Русланові 38 років, родом він з Шабо Одеської області. Позивний Каспер, звання молодший сержант. Одружений, має трьох доньок і сина, закінчив профтехучилище, до війни працював далекобійником. Раніше не служив, а коли почалось повномасштабне вторгнення, став на захист Батьківщини. Зараз Руслан на посаді головного сержанта – командира автомобільного відділення, проте починав як вогнеметник 704 полку РХБ захисту, який нещодавно трансформовано у 704 окрему бригаду РХБ захисту Командування Сил підтримки ЗСУ. Нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня, медалями «За військову службу Україні», «За поранення», «За оборону України», «Захиснику України».
«24 лютого я приїхав на роботу, кажуть, що почалась війна, – згадує Руслан, – і спочатку не повірив. Почались прильоти, директор всіх зібрав і каже: хто має бажання, можете йти добровольцями, робоче місце за вами залишиться. Нас зібралося з 30 хлопців і поїхали до військкомату. Але всіх не взяли, були великі черги. Сказали прийти в березні. У 20 числах березня я прийшов до ТЦК, сказали готуватись виїжджати, дружина привезла речі. Після співбесіди в навчальному центрі мене відібрали на вогнеметника. Що таке вогнемет, я тоді не знав, але точно знав, що треба ставати на боротьбу з ворогом. Направили в 704 полк радіаційного, хімічного, біологічного захисту. У червні 2022 року ми поїхали у Миколаївську область».
– Які завдання стояли перед вами?
– Ми були прикомандировані до 35 бригади морської піхоти, рота спецпризначення. Завдання було тримати позиції коло Новоолександрівки, Білогірки. Ворог тоді був уже в Давидовому Броді, але не міг просуватися, бо ми тримали оборону. Була позиційна боротьба, дальні перестрілки, близького контакту не було. Ми тримали позиції до 24 серпня, а потім 24 серпня о 2 ночі пішли в наступ.
– Яке озброєння ви мали на той час?
– Автомати, Javelin-и, NLAW-и. Вогнемети РПВ-16 теж були. Пам’ятаю, як вперше застосував РПВ-16. На Т-подібному перехресті за Давидовим Бродом творилася справжня катавасія: окупанти зайдуть до обіду, а по обіді ми їх виб’ємо, потім вони знову нас відтиснуть і займуть позиції. До ворожої укріпленої позиції було метрів 100. Я відпрацював з вогнемета і від пострілу аж присів: трохи оглушило, жар неймовірний, стоїть хмара пилу й диму. РПВ-16 адреналіну додає капітально. Після того стрільба з вогнемета пішла як по маслу – згодом на Запорізькому напрямку бувало, що по 5-6 разів на день стріляв. А тоді за Давидовим Бродом ми відпрацьовували по ворожих позиціях, доки не викурили звідти росіян, а відтак почали відтісняти їх на Брускинське. То був переламний момент нашого наступу, коли ми йшли на Брускинське, на Берислав.
– І далі зайшли в Херсон?
– Так, 11 листопада 2022 року. Ми й раніше до самого міста підходили, але не було як зайти. Є відео, як ми підіймали прапори на Давидовому Броді.
– Як місцеві вас зустрічали?
– Коли заходили у звільнені наші села, то люди палко вітали нас, і плакали. Таке ставлення місцевих і давало запал боротьби: іти вперед і вперед, вибивати ворога з нашої землі.
– Що з тих днів запам’яталося?
– Наступ. Коли тільки зайшли на переправу, просто у ніс нашої БМП влучила ракета. Зразу – госпіталь. У жовтні знову вернувся в стрій. Потім було бойове злагодження і виїзд на Запоріжжя, де вогнеметники дуже чітко попрацювали. Про нашу роботу знали всі. Згодом на Харківському напрямку до нас приїхали з бригади НГУ “Хартія”, щоб ми до них прикомандирувалися. А я кажу: “Хлопці, я вже обмежено придатний, тепер я не вогнеметник, а водій”.
Читайте також: «Ти маєш виконати завдання і лишитися живим». Інтерв’ю з вогнеметником
А на Запоріжжі нас 8 вогнеметників зі 704 полку РХБ захисту і 3 кулеметники зі 118 ОБрТрО весь той «чобіт» (посадка у формі чобота) вибивали та заходили в Роботине і аж під Новопрокопівку. У нас був такий командир, що разом з нами йшов на штурм. Коли з боку ворога були мобілізовані, то 5-6 хв нам вистачало, щоб зачистити їхню позицію. Але потім заїхала російська морська піхота, стало складніше. Відчувався і рівень противника, і кількісна перевага. Вони залітали у складі двох відділень на БМП на нашу позицію і з двох сторін лізли. А нас на позиції всього восьмеро. Отак і відбивались.
І в оточенні були не раз. Коли зайшли в Новопрокопівку, то вони обрізали нам повністю доступ – до нас ніхто не міг підійти, щоб підсилити. І потім нашу позицію почали розбирати дуже жорстко: працювали по нас і танк, і міномет, і «гради» пакет за пакетом.
– Як ви вийшли?
– Коли я побачив, що нам вже скоро гаплик, зібрав наших вогнеметників і відправив назад на верхню точку. Залишилося нас троє. І аж через добу наступної ночі нам вдалося чудом вийти через мінне поле. Позиція, до якої ми йшли, була в силосній ямі, і ми в темряві не могли знайти вихід. Ліхтарика нема, присвітити нічим, нічого не видно. І тут старший групи Веселий (а він здоровань) провалюється через профнастил в силосну яму до наших, а вони з несподіванки ледь його не розстріляли. Нас жорстко зустріли, адже подумали, що то росіяни, а нас в живих нема. Тож ми ніч пересиділи у хлопців, втамували голод і спрагу, а зранку нас відправили на евакуацію в Запоріжжя.
– Що важливо для успішної роботи вогнеметника і що найскладнішого було в роботі з вогнеметом?
– Головне, щоб кулеметники нормально працювали і прикривали тебе. У нас було два чудових кулеметники – Сатана і Вареник. Обидва шибайголови, молодці.
На нулі взагалі не розумієш, хто з чого валить. Коли росіяни починають штурм, то там сипле і АГС, і міномет, і танк, і “гради”. А плюс ще й стрілкотня. І касетка прилітає. І з нашого боку так само. Але щоб чітко саме по нас попадало, то, на щастя, такого не було.
А найскладніше – виходити на позицію для пострілу, пробиратися через хащі з вогнеметами, бо труби чіпляються за гілки. Книжка пише: ти приходиш на підготовлену позицію, зробив постріл, тебе прикрили, ти розвернувся і пішов. Але в реальності такого нема навіть близько. Тому у навчальному центрі нам казали: ви писатимете нову історію вогнеметників.
– Трофейні вогнемети траплялися вам?
– Переважно «Джмелі» (РПВ «Шмель»). Перевіряли, якщо не пошкоджений і не замінований, то ще й стріляли з них по ворожих позиціях.
– Яка різниця в застосуванні «Джмеля» і РПВ-16?
– Ефект від РПВ-16 сильніший. Якось «розбирали» ворожий бліндаж, навколо якого були кущі, чагарники, зарослі. То після двох пострілів з РПВ-16 там поляна утворювалася. Ми випалювали окупантів дай боже. Хоча зблизька дивитись на роботу вогнемета не дуже хочеться.
Коли на Запорізькому напрямку на позиції противника заїхала морпіхота, вони нас запустили на середину поля і тримали. І відійти не давали, і вперед не дозволяли йти. У нас БК закінчувався, а в мене ще й автомат заклинив, аж білий став. І ось побратим взяв трубу (вогнемет) і каже: «Хлопці, я вже старий, мені байдуже, вийду і спробую вдарити. А ви відійдете». І він так чітко спрацював – влучив точно в їхню позицію. Там почалась детонація БК. Ми тоді повністю всю ту дорогу пройшли до Роботиного. Штурмували. І полонених брали.
– Поранення у вас не одне?
– Не одне, три. Якось на нас скинули хімію з дрона. Двох хлопців, що сиділи нижче, сильно уразило. Мене не дуже зачепило, бо я сидів зверху. Але всюди, де слизова є, пішла кров. Почалися такі галюцинації, що одного з побратимів довелося зв’язувати. То був не просто сльозогінний газ, а щось сильніше. Наш бойовий медик по рації сказав пити багато води. Уночі нас поміняли і зразу відправили в госпіталь. Ізолювали в окрему палату під штучне дихання, бо тиск скочив у мене під 220 на 180. Місяць було тугувато: судини в голові полопали, провали в пам’яті.
Після лікарні ми зайшли туди знову. Там нашу позицію «розібрали», додалась ще контузія. Відправили на відновлення, поклали у Львові в госпіталь. Отримав ІІІ групу інвалідності. Потім, коли ворог почав наступ на Харківському напрямку у 2024 році, поїхав водієм.
– Після Харківщини ти брав участь у Курській операції. Що запам’яталося і як там були представлені вогнеметні підрозділи 704 окремої бригади РХБ захисту? Як заходили на Курщину?
– Інженери з бригад Сил підтримки прогорнули дорогу – і ми почали заходити на броньованих машинах: Bushmaster, MaxxPro, Stryker тощо. Таких сил, щоб спинити наш наступ, ворог не мав. Ми тоді працювали з 80 ОДШБр, і полонених було стільки, що десантники вивозили їх автобусами і КрАЗами. Під час Курської операції вогнеметники працювали в піхотних, штурмових підрозділах, але і «Сівалки» були також. Я був водієм у взводі вогнеметників, щодня міг по 2-3 рази їздити туди й назад: Суджа, Козача Локня, навколишні села. На Курському напрямку багато безпілотників було: і «Ланцети», і FPV-дрони постійно чіплялись до нас. Їдеш, купа машин розбитих при дорозі, але ж їхати все одно треба.
– Якщо порівняти враження від роботи з термобаричною зброєю: «Сівалка-ВМ8» чи вогнемети РПВ-16?
– «Сівалка» однозначно краще, якщо йдеться про безпеку особового складу. «Сівалка-ВМ8» це артилерія: ти виїхав, здалеку відпрацював. Хіба що безпілотники заважають. Якщо були прильоти по «Сівалці», то хлопці лишаються живі, навіть якщо були 300-ті. А щоб відпрацювати з вогнемета, треба виходити на відкриту ділянку, де ти стаєш мішенню для ворога.
– Маєш якісь особисті ритуали на бойових?
– Ніколи не голюсь перед виходами. Якщо прийшов з виходу і все нормально, тоді можна постригтись, поголитись. І навіть якщо щось забув, то ніколи не вертаюсь. Бували на позиціях і критичні ситуації: хрестик дістав, богу помолився, з усіма попрощався. Але раз не влучили, другий раз мимо – ага, йдіть сюди, падлюки, зараз я вам задам жару!
– З огляду на чотирьох дітей, поранення та інвалідність, що мотивує продовжувати службу?
– Треба ж комусь робити цю роботу. Якщо всі будуть ховатися і тікати, то можна й не воювати, окупанти самі прийдуть без стуку у двері. Треба, щоб ті, хто за нами, жили довго й щасливо: наші діти, жінки, батьки.
– Які плани після війни?
Як закінчиться, то буде видно, але я маю бажання продовжувати службу. Якось мене трохи затягнуло. Я звик до нашого батальйону, мені тут подобається. Якщо вже так склалося, то разом з усіма і до кінця!
Читайте також: «Коли ти зрозумієш, що твоя нація може зникнути, тоді сприйматимеш цю війну інакше». Інтерв'ю з військовослужбовцем