Або ми їх, або вони нас

Він стоїть поруч і кричить. Кричить так, що мені хочеться сховатися кудись. Очі сльозяться. З рота тече слина. 

Він кричить. 

Мені треба турнікети. А ще треба (починає зриватися на мат) Катя, я не можу згадати слово!!! Я не можу згадати слово!

Протягую клаптик паперу: пиши, будь ласка. Не хвилюйся. Тобі не можна. Пиши. 

Він бере олівець, намагається писати. На руці не має півтора пальця. Слова виходять майже нерозбірливо.

В нього вже третя контузія. Якщо цього не знати, він виглядає як цілком хвора психічно людина. Але він нормальніший, ніж половина населення цієї країни. 

В психіатричний клініці лежить хлопець, який єдиний вижив після штурму. Він також зовні виглядає звичайною людиною. Частіше він просто мовчки дивиться навколо себе. Але по ночах він штурмує ту саму останню позицію і викликає евакуацію. Кожної ночі. Він фізично повернувся додому. Але залишився там.. на все життя. 

Їх вже десятки тисяч.

Я майже не маю часу читати мережі. Але коли я туди заходжу, в мене просто опускаються руки. Ні, не так. Я майже в істериці. 

Поліціянт, який кинув своє місто під час вторгнення в 22 році, стає генералом.

Прикордонника, якого зупинили в стані алкогольного сп’яніння і він поводиться як останнє бидло, після звільнення відправляють на підвищення в Київ. Того самого, речниця якого літала в Париж і в якого знайшли статків десь на десятки мільйонів. 

По всій країні у воєнкомів знаходили десятки мільйонів доларів. 

Тепер «виїзд» коштує не 5 тис дол., а 10. 

Мера міста Сум арештували, коли він приїхав брати хабар у 2 млн. А меру якогось маленького міста навпаки віддали тисячі доларів, знайдені в шафі, бо «це на пам’ятник бабці».

Президент ремонтує літак за млн грн та подає своїх батьків на стипендії за особистий внесок в науку. Їм всім замало того, що вони мають. 

Вони хочуть все… вони не зупиняється. 

1,5 місяця по всій країні виходять люди. 1,5 місяця виходимо ми. З нас і почалось. Але ми «скасовуємо» 2-3 тендера, а на їхнє місце заходять 20 нових. І кожен вбиває своєю цинічністю. Вони купують автівки зі шкіряними салонами, стільці по 120 тис., ремонтують фасади, купують літню форму для муніципальної варти чи будують мільярдні мости, які падають. А потім в мережі з’являється відео, де депутат міської ради (я навіть і не чула, що в нас такий є), який саме має стосунок до фірми, яка будує падаючі мости, на свій народження в образі імператора катається на гіроскутері. 

Хворі потвори. Імператори, царі, «хозяіва» Всесвіту. 

Чергова перевірка в одеській мерії виявила порушень на 1 млрд грн – новина в каналі, яку вже прогортають швидко. Ну знайшли і знайшли. Кого це цікавить? 

Обласна лікарня викладає плитку на 30 млн, звісно, з гаслом, щоб швидкі з пораненнями воїнами не стояли в черзі. Вони, до речі, тепер все намагаються робити під гаслом «це для наших захисників».

А потім додає ще один тендер на 10 млн, здається, щоб провести там світло і поставити стовбури. Водночас пораненим шукають милиці, інвалідні візки збирають на протезування чи ліки. А в Києві в шпиталі замінюють вікна. Пластикові на пластикові. На 500 млн грн. 

Це просто декілька прикладів… а їх тисячі по країні. 

В Києві поліція розвозить по ночах людей з нічного клуба. Їх там сотні. Яка там комендантська година? Це для нас вона існує, бо вони вважають нас рабами. А для імператорів її не існує. 

Вони не збираються вигравати війну. Це вже зрозуміло. Вони просто хочуть, як вампіри, випити останню кров з країни, яка вже майже впала, обезкровлена. 

«Витік» кажуть про пораненого з х*ровим турнікетом. Ось так витікає і країна. Ми з вами. 

Вони плюють всім нам в очі. Вони розуміють, що всі ми для них не несемо ніякої загрози. Вони купують автозаки про всяк випадок, але за 1,5 місяця вони остаточно зрозуміли, що населення країни готове жерти ось все це і мовчати. 

Ми або встанемо зараз дійсно, як останній раз, або треба визнати, що ми програли. І що ціною цього програшу може бути життя наших дітей. 

Виходьте в суботу до своїх мерій чи до ОВА. Якщо ви в Києві, виходьте до Офісу президента! До всіх, хто має зараз працювати і рятувати країну, а вони знімають серіали та просто здають нас ворогу. 

Кличте своїх. Прокиньтесь вже…

Він стоїть поруч і кричить: «Дайте турнікети. Я повертаюсь знов на позицію». Його треба покласти в лікарню, але він повертається на «нуль», бо людей не вистачає. Повз нас проходять люди з хокейною сіткою та приладами – місто готується до чемпіонату по хокею. Люди сміються, розмовляють про спорт. Вони не бачать хлопця, який благає про допомогу. 

Ми в одному приміщенні. Але в паралельних світах. 

На 2 млрд на серіали можна купити 4 млн (!) турнікетів. Чи тисячі мінометів або автівок, чи десятки тисяч дронів. Але, здається, вони потрібні тільки нам.

Коли ворог дійде до наших воріт (а він дійде з таким ставленням до війни) буде вже запізно. І всі ці потвори будуть шукати шлях втечі. Вони будуть готові віддати останнє, щоб хтось захистив їхні нікчемні дупи. Але буде запізно. 

Жахливо, що ми з ними в одному човні. 

Ми намагаємося щось змінити, але наших зусиль замало. 

І знов будуть на вокзалі світлини, як з дитячого фільму про війну – тисячі жінок з дітьми по головах одне одного намагаються потрапити у вагони і сплять на підлозі по декілька діб, щоб врятувати своє життя 

Я би сказала, що місць на кладовищі вистачить на всіх. Але в Бучі нікого не ховали. Нас всіх скинуть в одну яму, якщо ми не змінимо ставлення держави до війни зараз. 

Бо зараз вже дійсно ситуація: або ми їх, або вони нас…

Про автора: Катерина Ножевнікова – засновниця й директорка благодійного фонду «Корпорація монстрів».