Ми маємо розуміти суть «культурних війн»

Це публіцистичний термін. І в політичному плані він виявився дуже влучним, оскільки чітко окреслює лівацьку тактику.

А для цього нам потрібно звернути увагу на італійського марксиста Антоніо Ґрамші (Antonio Gramsci; 1891-1937) та теорію культурної гегемонії як засобу класового панування.

Він вважав, що існують три відносно автономні сфери влади – політика, економіка та культура. Для зміни перших двох потрібно досягти культурної переваги над опонентами.

Перебуваючи в ув’язнені, Ґрамші міркував, чому ліві в Європі (де робітничий рух був набагато сильнішим, ніж у переважно аграрній російській імперії, в якій, однак, соціалістична революція відбулася першою) не змогли влаштувати повноцінну революцію у, здавалося б, ідеальний момент, коли після закінчення Першої світової війни державні інститути були безпорадні, а правлячий клас не міг повноцінно реалізовувати своєї влади.

Тому він дійшов до висновку, що пояснення лежить у сфері ідеології, усвідомивши причину, через яку комуністи так і не змогли захопити владу в буржуазних демократіях – вони не опанували їхню культуру та інститути громадянського суспільства.

Ніхто не зможе захопити владу без контролю над її культурним фундаментом, основою, на якій вона базується. Тому потрібно завоювати схвалення людей, закріплюючи в дискурсі окремі концепти, переносячи це на звичаї, мислення, систему цінностей, мистецтво та освіту.

Одним із ключових розділів праці Ґрамші є вчення про гегемонію. Згідно з Ґрамші, влада панівного класу тримається як на насильстві, так й на згоді. Механізм влади – не лише примус, а й переконання.

Таким чином, держава (який би клас не був панівним) базується на силі та злагоді. Становище, у якому досягнуто достатнього рівня згоди, Ґрамші називає гегемонією. Але гегемонія – не застиглий, одного разу досягнутий стан, а тонкий і динамічний, безперервний процес.

Якщо головна сила держави та основа влади пануючого класу – гегемонія, то питання стабільності політичного порядку чи його зламу зводяться до питання, як досягається чи підривається ця гегемонія.

За Ґрамші, і встановлення, і підрив гегемонії – це «молекулярний» процес. Він відбувається непомітно, малими порціями, через зміну думок та настроїв у свідомості людей. Гегемонія спирається на «культурне ядро» суспільства, яке включає сукупність уявлень про світ і людину, про добро і зло, прекрасне і огидне, символи і образи, традиції і забобони, знання і досвід багатьох поколінь. І поки це ядро є стабільне, у суспільства присутній імунітет, спрямований на збереження існуючого порядку.

Тому підрив цього «культурного ядра» та руйнація цього імунітету є першочерговою умовою революції.

Відбувається вона у формі «молекулярної» агресії у культурне ядро. Як пише Ґрамші: «величезна кількість книг, брошур, журнальних і газетних статей, розмов і суперечок, які без кінця повторюються і у своїй гігантській сукупності утворюють те, з чого народжується колективна воля певного ступеня однорідності, того ступеня, який необхідний, щоб вийшла дія, скоординована у часі та географічному просторі».

На що в культурному ядрі треба, перш за все, впливати заради встановлення або підриву гегемонії?

Потрібно впливати на звичайну свідомість, повсякденні, «маленькі» думки середньої людини. А найефективніший спосіб впливу – невпинне повторення тих самих тверджень, щоб до них звикли і почали приймати не розумом, а на віру.

Як це почали втілювати в життя представники «Франкфуртської школи» – розглянемо пізніше.

*****

Що це?

У діалозі «Бенкет» Платон звертає нашу увагу на те, що в красі є щось таке, що ми не можемо логічно пояснити. Адже не в самій же речі, не в її користі, не в якихось пропорціях, не в якихось математичних вимірах, не в чомусь конкретному міститься краса. Значить вона має зовсім інше походження.

І Платон починає шукати це походження. Те, що змушує нас визнати ту чи іншу річ, ту чи іншу людину красивими. Та приходить до ідеї платонічної краси – вона є найбільш прямим вираженням ідеї.

Тобто краса – це та річ, яка максимально повно виражає ідею.

Тому вся філософська проблематика Платона по суті зводиться до проблеми краси, яка є божественною, даною нам.

Тварини не розуміють краси, оскільки вони дуже далекі від богів. Люди ж близькі до богів, вони обдаровані ними, і цей смак божественного і спрацьовує в нас в саме той момент, коли ми відокремлюємо красиве від менш красивого або некрасивого.

На цьому ґрунтується ідея платонічної естетики – чуттєве сприйняття мислиться в прив’язці до божественного, тобто сприйняття світу, виходячи з божественного смаку, який в нас є.

Так вважав Платон. Саме на цьому, до останнього часу, базувалася теорія естетики, яка встановлювала параметри краси та залучала ідею споглядання слідів божественного творчості.

Де Бог творить світ як щось красиве, і краса є слід божественного.

І саме завдяки Платону нам стає зрозумілим, чому і як ми сприймаємо красу. Чим «грубіша», матеріальніша людина – тим менше вона її сприймає. Чим «тонша», духовніша людина – тим більше вона здатна побачити пряме відображення ідеї в образах, оскільки її погляд спрямований догори.

Тому чим нижче погляд, тим більше потворні образи, недороблені, недозібрані єдністю і спогляданням ... 

Звідси і виникає естетика – як наблизити нас до краси, не звертаючи увагу на всякі недоїдки, недоробки, бруд та сміття?

Сьогодні різною мерзотою та гидотою агресивно просувається антиестетика (естетика потворного) – поступове вигнання з людського життя, культури та суспільства божественного початку прекрасного.

До чого це призводить?

Речі мистецтва перестають відбивати вищі архетипи, стають самі по собі, перестають виконувати якусь функцію, бути іконами невидимого світу, а стають тотожні самі собі, повертаються до нижчих аспектів біофізичного матеріального самовідтворення і, відповідно, перестають бути красивими.

Звідси і народжується огидне.

Dixi!