Чикаго з українським шиком
Уміння гарно вдягатися і з користю для себе провести час – це мистецтво, яке притаманне українцям Чикаго. Емігранти вчилися жити з шиком, докладаючи для цього багато зусиль. Через світлини і газетні оголошення розкривається характер громади, її зовнішність, манера провадити бізнес, американізуватися в побуті та навіть одягатися. Частенько ці, на перший погляд, дрібниці спонукають подивитися іншими очима в дзеркало наших попередників. Їм було далеко непросто, але вони довели собі й Америці, що мелодійний акцент при розмові з працедавцем підкреслював їхню унікальність. У прізвищі та імені закодовано ідентифікаційний знак. Ним позначено рід діяльності предків. Кравець, Коваль, Кухаренко жили у доброму сусідстві з Тейлорами, Смітами, Куками, разом працювали, будували кар’єру у сфері торгівлі та побуту. Сьогодні наша мандрівка проляже вулицями Чикаго, де «ремісничі цехи» освоювалися українцями на початку ХХ століття.
Нова країна на полотні з голкою, ниткою і наперстком була прихильною до кравців і шевців. Практики виготовлення домотканного полотна та одягу вручну нам не позичати. Шум перших швейних машин на «закладеній робітні» з пошиття чоловічого та жіночого одягу підвищував увагу з боку клієнтів, що зі свого боку ставило вимоги до виробника і його кваліфікації. Петро Мотало, подолянин, разом зі своїм спільником Литвином в 1908 році на вул. Огайо і Бікердайк відкрили фабрику з пошиття верхнього жіночого та чоловічого одягу. За сучасними мірками, майстерню, у якій працювало 15 кравчинь та кравців. Одяг доставляли у крамниці міста. Петро Мотало несподівано помер у 1918 році, так само несподівано закрилася майстерня.
Робітники влаштовувалися на інші фірми, де заробітки були вищими. Період між 1917-1920 роками позначено відкриттям кравецьких майстрень, де шили чоловічий одяг на замовлення. Відомими закрійниками і дизайнерами були Іван Риза, Тома Костів, Тарновський і Теодор Дутчак. Згодом майстри вищої кваліфікації Дмитро Кривий та Михайло Полак отримали пропозиції перейти в американські фірми. Дмитро Кривий усе життя шив одяг для мільйонерів на фірмі Hart Schaffner Marx.
Підприємницький хист мав о. Микола Струтинський, парох церви св. Миколая. Разом з др. Володимиром Сіменовичем у 1914 році на вул Чикаго (блок між Роквел і Ваштенав), відкрили хімчистку – «Юнік Клінерс», початковий капітал якої становив $20 000. Бізнес безпрограшний! Власники придбали крім техніки, кілька возів, щоб збирати по домах і крамницях одяг. Понад 20 українців – прасувальники, прачки, механіки, були задіяні у цій фірмі. У 1920 році її відкупили американці.
Читайте також: Чикаго з українським смаком
Самі оголошення викликають особливу симпатію, коли читаєш їх мовою оригіналу:
«Поважні Громадяне! Отим маємо честь повідомити вам, що при 2502 В. Шикаго Евню провадимо кравецький шап, де на горі працює 50 людей, а на долі находиться склад. Робимо убраня на замовленя! ...маємо на складі найбільший вибір семплів, позаяк ми сконцентровані з чотирма фабриками сукна. У нас кожний найде свій смак і задовольнить себе. Хто замовить у нас убраннє, отримає одну пару сподень зовсім даром, без різниці який дорогий сут купує. Даром штани будемо роздавати через місяць квітень, тому спішіться з замовленням» (газета «Січ», Чикаго, 1922).
Якщо ми одягаємося зі смаком, то, відповідно, тратимося на «фризиєрню і голярню» (тепер перукарня). У 1915 році Теодор Кликун мав голярню на Чикаго і Кедзі, в 20-х роках пани голилися і стриглися у «сальонах» Опиханого, Волковецького і Колісника.
«Сальон фризиєрства пані Доманчук (дружини Стефана)» надавав послуги клієнткам від 1920 до 1940 року. Розташовувався на Вуд і Чикаго. Інша бізнес-леді – п-ні Барабаш зуміла втримати свій бюті-сальон від 1922 до 1954 року на Чикаго і Оклей.
Далі займемося шопінгом! І як не купити капелюха у сальоні Анни Барабаш, коли в її оголошенні щирий український клич: «Не давайте заробити ворогам!»
Насправді, у капелюсі я відчуваю себе впевненішою. Залишилося до повного щастя придбати засоби невидимі, але відчутні – парфуми. Таку розкіш продає «одинокий» аптекар Михайло Швець.
Як тиснуть нові мешти, перевзуйтеся в кросівки! Зупинимося, щоб надибати щось недороге, «за поміркованими цінами» на «українськім складі черевиків» Йосифа Лоханського за адресою 2320 Вест Чикаго ав. Під «черевиками» розуміється різноманітне взуття – для дорослих і малих. Розташовувався цей склад поруч із кінотеатром «Оклей», який, на жаль, згорів у 50-му, забравши із собою життя власника складу. Бізнесмен працював сам, щодня від часу відкриття – 1925 рік, аж до останнього дня – 25 років. Продажем взуття займалися Антін Кохановський та пан Сенчук. Хоч кращими крамницями володіли сусіди – німці та італійці, які дотепер залишили за собою марку продавати якісне і зручне взуття, українці підтримували своїх!!!
У великих вітринах мебельного салону на Чикаго ав. в українській околиці майже 100 років змінювалися декорації. Засновував «склад» Михайло Петрів, а далі бізнесом займалися сини. У західній частині міста понад півстоліття, аж до 1970 року, працював склад із меблями Стефана Заплатинського. Якщо ж клієнт хотів замовити столик з кріслами до кухні, то до його послуг столярні майстерні п. Прийми (1918-1931) та Теодора Цєнкіша (1918-1951).
Уявити українське село у Чикаго без крамниці з фарбою в 1912 – аж ніяк! Іван Шмигельський на Вестерн і Супіріор продавав фарбу та кухонне устаткування. Подібну крамницю відкрив в 1919 році на вул Ірі та Оклей Й. Канюк, закрився 1934-го. Також на Чикаго ав. народжені в США молоді бізнесмени Коваль і Вайт склали конкуренцію старому емігрантові Рурці, який у 1922 році змушений був оголосити банкрутство. «Купуйте у тих, котрі у вас купують!» – П. Кворка і син розгорнули широку рекламну кампанію з роздрібної торгівлі, і в 1922-му обидва їздили по місту власними автами.
Чи були у Чикаго українці ділерами? Так, були і є. Але першого варто згадати – Іван Марущак, власник ділерської Pontiac. Зумів вигідно продати бізнес в 1929-му, перед великою депресією, Іванові Багрієві. Своєю чергою Багрій працював аж до 1960-го, дбаючи про те, щоб наші люди їздили з шиком. Успішними були у Чикаго брати Пилати, продавали «ДіСото» і «Ремблери» до 1970-го. І, звичайно, своїх залізних коней напували на автозаправках, власниками яких були емігранти з українськими іменами і прізвищами: Іван Барущак (1927-1932), Степан Куропась (1928-1970), діти емігрантів, народжені в США – Микола Четвінський (1940-1950), Кузьма і Куньо (1943-1958).
Маленькі історії про життя тих, які вірили у свою мрію. Сподіваюся, ви не втомилися ходити зі мною вулицями нашого українського Чикаго. Попереду нові екскурсії.