Продовження історії сміливої дівчини.
Склянка води. Щоб не було зневоднення, я змушувала тата й маму робити хоча б по одному ковтку на день, наливала в долоньку та поїла песика. Повна конспірація була, як ми ходили в туалет, щоб не було жодного звуку: в унітаз настелили багато м’якого туалетного паперу. Собаці не дозволяли ходити по підлозі — я постійно тримала її на руках. Дякувати Богу, сестра любить свічки — в нас було дуже багато дорогих ароматичних свічок, які просто стали єдиним джерелом світла. Сірники — на якийсь день окупації ми рахували їхню кількість у коробці. У нас у ванній була маленька свічечка. Зрозуміло, що ніде не можна було світити, бо нас викриють. У критичних ситуаціях людина справді починає бачити в темряві. Я ще й примудрялася розчісувати брудне волосся. Обережно, тихесенько витягувати вологу серветку — от і вся гігієна. Далі тушити свічку й тихесенько лягати. Також читала «Кобзаря», на нього ми й ставили склянку з водою.
Лежали й бачили, як вони стріляють у бік Ворзеля. А ще, я звісно не військовий експерт, але вони випускали «сигналки» зеленого кольору для своїх. Можливо, так показували, що вони там, щоб по них не стріляли свої. Земля здригалася, все горіло, небо було багряно-червоним.
На якийсь день полону ми розуміли, якщо ще один день не поїмо, то… І що робити? Почали продумувати план, як потрапити в ту квартиру, де кухня, щоб прихопити якусь консерву, пляшку води та собаче печиво. Знову під звуки вибухів ми повертали ключ у дверях, причому вони лазили по першому поверху. Ми домовилися: якщо когось із нас схоплять, ніхто нікого не рятує, зачиняємо двері, як буде — так і буде. Тато з мамою вирішили, що підуть вони, а я залишуся там, де надійні двері. Зараз уже не передам ці відчуття. Батьки тихенько вийшли, я сіла навпочіпки на коліна, тримала двері. Я, мабуть, не дихала в той момент. Чула, як батьки шукали їжу. В мене неймовірно билося серце. Почула, як рашисти підіймаються на другий поверх. Серце вистрибувало з грудей, я не дихала. Просто молилася, щоб батьки швидше повернулися — вони ж не чули, що ті підіймаються. Крикнути, сказати я теж не могла. Тато виглянув з квартири, я йому жестами показала, щоб вони швидше бігли назад. Рашисти точно почули, що там хтось є. Батьки швидко повертаються, ми заходимо в квартиру, повертаємо ключ. Сидимо. Дух перехопило.
Наше крило будинку чи не єдине, де більш-менш вцілілі двері. Інші вони вибивали ломиком із татової машини та грабували. У перші дні окупації їм потрібні були тільки цінні речі та гроші, до речі — гривні. Тоді ще унітази вони не відривали. У нас вкрали 6 кг сала, упаковку води, а ще дистильовану воду для праски — ну на здоров’я, як то кажуть. Сподіваюся, вони вже здохли. У нас є комірчина, там був запасний холодильник з їжею. Спочатку вони вибивали двері ногами, поки не зрозуміли, що вони відчинені. Все вичистили, але тільки халву не взя-ли. Мабуть, не зрозуміли, що то.
Нас врятувала наша сусідка по коридору. Її спочатку також кинули в підвал, потім зрозуміли, що толку з неї жодного й повернули назад у квартиру. Вона була, ніби сторож. Вони приходили до неї та питали, хто ще є в будинку. Сусідка відповідала, що нікого більше немає. Як же вона ризикувала: розуміла ж, що наша собака може загавкати — вбили би всіх. Вони оселилися прямо під нами в квартирі, навіть палили там багаття з дитячих речей. Зрозуміло, що вони чули кожен шорох. Але сусідка стояла на своєму: нікого немає, то звуки з підвалу. Нам вдалося переговорити із сусідкою в коридорі. Вона порадила нічого не чіпати: ні капців, ні пляшок із водою, ні штори — щоб було так, ніби нас немає.
Коли не їси якийсь там день, то дуже складно починати: я наїдалася ложкою консерви та половиною вареного яйця. Пам’ятаю, як жадібно собака з’їдала своє печиво. Ложки зробили з паперу — такий був перекус.
На ще якийсь день полону була друга ротація — окупанти змінилися. Спостерігала у вікно: нікого не водили на живий щит. Думала, що просто всіх повбивали. Помітила картину: йшло чотири наших хлопці з пакетами в сторону Ворзеля. Вони їх не вбили, тільки забрали всю їжу, глянули українські паспорти та відпустили. Ще й не дуже вже були схожі на бурятів. Уже більше слов’янська зовнішність. Але ж постійно смикали за ручку дверей.
Найстрашніше було за тата — він офіцер запасу. Потім з’ясувалося, що на нас було окремо замовлено вбивство по списках. Те що ми цілі та живі — це дар Божий і щастя.
Повертаючись до «нових» окупантів. Двері вже не вибивали, але ходили зливали з усіх машин пальне. Нас врятувало, що машина на газу. Машину нам побили, просто так — це для них норма. Їздили своїми танками по наших вузеньких дорогах. Від двору мало що залишилося на той момент. Перша ротація взагалі відстрілювала собак і все, що рухалося. Після окупації в мене страшенний страх звуку важкої техніки. Чую, як заводиться техніка чи танк — трусить автоматом. Я можу відрізнити навіть по звуку БМП і танк.
Друга ротація… Я побачила наших чоловіків із підвалу живими, вони навіть розмовляли з окупантами. Думала, що мені це ввижається.
Потім була третя ротація. Побачила, як вигулюють собак на вулиці, сусіди ходять із боклажками води. Думала, що в мене поїхав дах. Ми з батьками переглянулися: що відбувається? Знову загрюкали в двері, подумали — ну все, хай убивають. Відчинили двері, а замість рашиста там стояла наша сусідка. «Виходьте на вулицю, вигулюйте собаку, ці вас не чіпатимуть. Виходьте на свіже повітря», — сказала вона. Розповіла, що в третій ротації — 20-річні лопухи. Яке свіже повітря? Запах крові, солярки, диму — таке собі повітря, але менше з тим. Я взяла цю малесеньку собачку, вийшли, ніби дикі, на вулицю. Перше, що кинулося в очі — стоїть напівбурят, йому 20 років. Я потім з ними теж говорила. Весь у георгіївських стрічках. Першим моїм бажанням було взяти цеглину із землі і просто роздерти його в м’ясо.
Емоції не передати словами: навколо частини тіла, кров, скло, патрони, купи розбитих телефонів — апокаліпсис. Вигуляла собаку, підійшла до батьків — вони розмовляли з окупантами. Молоді хлопці — їм до 20 років, максимум 22. Я на психологічному рівні забула російську мову. Розмовляла ламаною російською. Тато питає: «Скільки вам, гнидам, платять, що ви готові вбивати жінок і ґвалтувати дітей?». Відповідь: «Достойно». Пам’ятаю, що на наші гроші — це 15 тис. грн. Не повірила своїм вухам. Кажу до них: «Ви розумієте, що це в Україні зарплата студента на першій роботі?» Далі мене понесло: я забула, що в окупації, а переді мною бурят зі зброєю. Почала казати, що взагалі-то вже здала їхні позиції ЗСУ, в нас є чат-бот. Я взагалі не розуміла, що роблю. Вони ж не звертали уваги, подумали, мабуть, що хвора якась. Казала я це всім підряд. Запитувала: «Ну що? Які плани? Куди далі підете?». У відповідь чула, що не знають і чекають наказу: «Моя бы воля, я бы уже сел в свое такси (це вони так танки називають) и поехал домой. Моя цель — сохранить батальйон». Кажу: «Я дико перепрошую, але ви не збережете свій батальйон. Он є Житомирська траса, ви про неї чули, там в кущах не тільки буряти, а й наші військові». Ремарка. У третій ротації 80% військових були білоруси. Цієї інформації дуже мало, вона рідко поширюється в інтернеті.
Підійшла до ще одного чоловіка з вусами, говорила українською, запитувала, де можуть бути телефони — хочу знайти свій. Була надія, що він цілий, вони частину телефонів склали в мішок і ховали в одному з будинків. І той з вусами розумів українську мову. Завів улюблену пісню: «Не знаю, як тут опинився, був на навчаннях, а взагалі я білорус». Кажу: «То що ж ти білорус тут забув?». У нас під вікнами в окопах сиділи всі білоруси. Цей дядько так і сказав. Продовжила розмову про телефон. Він сказав, що знає, де вони, але туди зараз не можна йти. Я запитала, чому це раптом не можна, якщо я в себе вдома? Мовчав. Потім дав мені гауляйтера, молодшого від мене на кілька років, і пішла з ним шукати телефон. Зараз уже розумію, що геть не думала, що роблю. Ну де був мій мозок? Зараз комусь розповісти, що я під час окупації пішла з рашистом шукати свій телефон, це, звісно, дуже цікаво. А він такий мовчазний. Допомагав шукати телефон. До речі, ми йшли, я побачила машину, яка ловить радіохвилі. Тут рашист видає, мовляв, не знає, хто в нас тут був на ротації, але то звірі, якісь вбивці. Кажу: «А ви хто? Ви такі ж самі окупанти». У результаті телефон ми не знайшли.
Читайте також: Хроніки війни. Історія про полон і сміливість молодої Марії — Частина 1
Окупанти встановили комендантську годину. Вона починалася о 4-й вечора. Я близько четвертої ще ходила навколо будинку. До мене підійшов той із вусами. Я плакала: це не була істерика, сльози просто текли, такий психоемоційний стан, що все — це кінець, Київська область буде окупована надовго. Я справді так думала. Так от. Білорус каже: «Девочка, не плачь, все будет хорошо». Відповідаю: «Де добре? Ви знищили пів України, змотуйте звідси!». Він відправив мене додому, сказав, що вже комендантська година і вони стрілятимуть.
У вікна ми спостерігали, як вони стріляли в бік Бучі, літала їхня авіація…
Не буду тицяти пальцями, але деякі сусіди їм то пательню, то окріпчику — їм варто було руку підняти з окопу й «офіціант» тут. Їх годували. Я цим не займалася, тільки спостерігала. Щоб я окупантам їжу носила? Та нехай мені руки відрубає, ніж я буду цим займатися. Ну, в кожного свій рівень інтелекту й розуміння ситуації. Загалом третя ротація фізично нас не чіпала. Деяким дітям вони шоколадки навіть давали. В один день вони пішли. Ми чекали четверту ротацію. Так ніхто й не прийшов. Щоранку я прокидалася й запитувала в мами: «Рашисти є?». Ми подумали, що вони вже все розграбували, що можна, і сенсу повертатися немає. Вони спеціально поперебивали газові труби, щоб люди не могли приготувати собі їсти.
«Між сусідами почалися розмови — хто ж вижив?..»
Третя ротація пішла. Ми були у відносній свободі. Знову ж таки, я не розуміла, що по вул. Яблунській, де була основна катівня, що там убивають людей. Я виходила за межі будинку — жива мішень. Не розуміла, що можу стати на міну. Ми походили по району: десь були трупи, десь побиті машини — війна.
Почали трохи відходити. Між сусідами виникли розмови: хто вижив, а хто ні. Дізналися, що найбільша бійня була в сусідньому будинку. Можу бути не певна в цифрах, але розповім про окремі факти знущань. У підвал запустили гранату, а вона чи то не вибухнула, чи то спрацювала не так, як їм потрібно було. Всі вивели з підвалу й поставили на коліна: чоловіків, жінок, дітей. Одного чи двох чоловіків застрелили прямо в лоб. Третього також хотіли застрелити, але за нього заступилася дружина. Рашист каже до неї: «Якщо не хочеш, щоб я його застрелив — облизуй мені взуття». Вона це робила. Але вони її застрелили — до ранку жінка стекла кров’ю. Були дитячі смерті. Хтось хотів утекти серед ночі — постріляли. В одному з будинків сусідів влаштували «штаб-квартиру». Інколи по черзі вони викликали сусідів на допити. З нашого будинку вижили всі. Трупи довго лежали просто накритими на землі. А земля ж мерзла — неможливо розкопати. Одна сусідка запропонувала, щоб омити загиблих за обрядом і глянула на мене. Я б цього не змогла зробити, та й не знаю як. У результаті, на 10 чи 15 день їх просто закопали в дворі.
Марія в Маріуполі до повномасштабної війни
Повертаючись до замовного вбивства. Про це ми дізналися, коли евакуювалися в Київ. Шоковий стан минає — люди почали говорити і згадувати, що ж було під час окупації. Після деокупації батьки поїхали навідатися додому. Сусід розповів татові наступне: при першій ротації шукали людину, схожу на мого батька. Вивели одного з наших сусідів, який справді подібний до тата комплекцією, зростом. Запитували: «Ти такий то?» — «Ні». Поставили на коліна, стріляли в нього біля скроні. Випитували, чи це він. Випитували, де ж тоді мій тато, якщо машина стоїть тут. А сусід справді не знав, чи ми поїхали. Згодом нас почали шукати за прізвищем мами. Потім з’явилася інформація, що вони діяли за конкретними списками: там були люди, причетні до військової справи. Інша ж причина пошуків — бодай якийсь зв’язок із Маріуполем. Для них Маріуполь — червона шмата для бичка. Ми були в тих списках, вони нас шукали. Просто пощастило.
Ще один сусід — мого віку — його також вивели з підвалу, стріляли біля скроні, запитували, де ми є. А от він знав, що ми тут і живі. Відповідав, що не знає. Рашисти казали, що ми їм потрібні — нас треба ліквідувати. Саме оці перші батальйони вбивць-бурятів працювали за списками.
Думки в окупації
Коли ти в таких умовах — не думаєш про свою смерть, про смерть інших. Ти просто робиш щось. За відчуттями, коли ти перебуваєш у такій ситуації, ти не думаєш про смерть. Виживаєш, думаєш… інколи не думаєш.
Евакуація
З Київської області, з Бучі жодного разу не було офіційної евакуації із «Червоним Хрестом» чи інших організацій. Люди їхали на власний розсуд. Особливо небезпечно це було робити в перші дні — всі машини розстрілювалися. Навіть із дітьми. Потім ми почали спостерігати, як довжелезні колони автівок із написами «ДІТИ» їдуть на Захід України. Обережно, з певною швидкістю та відстанню. Більшості з нашого району потрібно було в Київ, а не в західні регіони. В нас там нікого немає, а гроші всі вкрали. В нас був тільки газ у машині й телефон тата. Що ж робити? Багато повиїжджало. Всього на наш район залишилося 4 машини, включно з нашою. Ми не стали ризикувати. Люди згодом розповідали, що частину машин із тієї колони розстріляли, побили колеса. Потім сарафанне радіо донесло, що можна їхати через Ірпінь, розбомблений міст — залишати машину та йти пішки. Нас такий варіант не влаштовував. Ми залишилися ще на день. Вдавалося зв’язуватися із сестрою: заряджала татовий телефон від напіврозряджених сусідських акумуляторів. Сестра розповіла, що зв’язалася з волонтером, який вивозить людей. Він вивіз свою сім’ю з Ворзеля й почав повертатися по інші. Також були підключені військові ЗСУ. Всі спілкувалися між собою через третіх знайомих: знали, де стоять вбивці, але можуть пропустити. В нас була перша спроба виїхати. Боляче було збирати речі з розумінням, що ти сюди можеш не повернутися. Я просто згребла речі із шафи — все підряд. Тато казав нічого не брати, бо все одно все розкрадуть. Але я брала. Ми сформували колону з трьох машин. Пам’ятаю, як трусилися руки в тата за кермом, коли ми їхали тією дорогою, по якій їздили рашисти. На Ворзельському вокзалі було багато людей із немовлятами, домашніми улюбленцями — а це мороз, вони всі чекали евакуаційних автобусів.
Ми неправильно зрозуміли сестру: нам не потрібно було ставати в загальну колону, а їхати нашою маленькою через Кичеєве. Там пропускали з 9 до 10. Дісталися ми туди о 9:50 — нас розвернули. Пам’ятаю, як тато піднімає руки: «Не вбивайте, не стріляйте — ми мирні, що нам робити?». Вони нас просто розвернули, не вбили. Ми знову повернулися додому. Не вийшло. Я казала батькам: «Нехай помру з голоду, але нікуди більше не поїду». Ми побули вдома недовго. Невдовзі знову зв’язалися із сестрою, вона сказала, що в нас є година, щоб виїхати. А їхати… по Житомирській трасі. Ми знову сформували колону. А серед сусідів, до речі, була вагітна дівчина, яка ось-ось мала народжувати — її так чи інакше потрібно було вивезти звідти. Те, що ми бачили на тій трасі… Найстрашніше — це дитячі візочки на узбіччі, побиті, розчавлені танками. Купа згорілих машин — десь я бачила обгорілі кістяки… Ми просто їхали прямо. На під’їзді до Києва — все чорне, небо чорне, навіть повітря чорне. Я нічого не знімала — не піднялася рука. Сестра дала настанови перед виїздом: в очі не дивитися, українською не розмовляти. «Як українською не розмовляти? Я вдома, в Бучі — не розмовляти українською», — це відчуття розривало.
Перший рашистський блок-пост. Там нам також пощастило: у нас вантажна машина, а такі зазвичай не пропускали. Підійшли перевіряти паспорти. У бюстгальтері в мене були золоті каблучки, годинник у черевиках, в трусах кілька купюр гривень. Тата вивели з машини, сказали відчинити кузов. Серце стукало — думала вб’ють. Обійшлося. Пропустили. Їхали далі, до нас приєдналися ще машини. Пройшли ще не один блок-пост. До речі, з телефону все начисто видаляти не можна — викличе підозру.
Не передати словами, коли доїжджаєш до українського блок-посту: «Доброго дня, ваші паспорти». Забирайте ці паспорти, що хочете робіть, оглядайте повністю. Пройшли ще багато перевірок уже на наших блок-постах. У нас був шок, коли побачили світлофори, що працюють, людей, машини, магазини відчинені. Здавалося б — 15 км відстані. Десь є життя, а десь воно зупинилося.
Дісталися квартири. До речі, Академмістечко ж також обстрілювалося — застали «приліт» по сусідньому будинку. Був шок від гарячої води й тепла. У соціум вийшла десь вже через два тижні, й то суто в продуктовий магазин.
Вже коли рашисти відступали, були бої — ракети літали над нашим будинком. Коли телефонував сусід, ми молилися, щоб наша квартира була цілою. Ми знаходили способи передавати якусь допомогу тим, хто там залишився.
Маріуполь
Коли ми вже були в Києві, то по новинах спостерігали, як знищують Маріуполь. Згодом ми дізналися, що нашої квартири там вже немає — це був будинок в історичному центрі і він знищений. Бачили фото трупів у нашому дворі — вже було дуже погане передчуття. Дізналися, що загинула мамина родичка — її розірвало на шматки авіабомбою, її молодшому сину розірвало щелепу. Зашивали наживо в підвалі… Зі старшим сином молодший брат намагалися евакуюватися в Дніпро — їх рашисти ледь не вбили. У старшого на нозі було татуювання, щоб врятувати брата, молодший облизував взуття рашистам. Це їхня улюблена справа. Молодший брат благав не вбивати старшого, бо це єдина рідна людина, яка в нього залишилася. Їм також стріляли біля скронь. Деякі родичі залишилися в Маріуполі. Загиблу родичку, точніше її шматки, поховали в дворі — залишилося вухо, око, щока…
Ремарка: якщо ти хочеш гідно поховати загиблого родича, маєш підписати папірець, що його вбили «азовці». Зрозуміло, що родичі цього не зробили — вона так і похована в дворі. Тоді загинуло й двоє 4-річних дітей. Загалом по тому будинку було кілька прильотів ракет й авіабомб. Так як це «сталінки» — вони витримали удари. Він повністю вигорів, але стоїть. Але весь історичний центр Маріуполя — мертвий. Там навіть пташок немає. Ми спостерігали, як місто знищують, як помирають наші родичі. Хтось вижив, хтось ні. Одногрупники мої не всі вижили. Ми достеменно не знаємо, що там, але добре, що хоч щось залишилося тут. Мрію отримати права й поїхати в деокупований Маріуполь.