«Волиняка»

(пряма мова)

–Береш їх у полон. Ще поки здаються і може прилетіти від їхніх же, то вони, як овечки. Але щойно опиняються в безпеці, імперія пре з них, як воші з кожуха. 

– Дай сігарєтку, братішка! 

І наші, к*рва мать, добрячки дістають і дають! Що за люди? Воно тебе щойно ледь не завалило. Дяка арті, що довбанула вчасно й прикопала їхню групу разом із технікою! А це потворисько побачило, що все: швах, кришка, капут – і газету на патичок, і давай тим патичком махати, мовляв: здаємося. 

Ти його щойно вивів з тієї випаленої посадки під вогнем його рідного підрозділу, ти сам ледве не здох там між обгорілими стовбурами, воронками й шматтям заліза. І ось воно тобі: «Дай!» і ти даєш. К*рво, твій брат у полоні! А ти...

Братішка! Конячий пуп тобі братішка! Блоха він із гнилої шкури дохлого шакала, а не братішка тобі! Малороси довбані недододовбані! 

Тобі ще цю ср*нь виводити далі. А все прострілюється і прилетіти може від них, від наших і просто з неба може чийсь дрон з сюрпризом звалитись. 

Я не проти Женевської конвенції. Я проти оцього миттєвого, гребучого малоросійського «На!» 

Ну, ок! Твої цигарки – твоя воля. 

Але ж ти вранці не дав цигарку Жужикові! Розумієш? Ні?! Ти, к*рво, вранці не дав цигарку побратимові, бо свої треба мати. А тут ворогові запросто «На!», бо всі ми – люди! 

Ні! Я не розумію такого й ніколи не зрозумію. 

Що: «Якось так воно само вийшло?» Нічого не само! Нічого не вийшло! Меншовартість твоя із тебе не вийшла навіть за два роки в окопах. І схоже, що не вийде ніколи.

Всі ми люди. Ага! Невірно! Всі Ми – люди, всі вони – не люди. Нелюди вони. Втямив, друже? Не втямив. 

Жінка твоя де? В Моршині? А чому вона в Моршині, а не в Бахмуті, га? Чому ти товчешся зараз із західного боку Бахмута? А два роки тому товкся зі східного? Не тому, що вони полізли тебе визволяти від хати, машини, бізнесу, жінки й дітей? Від життя твого визволяти тебе вони приперлися! Братішки! Де твій Бахмут? 

Не шкода мені твоєї цигарки. Душі твоєї шкода. Розумієш... Там хробаки меншовартості, вони точать її, гризуть, це біда, друже. Роби щось із тим.

***

– Ти історик? Що ти городиш мені херню імперську, Геродот пітерського розливу? Кого звільнив лєнін? Б*я-а-а! Ти свого прадіда пам’ятаєш? Ну, і ким він був? Крєстьяніном гдє-то под Рязанью? А де саме? А! Немає вже тої дірєвні, десь зникла. То, скажу тобі, братішка, твого прадіда під Рязанью не було від чого звільняти. Він навіть зміни влади не помітив, бо з кріпацтва в колгосп.

А мого звільнили на Волині. Від усього. Прадід мій мав землю, багато землі, багато лісу, велику ділянку сінокосу, два ставки. А ще знаєш, що мав? Вісьмох дітей. Дід мій у Кракові навчався, дві сестри його у Відні, а найстарший брат поїхав до Лондона вчитися управляти технікою на парових двигунах. От! Прадід працював важко, оплачував освіту дітям, бо діти – то майбутнє. А прабабця моя в дитинстві з Лесею Українкою дружила, на різні акції, які мати Лесі організовувала, їздила, в народному театрі грала, потім у народній школі дітей грамоти навчала. Для ваших довбаних совєтів вона стала ворогом народу і в Сибір за нею слід простиг. Як і прадіда. А прадід мій з Лондона трактора привіз. У 1908 році. Коли твій прадід за дерев’яною сохою ходив ще. На парі працював. «Холт парр» називався. І ще в прадіда були сівалки, косарки, віялки і власна динамо-машина. Але його теж згноїли десь в тайзі разом зі старшими дітьми. А техніку в колгосп. Там вона й проржавіла під конторою. Тобто: під колишньою садибою мого прадіда. Визволили братішки. 

Не розказуй, історик ти без історії! По наших селах голодними й обдертими були тільки пияки й ледарі. Бідні були, не заперечую. Але бідні люди є завжди, при всіх державних системах, тому що бідність – це більше про освіту, ініціативу, відповідальність, а не про систему. Природний добір ніхто не скасовував. Українці – народ, який пережив чи не найбільше окупацій. І вижив. 

А от самі українці ніколи окупантами не були. В походи ходили – так. Але то були превентивні, оборонні акції, а не наступальні. Єдиний раз, коли ми ледь не стали окупантами – це наш князьок на ваші болота поперся. Ви тоді отримали княжество московскоє, а ми – вічний геморой із вами.

О, ні! Історію переписуєте ви. Чотириста років перекроюєте її, намагаєтеся самим собі довести, що ви – це ми, а нас немає. І чотириста років той ваш печворк розлазиться, бо шитий білими нитками. Де ваша історія? Де ваші вепси, єрзя, мєрь, мурома, інші? Знищені народи й нації, знищені культури й самобутності, морок і смерть – ось ваша історія. А те, що ти зараз сидиш переді мною в норі для полонених... В норі, яку ми вирили, щоби ваші ж вас не повбивали... Це ще один виток вбивчої історії. Смертоносці ви і мародери!

На! Кури «Комплімент». «Кемел» не дам, бо «Кемел» – западноє біооружиє. Розумієш? Він тобі скрепи імперські пропалити може, а я відповідальний за тебе, поки по тебе приїдуть, я мушу дбати, щоби з тобою нічого поганого не трапилося. Отака х*рня. Кури, що даю. Напишеш на мене маляву потім у «Червоний хрест».

Вмєстє нам було би краще? Що таке: вмєстє? І що таке: краще? Це мій батько в 92 втік, нарешті, з вашого.. х*р там вашого! Вкрали в народів Сибіру територію, їх знищили, Сибір загадили криміналом, заселили політичними дисидентами. Так ось, батько мій втік звідти з однією валізою, дружиною й дітьми. Раніше не міг, бо – родина вояка УПА. За тридцять років батько побудував дім, посадив сади, з нуля підняв фермерське господарство, поставив теплиці, розвів елітний малинник, лохинник... Я вивчився на ветеринара, сестра на агронома. Ми мали все. Ми в грудні їздили з дітьми до Санти в Лапландію, а в лютому до теплих морів. А решту року ми працювали. Фермери влітку не відпочивають. 

І тут ви! Здрасті, ми прішлі вас овободіть! Спасібо, братішкі! Ідітє вон! Ваші предки вже мого прадіда звільнили були. А мене не вдасться. Хіба вб’єте. Але, мої малі, вони обоє на ветеринарів навчаються, ми ж хотіли худобою займатися, екоферму розпочати... Так ось, мої ветеринари вас, тварюк, препарують на шмаття. Вони тренуються на базі «Азову». 

Вмєстє... Ваше «вмєстє» – це так: ти заробив – віддай мені, бо моя голодрана імперія потребує. Х*р вам! Вмєстє не вийде. Ми самі. Самостійно, бо ми – самостійні, самодостатні й самоспроможні. Обійдемося без п’ятого колеса у возі.

Не дам «Кемела». Подякуй, що віддав тобі свого турнікета і ти досі не стік кров’ю. Бо твоя вєлікая страна тебе забезпечила ґумкою для трусів.

Патєрял, кажеш... Подякуй Семенові, що голову не патєрял. Пад раднимі КАБАмі... Пощастило тобі, Семен витяг. Ні, він не гуманний, у нього брат у полоні. 

О, за тобою прийшли, історику ти патраний. СБУ наша прийшла. Будеш складати іспит. Що таке іспит? Екзамен будеш здавать. І все решту. Позиції, командирів, особовий склад, техніку, де вона схована. За це тобі дадуть жерти і ногу полікують. Хоча, я би її відрізав. Навіщо тобі нога? Щоб знову припертися мене звільняти? Як на мене, то вам без рук і ніг краще, а світові спокійніше. 

Ні, я не добрий. Я добрим був у своєму лохиннику, а тут я – солдат, я маю ліквідовувати таких л*хів, як ти. Бувай! 

Що? Цигарку в СБУшників попросиш, за якісні розвіддані точно дадуть.