи брат – в холодному мокрому окопі. Стоїть насмерть. Щоб вибороти перемогу, щоб захистити, зберегти країну, аби ти мав куди колись повернутися. То хоч віддай тим захисникам і тій стражденній землі маленьку часточку вдячності і підтримки своєю присутністю на подібних мітингах чи акціях протесту, де ми благаємо світ про допомогу…
Після спільної молитви із промовами до присутніх звернулися протоієрей Ярослав Мендюк із греко-католицької церкви Непорочного Зачаття Діви Марії, що в місті Палатайн, митрофорний протоієрей Віктор Полярний із Катедри Святого Андрія Первозваного Помісної Української Православної церкви в місті Блумінгдейл, настоятель Української Православної церкви Святої Трійці із міста Бенсенвіль отець Богдан Калинюк. Пам’ятати про Україну, молитися за Україну та її захисників, допомагати Україні – таким був головний акцент їхніх промов.
Великої допомоги ми чекаємо від урядів великих держав. Але й кожний із нас зокрема навіть маленькими кроками і маленькими пожертвами має долучитися до боротьби з російським злом, яке чинить нині свавілля на нашій рідній землі. І приносить горе та смерть в українські родини. Наближаймо, усі разом наближаймо день, щоб уже перестало плавати оте кача по Тисині, кожного разу сповіщаючи у наших містах і селах, що кривава бійня забрала ще чиєсь життя. Усі разом наближаймо перемогу. Чим можемо і як можемо. Бо дуже правильний заклик прозвучав у котрійсь із промов на мітингу в Чикаго. Заклик про те, що українці сьогодні повинні ділитися на дві категорії: на тих, хто воює, і тих, хто допомагає війську, фронту, Україні. А об’єднує нас мрія про мирні світанки. І вони обов’язково будуть.