Арестович будує московський цивілізаційно-політичний проект в Україні

Україна після розвалу СРСР – це не лише вибиті вікна індустріальних гігантів, завалені дахи корівників та черги біля консульств за візами охочих виїхати. Пострадянська Україна – це багатомільйонна армія дезорієнтованих неофітів, колись навернутих у світську релігію комунізму. Прихожани ленінських кімнат оформилися фізичними особами підприємцями після того, як вичерпався предмет віри, а тримачі смислів проміняли ідеї Маркса на капітал та перейшли працювати в офіси банків. 

Формально «воїни-інтернаціоналісти» та «представники творчої інтелігенції» знайшли себе у новій економіці і зовні виглядають переконливо. Але всередині їх тривожить непевність. Найвищий стан тривожності у містах мільйонниках, південно-східних агломераціях столиці України. У мільйонів людей немає відчуття твердого під ногами. Немає відчуття правильності і приналежності до великого. Християнство чи якась там українська незалежність для них є чужими і порожніми. Доктрина «руского міра» з одного боку примітивна, з іншого – небезпечна. Так з’являлися «п’ятий проект» Арестовича чи концепція «іного» групи Нікітіна.

До 24 лютого все працювало в режимі, більше схожому на сеанси психотерапії постраждалих від розвалу СРСР через інтернет-телебачення на зразок «UKRLIFE.TV» та приватні YouTube  канали Андрія Баумейстра, Євгена Голуба, того ж Олексія Арестовича та інших. Але після початку війни ситуація змінилася, причім змінилася настільки, що почала тривожити людей цілком лояльних до «психотерапевтів», які надавали впевненості та нормальності покинутим на периферії віруючим у великі смисли російського комунізму. Відомі блогери Іванов та Петров на проекті «Ісландія» пояснили українцям, для чого Арестович затягує в Україну Нєвзорова та Бикова. Виявляється зовсім не для того, щоб дати їм можливість з території України безпечно окультурювати бурятів і татар, а для того, щоб дати відчуття причетності до великого армії покинутих радянських російськокультурних людей. Нєвзорови і бикови малоефективні на росії, їхні впливи не виходять за межі Арбату в москві та Нєвського проспекту у Санкт-Петербурзі, натомість вони користуються популярністю у південно-східній частині України. І про це відомо всім і давно.

Хто підбере електорат Медведчука та Бойка

Історія успадкування південно-східного електорату почалася не з війни, а з того моменту як Олексій Арестович непомітно почав позначати свої політичні амбіції – спочатку приховано, а потім більш явно, з’являючись у соціологічних опитуваннях в одному списку із Зеленським та Порошенком. Згодом з’явилася виробнича необхідність посилити себе шанувальниками творчості Івана Єфрємова та братів Стругацьких: Латиніною, Биковим, Невзоровим тощо. Цей крок є обов’язковим з кількох причин. По-перше, російськокультурні вимагають «оригіналу», по-друге в Арестовича немає в Україні команди, а це обов’язкова умова для реалізації політичний амбіцій.

За умов логічної заборони участі у політичному житті країни не просто «ОПЗЖ», а конкретних персоналій на зразок Шуфрича нова ідея «технофуторосічі» Руси-України, як продовження великого радянського проекту освяченого самим Богом, може прорости абрикосовими пальмами прямо на асфальті мегаполісів. Це не еклектика, а інтегральна мрія сконцентрована в ідеї нової України. І це важливо розуміти! Якби йшлося просто про спробу використати енергію мас російськокультурних в Україні, то це було б ще півбіди, а насправді йдеться про масштабування Руси-України на всю Україну. 

Де шукати суть

Чутки про появу на вулицях Києва представника російської антиеліти (вічного критика влади) Дмітіря Бикова легко підтвердилися після появи його в одній зі студій Києва. На дивані (https://www.youtube.com/watch?v=I27NttrTO7E) у шортах російський інтелектуал приміряв реальність братів Стругацьких з українською реальністю Арестовича. 

Для людей далеких від української дійсності, а також тих, хто не розуміє культури південно-східної частини України, розмова може нагадати засідання клубу еротичних переживань, учасники якої мастурбують на образи радянської фантастики. Але саме через метафори та алегорії героїв романів й оповідань побіжно повідомляються справжні наміри і замисли, розкривається сама суть проектності. «П’ятий проект», «Русь-Україна» – це дезорієнтуюча ширма, щось на зразок серіалу Зеленського «Слуга народу» у якому чесний вчитель Голобородько розстрілює парламент. Насправді все у побіжних описах непричетних. 

Криміналізація волі на росії. Менеджери зла

На російському просторі політичну еліту сформували представники спецслужб. Не совість нації, не релігійні діячі, не вчені, не філософи, не «червоні» директори чи колишні ідеологи ЦК КПРС, не представники фінансових домів чи торгаші, а вихідці з радянських спецслужб, які трансформувалися у російські спецслужби. Їхніми похідними є політтехнологи, чорні піарники і просто методологи. Всі ці представники «чорної магії» одержимі ідеєю управління енергією мас і процесів. 

Така природа еліт визначає дуже багато у розумінні базових речей. Передусім йдеться про особливе розуміння людини як безвольної істоти відсіченої від трансцендентного. Поведінка людино-мавпи витікає не із сумління, а з детермінованих біохімічних процесів, тому має підпорядковуватися волі тримачів смислів, які роблять за неї етичний вибір. Мати волю простолюдину – кримінальний злочин. Іншою складовою криміналізації волі є право на волю виключно представникам кримінального світу – особам, світогляд яких будується на відчутті презирства і зверхності. В процесі еволюції спецслужби рф стали вищою формою організації кримінального світу. 

Російські еліти є менеджерами зла – надлюди, які працюють зі злом, впускаючи його у себе, залишаючись водночас ніжними і тонкими. Якщо тонкості бракує, то можна посилитись творчими натурами на зразок Нікіти Міхалкова. Влада у такому суспільстві розуміється, як право нав’язувати волю індивіду долаючи його спротив. Право на волю в індивіда з’являється лише після підпорядкування волі начальника. Дуже добре прослідковується в сучасній російській армії.

Русь-Україна

Концепт Руси-України, який пропонується для пострадянських людей, так само одержимий ідеєю управління масами тримачами смислів – носіями «сакральних знань», мислительні процеси яких спрямовані не на етичне та естетичне, а просто на створення інакшого. Соціальною інновацією, принаймні на словах, є відмова від насильства. Ця відмова базується на «інноваційному» розумінні людини, відповідно до якого Homo sapiens має більше добра, ніж зла. Проблема слухняності вирішуватиметься цінностями нової цивілізації, яка має називатися цивілізацією цікавості та радості. Цікавість і радість долатимуть страх і надихатимуть на відважний крок у невідоме. Носії сакральних знань, зрозуміло, залишаються на місці.

Перспективи і небезпеки

Ідея України-Руси може легко закохати у себе всіх латентних прихильників «руского міра» в Україні, і не лише їх, ось у чому небезпека. Причини прості – потреба у вірі та психологічна залежність від проектної величі. Окрім того, пострадянські люди падкі на ментальні химери, особливо якщо вони еклектично поєднують несумісні речі. Чим потворніша така ментальна химера, тим вона естетичніша і тим більше шансів має стати предметом віри. Не треба забувати, як став президентом Володимир Зеленський, саме завдяки багатосерійній химері під назвою «Слуга народу».

Замість висновків

Формально українців важко спокусити різного роду утопіями, але за відсутності артикульованої проектності, якою, де-факто, є (чи мала би стати) цивілізація волі ідея Руси-України є реальною національною загрозою і може перетворити Київ на столицю оновленої росії з усіма наслідками. Особливо така загроза реальна у випадку втрати територій за результатами війни. 

На жаль, українські інтелектуали зациклені на мовно-культурній ідентичності і не можуть пояснити істотних цивілізаційних відмінностей, які зіштовхнулися в межах однієї держави. Українська цивілізація волі не передбачає подвійної моралі, оскільки її витоки ідуть від сумління індивіда, а не від групи тримачів смислів, які володіють «сакральними» знаннями (окрема мораль для простолюдинів і окрема мораль для носіїв таємних знань).

Українці не вірять в Бога, а відчувають Бога, що не можна робити через посередника. Звідси не прийняття ментальних химер та десакралізація тримачів смислів. Звідси принципово інше формування еліти. Останньою стає не той, хто має властивість подавити волю іншого, а той, хто здатний скласти максимальну кількість воль в єдину. І це далеко не все.