Розмова з українським пораненим воїном

«Війна для нас закінчиться, коли ми ввійдемо на Кубань». Так сказав інвалід лівої руки понад лікоть. Він український воїн з походження майже два метри височини з Черкащини, який повернувся із заробітків у Познані, щоб боронити свою рідну землю, на якій він родився, хрестився, брав шлюб та хрестив дитину. Є багато таких, але я на нього звернув увагу, немов на ікону козацького роду. До речі, він і подібний до козаків, тільки напів-лисина замість оселедця.

Знаю Олександра вперше зі США, де він перебував на протезуванні. Зустрілися ми у моєму бюро в Нью-Йорку. Співпрацювали в пошуку безпілотників й тепловізорів для його бригади. У Львові ми зустрілися як друзі, тобто поговорити. Про допомогу його бригаді ми домовились не одним реченням, а просто поглядом. Адже ми співпрацюємо вже три місяці. Мені здається, що це дружба, коли в погляді читається порозуміння.

Сьогодні він завершує реабілітацію та каже, що планує повернутися на фронт. Переконує, що почувається нормально. Але оскільки він інвалід, треба не тільки змінити його категорію і роль піхотника на снайпера, а також перекваліфікуватися формально. Бригада вже подала своє схвалення і чекає на нього.

Чому він вступив у боротьбу відразу в березні 2022 року і бажає повернутися? «Бо це моя земля... я їх ненавиджу і ніколи їм не прощу... хочу, щоб моя доня жила в Україні без страху та по-європейському». Олександр розмовляє українською, але з деякими московськими словами. Ну, я також, тільки з деякими польськими словами. З кожного боку вороги і впливи. Схід і Захід разом, як співали під час Помаранчевої революції. Я ніколи не відчував сильнішого єднання.

Ці вислови, що це моя земля і «я ніколи їм не прощу», напевно не унікальні. Україна єдина, але дуже різноманітна. Хіба не багато Олександрів у Збройних Силах України? Не хотів я сплямити нашу розмову негативом, але в одному місці не стерпів, коли він похвалив допомогу діаспори. Я соромливо сказав, що є в нас у діаспорі українці, які називають себе навіть націоналістами чи бандерівцями, але не докладають жодної допомоги в нашій боротьбі. Він пояснив, «вони американці, а це моя земля». Щодо цього воїн був просто дуже чемним. 

Олександр чомусь не боїться смерті. Йому тільки тридцять шість років. Це надто коротко. Він турбується тільки про долю своєї дванадцятирічної доні, також Олександри, і її майбутнього життя на своїй землі. Дружина і доня не мать намірів лишати рідну землю. «Москалів не було у моєму селі у Черкашині, ми розмовляли переважно російською, але тільки тому, що так ми звикли. Фактично ми не розрізняли. Тепер я бачу різницю, бо цією мовою говорять наші вороги. Вони хочуть нас стерти з лиця Землі. Я цього не дозволю... я буду намагатися стерти їх... вони не люди...»

Перед моїм співбесідником ще далека мандрівка. Він мусить завершити свою реабілітацію, і щойно його зможуть перекваліфікувати – він повернеться до своєї бригади. Ми домовились, що він дасть знати, що найбільше потрібно нашим воїнам. А ми зі свого боку будемо допомагати і слідкувати, як наші воїни захищають Україну та подивляти їхню хоробрість. Ми – нація героїв. Ми Україну не віддамо!

Наші воїни різні, але також дуже схожі. Мене не потрібно переконувати про нашу роль, що тоді, коли майже ввесь світ на нашому боці, він віддає нам тільки фонди і зброю. Ми віддаємо свою кров. А Олександр наразі віддав свою руку, і то тільки ліву. Він повертається на фронт. Хто знає? Ми домовились, що після війни, зустрінемось на українській землі на Кубані. Запізнавши Олександра, я не сумніваюся. Адже ж Кубань – це наша земля. Олександр не перший і не останній. У нас багато Олександрів. Слава Богу! Слава Україні! Слава Олександру!