Історичні аспекти визнання Голодомору

Оцінка об’єктивного ставлення демократичних країн світу до диктаторських режимів, які сформувалися на теренах Європи у 30-х рр. ХХ століття, надає можливість розкрити не лише політичну ситуацію, а й зрозуміти, які загрози існували в той час для людства. Керівництво демократичних країн світу володіло вичерпною інформацією про причини, обставини і наслідки навмисно організованого Голодомору 1932–1933 рр., але жодна держава не висловила офіційного протесту.  Ліга Націй не підтримала звернення української політичної громади у вересні 1933 р., незважаючи на пропозицію головуючого – прем’єр-міністра Норвегії Й. Мовінкеля розглянути питання про масове винищення українців. Європейські країни опинилися між двома злочинними ідеологіями: націонал-соціалізмом і соціал-шовінізмом більшовиків. Демократично легалізована влада нацистів у Німеччині з реваншистськими амбіціями коронувала диктатора Гітлера. Революційне захоплення влади більшовиками з утопічною місією утвердження комунізму породило диктаторський режим на чолі з Леніним, а після нього його очолив та зміцнив Сталін. Обидва тоталітарні режими чинили криваві злочини на очах цивілізованого світу, прикриваючись суверенним правом на внутрішнє зло, дипломатично маскуючи його катастрофічні наслідки. Фактично демократичні країни опинилися у заручниках кривавих диктаторів. 

Отже, узагальнюючи причини та обставини маю визначити кілька структурно-функціональних тез, які розкривають  катастрофічні наслідки Голодомору – геноциду, вчиненого комуністичним тоталітарним режимом   проти української нації у 1932 – 1933 рр. 

Перша теза. В той час уряди і політики провідних країн світу не зрозуміли, що саме планував диктатор Сталін, як один із організаторів вчинення злочину геноциду українців. Існує консенсусна морально-етична норма: байдужість не злочин, але вона спонукає потенційного і кровожерливого злочинця до його скоєння. Реваншизм у Німеччині 30-х рр. сприяв поширенню ідей націонал-соціалізму через його фанатичну підтримку переважною більшістю простих німців. Більшовицька політика соціал-шовінізму з її теорією і практикою класової боротьби призвела до Голодомору. У європейських політиків виникла тяжка альтернатива: співпрацювати з меншим злом для них, укладаючи договори  з СРСР, відтак протистояти поширенню фашизму і розростанню націонал-соціалізму. 

Друга теза. Політика умиротворення призвела до прийняття Німеччини і СРСР ( 1934 р.) до складу Ліги Націй. Антибільшовицька коаліція західних країн розвалилася, а натомість постала функціональна «злука» з прикладним сталінізмом. За таких обставин з’явилося неформальне правило: внутрішні злочини, навіть з порушенням норм міжнародного права, не підлягають покаранню. 

Третя теза.  Формальне дотримання дипломатичного нейтралітету і статусу зовнішнього спостерігача виявилося сильнішим від будь-яких норм і принципів християнського милосердя. Церква, за незначним винятком, також промовчала. Дипломатичні місії в Україні інформували керівництво своїх країн про події в Україні. 

Четверта теза. У 1933 р. народився злочинний прецедент для міжнародних відносин: дотримання принципу нейтралітету по відношенню до національних конфліктів і різних форм державного тероризму проти мирного населення задля збереження глобального миру. Саме це також спонукає диктаторів до вчинення воєнних злочинів, злочинів проти людяності та геноцид. Виключення з Ліги Націй Радянського Союзу – запізніла реакція європейських держав.

П’ята теза. Саме в ті роки диктаторські режими запровадили практику  інтерпретаційного заперечення, зокрема Голодомору-геноциду українців, поширюючи всілякі ідеологеми й умовні силогізми. 

Шоста теза. Національні трагедії рукотворного походження, якщо вони сталися у країні, яка потенційно є конкурентом і навіть ворогом, не викликають співчуття, а лише прагматичне спостереження за їхнім перебігом. У 1933 р. Німеччина дуже ретельно стежила за катастрофічними наслідками Голодомору,   про що свідчать рапорти її консулів в Україні. Зокрема, 11 грудня 1933 р. німецький консул у Харкові Карл Вальтер писав до свого посольства в москві: «Сім мільйонів (за таємно повідомленою службовою інформацією) не можуть вважатися занадто високою оцінкою, та це означає, що чверть селянства знищено, також це число виглядає страхітливим навіть у порівнянні з жертвами Світової війни. Ті, які вижили, частково, ще виснажені та занадто слабкі для необхідної важкої праці». Німецькі консули в Одесі, Києві, Харкові системно і послідовно інформували офіційний Берлін про наслідки колективізації, розкуркулення і Голодомору в Україні. Гітлер і Геббельс знали про них, відтак радісно споглядали за тим, як цинічно Сталін нищить сотні майбутніх дивізій. На глибоке переконання німецького дипломата та аналітика Отто Шиллера, який особисто бував тоді в Україні, жертвами так званого голодного батога (die sogenannte Hungerpeitsche) і штучного голоду (Planierung der Hungersnot) стали близько 10 млн осіб. Він не вважав цю цифру «перебільшеною» (nicht für übertrieben). 

Розблокування дипломатії замовчування Голодомору розпочалося з середини 80-х рр. Американський президент Р. Рейган, визнавши СРСР імперією зла, підтримав зусилля західних правників та істориків, спрямованих на історичну, меморіальну і правову оцінку Голодомору – геноциду. Однак, навіть попри висновки Конгресової комісії США з вивчення Голодомору, офіційного визнання геноцидом не відбулося. Марафон визнання розпочався після розпаду СРСР. Дивний причинно-наслідковий зв’язок. Світ боявся цього ядерного монстра, тому не хотів його дратувати, обмежившись «холодною війною». У 2006 р. Україна дала політично-правову оцінку Голодомору як геноциду Українського народу, але до неї Голодомор уже визнали кілька європейських країн. На сьогодні ми маємо 34 країни, що визнали Голодомор-геноцид в Україні. Дуже важливим є факт визнання Голодомору Бундестагом у грудні 2022 р.  Велич нації визначає – моральна готовність покаятись за злочини минулого задля власного зцілення та уникнення їх у майбутньому. 

Геноцид українців у 1932–1933 рр. та геноцид вчинений у 2022 – 2023 рр.,  під час російсько-української війни, є очевидним доказом того, що рашизм намагається   у ХХI ст. знищити українську націю як таку. Однак, це вже  не приховати, особливо у наш час. Ментальним наслідком тривалого замовчування Голодомору, яке тривало  упродовж десятиліть, є незасвоєне правило: непокаране зло – неминуче повертається. Війна росії проти України, яка розпочалася у 2014 р. і досі триває, незаперечний доказ тому.         

Про автора: Василь Марочко – доктор історичних наук, професор, головний науковий співробітник Інституту історії України НАН України.