Надворі весна 1990 року. При вікні на другому поверсі Верховної Ради троє депутатів-комуністів щось обговорювали, аж до них підійшов депутат із «Народної ради», статечний чоловік із розкішними вусами. Раптом один з комуністів відтягнув штору, щоб зрозуміти, що за гул стоїть під стінами парламенту. У нього затрусилися руки від побаченого: незліченна кількість людей прийшла висловити свою підтримку майбутній незалежній державі Україна. Вусань усміхнувся: ич, у них аж литки трусяться від побаченого, значить, правда за нами! То був Левко Лук’яненко, автор Акту проголошення незалежності України.
Недаремно згадуємо нині Левка Григоровича, та цей короткий образок не подасть навіть і частини його бурхливого життя, однак про це можна дізнатися у відкритих джерелах. Зупинімося на кількох речах, пом’янімо доброю пам’яттю одного з лідерів нашої нації.
24 серпня 1928 року у селі Хрипівка на Чернігівщині народився один із духовних лідерів нації, політичний і громадський діяч, юрист, письменник, дипломат, дисидент, учасник національного визвольного руху. Він був борцем за незалежність України і незборимим ідеологом визволення з-під совєцького ярма. Він був співзасновником та активним членом Української Гельсінської Групи, головою Української Гельсінської спілки та одним із організаторів Української робітничо-селянської спілки. Левко Лук’яненко був засновником та першим головою Української республіканської партії, був народним депутатом України I–II та IV–V скликань. 1991 року йшов кандидатом у Президенти України (проте набрав лише 1 432 556 голосів, або 4,49 %). Має звання Героя України (2005). Також Левко Григорович є почесним доктором права Альбертського університету у Канаді 1993 року, лауреатом Національної премії імені Тараса Шевченка 2016 року, кавалером ордена князя Ярослава Мудрого V ступеня, кавалером ордена Свободи (2016). Проте найважливішими, справді віховими його досягненнями є співавторство у Декларації про державний суверенітет України та, звичайно, авторство Акту проголошення незалежності України. Життя Левка Григоровича Лук’яненка, сповнене труднощів та важкої праці, його здобутки, достойництво й славетний чин не можуть бути забутими. Він був людиною незвичайною, навіть особливою. Говорити з ним було водночас легко, але якось завжди неначе марно, бо перед огромом його життєвої мудрости, надзвичайної ерудованості в юридично-політичних темах, людської проникливості ти завжди здавався собі мізерним. Автор цих рядків мав щастя спілкування й короткого листування з цим велетом нашої національної культури. Досі пригадується його злегка хитрий та всезнаючий погляд, розважливе мовлення, деяка різкість, категоричність у висловлюваннях, попри лагідний тон та плавучу і розмірену розмову, яку він завжди із задоволенням, властивим правдивому інтелектуалові, провадив. А прикро, що нині не доходять його мудрі слова до людей… та благо, є багата спадщина, зоставлена на папері.
Наприкінці 1980-х років Левко Лук’яненко почав літературну кар’єру. Він написав багато, донедавна ще можна було знайти у книгарні «Є» його окремі видання чи принаймні щось із 13 томів «Шляху до відродження», за який 2016 року він отримав Шевченківську премію. 27 років свого життя поклав Левко Григорович на цю працю, а на рік менше він відсидів у радянських тюрмах та відбув заслання у таборах. Той шлях до відродження, за словами самого автора, розпочався 19 листопада 1989 року. Це був день, коли свідомі свого вибору й прагнень українці згуртувалися коло Софії Київської, щоби здійснити скорботний хід і достойно перепоховати на Байковому кладовищі видатних синів нашого народу: політв’язнів Василя Стуса, Олексу Тихого та Юрія Литвина. Левко Лук’яненко згадував, що коли побачив, «скільки людей приєднується до нашої ходи на кожному кроці, ми зрозуміли – вже ніщо не зупинить поступ України до незалежності».
Український громадський діяч, який тричі відбував покарання за свої політичні погляди і непокору радянській владі, публіцист та історик дисидентського руху Василь Овсієнко, якого Україна нещодавно втратила, називав зібрання творів Левка Лук’яненка унікальним в сучасній українській літературі, адже в багатотомнику зібрано матеріали, рефлексії та програмові документи й тексти про важливий період історії української нації на правдивій, авторській документальній основі.
У тринадцяти томах зібрано сливе все написане Левком Лук’яненком од програми Української робітничо-селянської спілки, яка, власне, була ґрунтовною політичною програмою українського визвольного руху. Акурат у тій програмі вперше прозвучала ідея проведення референдуму щодо виходу України з срср, за що сміливий автор отримав страшний вирок – смертну кару. 72 дні провів він у камері смертників, та ідеї не зрікся: те ж саме крізь віки «караюсь, мучуся, але не каюсь». Книжка «Сповідь у камері смертників», в якій змальовано боротьбу за незалежність України у ХХ столітті та передано унікальний біографічний досвід, була дуже популярною на початку 1990-х. Повернімося ще на хвильку в історію, щоб на мент увірватись у той щільний час, коли повітря можна було різати ножем.
За словами самого Левка Лук’яненка, напочатку діялось так. 1990 року 12 членів Гельсінської групи вперше з часів радянської влади стали депутатами Верховної Ради (тоді ще УРСР, а потім України). 11 з них стали основою групи, яку вони назвали умовно «За незалежність», а всього там було 24 члени. А ця група своєю чергою входила до групи «Народна рада», яку очолював академік Ігор Юхновський. Отже, то були люди, які належали до Української гельсінської спілки, які пройшли гарт концтаборами й тюрмами. Вони реально знали, що таке ідея, і що можна і чого не можна зробити в справі державотворення.
Левко Лук’яненко розповідав, як відбувалося агітування тих депутатів-комуністів з метою ухвалення Акту про незалежність. Робота велася методична, системна і постійна. Але прикметно, що націоналісти з групи «За незалежність» вибрали собі за метод такий: у дискусії переконати комуністів, показати їм історичну правду, яка доведе, що Україна заслуговує на самостійність, а українці на окрему державу від срср. Дискутували в кабінетах, коридорах, кулуарах, в туалетах, на вулиці. Оскільки тодішні депутати Верховної Ради жили фактично на зарплату, всі були однаковими у цьому плані. Тоді велика частина з них жили у готелях. І ось по завершенню робочого дня у парламенті Левко Лук’яненко із однодумцями влаштовували такі дискусії у готелях, говорили довго, до самої ночі. Левко Григорович розповідав, як він використовував логічний метод: брав білий аркуш паперу і питав, якого він кольору. Відповідь була очевидною: білий. Відтак брав чорний і питав: а це якого кольору? Чорний. Значить, є спільний засновок, значить, можна провадити дискусію, щоб показати ту історичну правду, яка лежить в основі прагнення українського народу до самостійності. Але їх було 24, тих, що за нову самостійну Україну, а примушували всіх решту, які були комуністами, ухвалювати постанови, необхідні для творення молодої держави. А чому так було? Бо підтримував меншість депутатів народ України, який вирішив не мовчати, не бути пасивним. Звичайно, це була якась частина українців, але вона була дуже значна (свідчення тому результати референдуму про незалежність 1 грудня 1991 року).
Народ США добре знає «батьків-засновників» своєї держави. Це люди, які вірили в ідею створення могутньої держави і не побоялись кинути виклик колоністам. Почалося все з антибританського повстання, а далі було й створення держави. Можемо їх також тут назвати. Це Бенджамін Франклін, Джордж Вашингтон, Томас Джефферсон, Джон Адамс, Джон Джей, Джеймс Медісон, Александер Гамільтон. Народ України теж мусить знати таких батьків незалежності України. І не просто незалежності, а відновлення (!) незалежності України. Адже у нас вони так само є. Це Михайло Горинь, Левко Лук’яненко, В’ячеслав Чорновіл. Психолог, юрист та журналіст. Радянська влада усіх трьох свого часу засудила до смерті. А вони вижили попри все. На трьох вони, проте, прожили понад пів століття в таборах і засланнях. А один із них зумів ще й зробити собі подарунок на день народження. Та ще й такий презент, якого, напевне, не робив собі жоден національний діяч. Левко Григорович Лук’яненко народився в один день із нашою Україною, 24 серпня. Чи, мо’, Україна народилася в один день із ним?