Позивний «Демон»: тримаємо оборону завдяки волонтерам і самоорганізації

«Війна від першої особи» – саме так називатиметься цикл статей, другу з яких Ви зараз читаєте. Уявлення звичайної людини про війну, про українських воїнів, про їхню мотивацію, ставлення до ворогів, до України, до смерті, умови, в яких вони захищають Україну – дуже суттєво відрізняються від того, що є насправді. Для з’ясування цих та багатьох інших речей редактор газети «Сурма» Назар Мухачов поспілкувався із українським «Демоном» – українським захисником Віктором Бородуліним.

(продовження)

…Розкажи про 16 червня.

Цей день записаний в нашому календарі чорним кольором. Ми втратили дуже багато побратимів пораненими, один дуже гідний чоловік, патріот, Людина з великої букви – загинув. Він запрошував мене до себе на дачу в Скадовськ і казав, що після перемоги ми будемо пити вино на березі моря і згадувати це все з усмішкою. На жаль, не сталося. Але його приклад додає наснаги: він завжди тримав бойовий дух і підіймав його нам, покращував настрій… Важко розклеїтися, бо розумієш, що така людина віддала своє життя і це не може бути марним. Навпаки виникає пристрасне бажання мстити ворогу. Людина була досить багата, займалася бізнесом… Перше – помститися, друге – зберігати позитивний настрій.

При виконанні бойових задач без підтримки артилерії, авіації, зброї з-за кордону російська морська піхота розносила нас вщент із підтримкою артилерії. Не вдалося їм витиснути нас із позицій. Ми вистояли під щільним обстрілом, під ним нам вдалося вивезти всіх поранених, навіть загиблого. Я би зробив з боку держави все, щоб після війни ці люди ні в чому собі не відмовляли. Це герої, які поїхали на автівці забирати своїх побратимів. Багато хто, кого тоді поранило, вже повернулися в стрій. Після відновлення ми повертаємося виконувати бойові задачі.

Так сталося, що про наш батальйон почув міський голова Харкова, який через Залужного попросив нас повернутися на оборону міста й області. Ми не дуже цьому зраділи, бо хотіли трохи відпочити, але армія є армія, війна – це війна, наказ є наказ.

Читайте також: Позивний «Демон»: Моя мотивація – кровна помста та побудова нової України

Після оборони Києва ти поїхав на Харків і це вперше повернувся?

Так, Києва я давно не бачив. Деколи нас військових турбує питання: чому нас не міняють, не дають відпочити? Водночас глобальних мобілізаційних процесів не відбувається. Навіть робот має батарейку, яка розряджається, і нам також потрібна перезарядка. Ми можемо не просто розрядитися – ми можемо закінчитися як бойові одиниці. Ходячи по відносно спокійному Харкову, який обстрілюється, але там буяє життя, бачиш тисячі людей, незадіяних у жодних процесах, бачиш людей у Києві, який активно живе… Виникає думка: може поміняємося? Хоча б на місяць. Ми банально закінчуємося, наша чисельність, на жаль, зменшується через смерті та поранення. Скоро нас може не залишитися. Чи буде ким нас замінити? Я не знаю. Лише сподіваюся, що заміна є і вона тренується.

Повертаючись до теми Харкова і містян. Як поводиться місцева влада? У нас на телебаченні створили картинку, що той, хто розповідає про ситуацію, безпосередньо бере участь у всіх процесах. Або ж, наприклад, новоявлені «патріоти» Вілкул, Добкін… Яка твоя реальна оцінка?

Насправді дуже сумно, як я вже казав, що Харків, маючи 1,7 млн населення, не зміг мобілізувати в місті таку кількість бійців, щоб можна було автономно захищати своє місто. Те, що я чув від самих харківських бійців, це і ТрО, і «Кракен», і 92-га, що влада навмисно зривала мобілізацію. За їхніми словами, була диверсійна робота з боку влади. Так само було й у воєнкоматах Києва. Наприклад, люди воюють вже по чотири місяці, а їм досі не перетелефонували з воєнкомату. Потім будуть ходити вручати повістки: «Тримай, іди служи». Це смішно.

У середині квітня ми змінювали харків’ян на Північній Салтівці – до того моменту вони ще не були оформлені, перебували в незрозумілому статусі й не отримували зарплати. Аж до тих пір влада не могла їх оформити ні як солдатів, ні як ТрО. Їм видали зброю і невиразно пояснили, хто вони. Хлопці були мешканцями будинків у тому районі. Вони в прямому сенсі захищали свій дім. Це було сумно. По суті, держава сказала: «Ви там стійте, от вам зброя». 

Як щодо тероборони Харкова, зокрема забезпечення зброєю і набоями?

Мені особисто розповідали бійці одного з батальйонів Харкова, що на четвертий місяць війни вони не бачили набоїв до своїх автоматів. Тобто вони їздили містом зі зброєю, до якої їм не видавали боєприпаси. Пам’ятаючи, як ми затримували диверсійні групи в Києві, розуміємо, що будь-яка людина у військовій формі – це об’єкт нападу. До цього харківського бійця можна було спокійно підійти і силоміць забрати в нього автомат. Це підігрування ворогу. Для чого цих людей тримати? У такому разі ви просто не довіряєте своїм людям, які вас захищають. У Києві до наших автоматів із першого дня були прикріплені магазини з набоями. Ми з першого дня були готові прийняти бій. А Харків на 4 місяць тренував бійців і не довіряв їм набоїв. Це дуже дивно. До зони бойових дій – 15 кілометрів, а може й 10.

Як усередині армії побудовані процеси?

У всіх структурах армії я не був, можу сказати суто про нашу. З погляду молодшого сержанта, інколи здається, ніби люди пальцями тицяють у мапу і кажуть, щоб ви розташовували там свої позиції, водночас не бачать реальної ситуації на полі бою.

Також, якби не українці та волонтери, жодного б ТрО не існувало. ТрО – це рід військ при ЗСУ, так само, як, наприклад, танкіст. Але в нас свої задачі та функції. Ми виконуємо їх більше, ніж на нас покладалося. Не потерпимо глузливого ставлення. Ці хлопці (бійці ТрО – прим. ред.) себе проявили в боях у всіх областях, де є бойові зіткнення: зі стрілецькою зброєю, легкою протитанковою зброєю, тримались до кінця, не здавали позиції, підбивали техніку, наводили аеророзвідкою артилерію. Ми, наприклад, при захисті Харкова в селищі Циркуни навели своєю аеророзвідкою артилерію і знищили чимало техніки ворога. Хоча про це скромно промовчали і приписали наші здобутки іншим підрозділам. Ми ж ТрО, про нас можна не згадати.

Ви самоорганізувалися?

Держава нам не дала автомобілів, фактично не дала палива. Того, що виділялося, вистачало тиждень поїздити по Києву. Ніхто нікого не звинувачує, але ми самоорганізувалися. Ми співпрацювали з волонтерами, одягнулися повністю до того, як держава почала пропонувати штатну форму. Фактично всім забезпечили волонтери. Навіть з їжею так само. Наш батальйон наповнюється волонтерами. За весь цей час я не бачив тушонки із написом «ЗСУ» чи «Україна», на жаль. Автомати, набої, кулемети – так, держава дала і сказала: «Хлопче, біжи». Броню отримали теж волонтерськими силами, за що подяка нашому другу, фронтмену гурту «Антитіла» Тарасу Тополі. Спочатку ми їздили на «Жигулях», зараз завдяки волонтерам маємо «Пікапи», ремонтували потім своїми силами ці автівки. Держава не дала жодного «бобіка», «буханки»… Що вже мріяти про «Хаммер» тощо. Так фактично з усім. Біноклі, тепловізори, квадрокоптери – це збиралося всім світом. Якби не ця допомога, ми б досі сиділи голі.

На завершення: гумор – допомагає? 

Багато людей акцентують увагу на тому, що українські бійці досить сильні морально, як скеля. Насправді ми такі ж чуттєві люди, як і решта. Речі, які допомагають нам не розкиснути, психологічно вижити в умовах, які цивільний вважатиме пекельними, звичайно – це гумор і тваринки. Де б ми не були, біля нас завжди паслися стада котів: на точці, де було 7 людей – було 18 котів. Ми у волонтерів просили корм не тільки для себе, а й для них. За Харковом уже нам траплялися песики, яких ми дуже любили. Ці моменти не дають тобі впасти у відчай. Щоб не було розпачу, ти маєш свою тваринку, яку ти любиш, бо на війні треба любити. Не йдеться про дистанційну любов, про дружин чи дітей, а от на самій війні треба любити. У Харкові в мене був котик, якого ми потім не знайшли. Якщо повернемося, то буду його шукати. Із перших днів у Харкові він був зі мною, такий собі друг, якого можна приголубити, погладити.

Щодо гумору: у військових він свій. Це дуже обширна тема. Але от сарказм і цинізм там сприймається прекрасно. Жарти й «підколи» знімають напругу. Про гумор військових і конкретні випадки можна було би написати цілу книгу, яку б ніхто не зрозумів, крім військових. Це вузькоспеціалізований гумор: мені може бути смішно, а люди не зрозуміють. Гумор необхідний на війні, без нього там немає що робити. Коли ти постійно серйозний, пафосний, епічний, то зламаєшся дуже швидко. Не можна відбивати від себе війну, треба її пропустити через себе, але через хорошу призму. Найгірше, про що ми думаємо, це що буде з нами і з нашими думками, коли ми повернемося додому. Людина повертається психологічно іншою. Я навіть запитую у своїх друзів, чи змінився. Стежу за цим. Ми обговорили між собою: виплакувати смерть ми будемо тоді, коли збиратимемося з побратимами, не будемо нести це в сім’ю, не розповідатимемо дружинам і дітям, що ми пережили і бачили. Розповідатимемо про якісь хороші речі. Ми хочемо сюди повернутися, а не принести за собою війну. Нам важливо не змінитися в голові.

Підготувала Діана Царук