«…Знамена держімо правди святої, На зраду ми не піддамось…»

25 лютого виповнилося 154 роки з Дня народження однієї з найзнаковіших постатей української літератури – Лесі Українки. У нашій газеті поетеса була представлена в різних аспектах життя та творчості. Нині ж «Сурма» пропонує добірку творів Лесі Українки як символ шанування пам’яті та внеску в зміцнення українського слова.

В магазині квіток

В великому місті в розкішну теплицю

Дівчина прийшла молода,

Бо серцем почула весну-чарівницю,

Шуміла весняна вода.

І ледве струмки задзвеніли співочі,

Пташки заспівали дрібні, –

Вчувались дівчині веснянки дівочі,

Ввижались діброви рідні.

І ледве натуру зо сну зимового

Збудив поцілунок весни, –

Дівчина запрагнула рясту дрібного,

їй проліски снились ясні.

Тепер вона тут, в сій розкішній світлиці…

Ох, що се так серце стиска?

Як душно, як тісно, немов у темниці!

Сей пах, мов отрута яка!

В теплиці між квітами скрізь походжав

Гурток панночок і панів.

Дівчина кругом погляда, уважає,

І погляд її посмутнів.

Всі квіти розкішні… Дівчина зітхнула.

«Чим можу панянці служить?..» –

Зненацька чийсь голос дівчина почула, –

То крамар паничик біжить.

«Чи є в сій теплиці веснянії квіти?» –

Питає дівчина його.

«Аякже! є різні, – чим маю служити?

Тут можна набути всього:

Ось є гіацинти, нарциси і рожі,

Азалії є запашні,

Конвалії свіжі, фіалочки гожі…» –

«Ні, пролісків треба мені!..»

Здивовано глянув панич; зашарілось

Дівчини обличчя бліде.

«То панночці пролісків простих схотілось?

їх в місті немає ніде!

Тут тільки садові квітки». – «Дуже шкода».

І вийшла дівчина смутна.

«Тут міські розкоші! Тут міська вигода!»

Вертає додому сумна.

Зустрілась їй жінка, на плечах похилих

Несе щось, убога така.

«Чи купите, панночко, пролісків білих?» –

Тремтить із квітками рука.

«Звичайно! А звідки, я вас попитаю,

Взяли ви сі квіти свої?» –

«Та сила ж квіток тепер всюди по гаю!

Се тут…» Та не чула її

Дівчина. Згадала околиці рідні:

Скрізь квіти, ряст, ясна роса…

На проліски білі, на квіти лагідні

Скотилася тихо сльоза…

Tо, може, станеться і друге диво

Tо, може, станеться і друге диво

Євангельське? Прийду, як Магдалина,

Тобі віддать остатнюю послугу,

І саме в ту хвилину, як у тузі

Я буду гірко плакать, що навіки

Тебе втеряла, – раптом я побачу,

Що ти воскрес і просіяв від слави

Життя нового і нових надій.

І я впаду в нестямі на коліна,

І руки простягну до тебе, і на ймення

Тебе покличу вголос… Але ти?

Що скажеш ти тоді? Чи, може, й ти

Пошлеш мене веселу звістку дати

Твоїм забутливим і потайним друзям,

Що тричі одрікалися від тебе?

І поки я, не тямлячись від щастя,

Носитиму по людях любу провість,

Ти підеш панувать в нову країну слави

І на землі збудуєш рай новий

Для себе і для тих, кого покличеш.

Чи буде ж місце там для Магдалини?

Однаково, аби вчинилось диво!

Всі наші сльози тугою палкою

Всі наші сльози тугою палкою

Спадуть на серце, – серце запалає…

Нехай палає, не дав спокою,

Поки душа терпіти силу має.

Коли ж не стане сили, коли туга

Вразить украй те серденько замліле,

Тоді душа повстане недолуга,

Її розбудить серденько зболіле,

Як же повстане – їй не буде впину,

Заснути знов, як перш, вона не зможе,

Вона боротись буде до загину:

Або загине, або переможе.

Або погибель, або перемога –

Сі дві дороги перед нами стане…

Котра з сих двох нам судиться дорога?

Дарма! повстанем, бо душа повстане.

Так, плачмо, браття! мало ще наруги.

Бо ще душа терпіти силу має;

Хай серце плаче, б’ється, рветься з туги,

Хай не дає спокою, хай палає!

За правду, браття, 

єднаймось щиро...

За правду, браття, єднаймось щиро,

Єдиний маєм правий шлях,

Єдину, браття, всі маєм віру,

Єдине серце у грудях.

Нема в нас, браття, ні зради лихої,

Ні кривди ми не боїмось,

Знамена держімо правди святої,

На зраду ми не піддамось.

До нас ходіте усі, хто за правду

Не жалує життя оддать,

Ми приймемо того, мов брата рідного,

Хто правду любить, той наш брат.

На столітній ювілей української літератури

У кожного люду, у кожній країні

Живе такий спогад, що в його в давнині

Були золотії віки,

Як пісня і слово були у шанобі

В міцних сього світу й не тільки на гробі

Складались поетам вінки.

За пишнії хрії, величнії оди

Король слав поетам-співцям нагороди,

Він славу їх мав у руці;

За ввічливі станси, гучні мадригали

Вродливиці теж нагороду давали,

Не знали погорди співці.

І щонайпишнішії дами з придворних

Вдавали на сцені субреток моторних,

Щоб слави і втіхи зажить:

Сама королева здіймала корону,

Спускалась додолу з найвищого трону

Поетовій мрії служить.

Богам були рівні співці лавреати

І гордо носили коштовнії шати

У панськім магнатськім гурті;

Цвіли в них і лаври, і квіти барвисті,

І навіть терни їх були позлотисті,

Кайдани — і ті золоті!

Надія

Ні долі, ні волі у мене нема,

Зосталася тільки надія одна:

Надія вернутись ще раз на Вкраїну,

Поглянути ще раз на рідну країну,

Поглянути ще раз на синій Дніпро, –

Там жити чи вмерти, мені все одно;

Поглянути ще раз на степ, могилки,

Востаннє згадати палкії гадки…

Ні долі, ні волі у мене нема,

Зосталася тільки надія одна.