«Війна від першої особи» – саме так називатиметься цикл статтей, першу з яких Ви зараз читаєте. Уявлення звичайної людини про війну, про українських воїнів, про їхню мотивацію, ставлення до ворогів, до України, до смерті, умови, в яких вони захищають Україну – дуже суттєво відрізняються від того, що є насправді. Для з’ясування цих та багатьох інших речей редактор газети «Сурма» Назар Мухачов поспілкувався із українським «Демоном» – саме такий позивний носить український захисник Віктор Бородулін.
За що ми воюємо? За що воюєш ти?
У мене два мотиви. Перший ще з дитинства – помста так званим «росіянам» (ми їх так не називаємо). На фронті по рації ми називаємо їх одним словом… на «п» починається, на «р» закінчується. Повертаючись до питання. Мотиви – насамперед кровна помста за родичів, які пережили і які не пережили Голодомор, за їхні страждання, за окупацію нашої території, за всю біду, яку вони принесли в наш дім. Від них страждає не перше покоління українців.
Друга мотивація: я хочу, щоб ми побудували нову державу, яка буде повністю ізольована від російського світу, від цього світового смітника. Ми маємо вибудувати самостійну державу – бо хто, як не ми? Кожна роль має значення: і людей в тилу, і захисників на передовій. Ми вже це робимо завдяки волонтерам, завдяки людям, які невпинно працюють, кожен на своєму місці для того, щоб наша держава не впала. Зараз Україна на межі… але я сподіваюся, що ми вистоїмо. Ми вистоїмо там, а ви – тут. Надія і шанси є всупереч усьому. Навіть тому, що сили нерівні. Там велика імперія, ми зупиняли ворогів фактично голими руками з переважною силою противника. На наших позиціях, наприклад, артилерії було 40 до 1.
З огляду на твою мотивацію, розкажи, як ти дійшов саме до рішення стати воїном?
Насамперед, до 24 лютого я багато вивчав і поширював інформації, аналізував світові тенденції – усе свідчило про те, що повномасштабної війни не уникнути. Навіть елементарний чинник за політологією: імперія має або розростатися, або розпадатися, тому росії необхідно було робити якісь рухи. Внутрішні процеси там доходили «до ручки», коли регіони дійшли до межі бунту. Для цього потрібна була «маленька побєдоносна» чи «велика побєдоносна», але війна. Цього було не уникнути. Попри те, що всі, включно з президентом, казали: «ну вони ж теж люди, вони не нападуть». «Відбиті» (проросійські – прим. ред.) розповідали про «братські народи», патріоти казали про заморожену війну ще на 150 років… Ні. Ті навчання були дзвоником, що змушував багатьох людей тренуватися: в силах ТрО, в різних патріотичних організаціях, серйозно готуватися. Зараз я чую від людей: «Ну ми ж не думали, ми не знали». І це нормально. Я запитую, а що б вони робили з інформацією, що буде війна, якби знали про це. Відповідають, що підготувалися б. А як?
Ще на початку минулорічної осені було зрозуміло, що війна невідворотна, весь світ це знав. До нас на тренування ТрО приїжджали журналісти звідусіль. Ми були у світових новинних заголовках – «Україна готується захищатися». Весь світ знав, а українці не хотіли знати. Я ще в жовтні у соцмережах закликав готувати тривожні валізи, розповідав план дій у тих чи інших ситуаціях. Тоді я здавався людям божевільним і був висміяним. Українці заховалися в кокон і не хотіли нічого чути про війну. Буде неправдою сказати, що людей про повномасштабну війну не попереджали. Ми мали жити в стані війни, як Ізраїль, із 2014 року. Але людям було комфортніше просто закривати очі, ніби їх це не торкнеться. На жаль, торкнулося. Навіть до сих пір є люди, які не розуміють, що відбувається, або ж виїхали за кордон і зрозуміли, що це не їхня війна. Не маю на меті когось засуджувати, це вибір кожної людини. У мене свій шлях, який я обрав дуже давно. У 2014 році на війну не потрапив, цього разу чітко вирішив – тепер моя черга виконати свій обов’язок. Навіть не так пафосно «за державу», а помститися ворогу.
Коли вирішив вступити до лав ТрО?
Це було за рік до повномасштабної війни. Ще з 2007 року я перебував у патріотичних організаціях, потім заснував вишкільний клуб, який нараховував 13-15 осередків по всій Україні, де хлопці тренувалися. Багато з них потім пройшли АТО. Можу сміливо сказати, що не в останню чергу вижити їм допоміг цей вишкіл.
У який підрозділ ти вступив?
130-й батальйон територіальної оборони міста Києва.
Це важливий момент, адже багато хто не задумується, наскільки активну участь бере ТрО в бойових діях. Куди після оборони Києва направили ваш батальйон?
Ми займали позицію здебільшого в Києві. Закон про це також говорить: не можна виходити за межі підпорядкування батальйону, тобто за межі Києва. Але набиралися добровольці в Ірпінь. Чимало наших хлопців брали участь у бойових зіткненнях під Ірпінем. Коли наш батальйон брав участь у бойових діях в іншій області – закон «підтягнувся» за нами. Ми сміялися: «О, нам дозволили воювати в іншій області». Нас відправили на Харківський напрямок.
Яка відмінність між завданнями під час оборони Києва і після передислокації?
У Києві ми здебільшого були тиловими – перед нами стояли ЗСУ, ми виловлювали диверсійні групи і передавали їх СБУ. Ловили чимало людей з документами з окупованих територій. У Харкові ж наші позиції були безпосередньо за кілька кілометрів від ворога. Ми у зв’язці із «Кракеном» (спецбатальйон полку «Азов») та 92-ю бригадою тримали підступи до Харкова. Ми були на Північній Салтівці – цей район міста вже фактично не підлягає відбудові. Усі будинки там розбиті вщент «Градами», спалені… Їх треба зносити і будувати район заново. Фактично місяць ми були там. Нашим завданням було очікування ворожих колон і надання підтримки бригадам ЗСУ, які базувалися на тому напрямку.
Потім наш батальйон з великими втратами, на жаль, виконував бойові завдання у 8-10 кілометрах від кордону з рф.
Як люди реагують на війну і наскільки важливо тримати себе в певних межах?
Війна – це завжди непросто. Люди, які йшли туди захищати, на жаль, багато чули від бійців на Харківщині, що «ми прийшли захищати своє місто», тобто Київ. А те, що треба захищати всю країну, і захистивши Харків, ми захистимо Київ – про це вони, напевно, не думають. Із ними вели роз’яснювальну роботу: немає «республіки Київ», немає «міста-держави Київ» – це Україна. Харків – це наше місто, навіть попри те, що там не знайшлося з 1,7 млн вдосталь людей, щоб захистити себе повноцінно. Тому в Харків направили батальйони з Києва, Хмельницького, Львова, щоб відбити місто, що ми з успіхом і зробили. Але, як то кажуть, ще не вечір, і боротьба за Харків триватиме. Ми, найімовірніше, після недовгого перепочинку вирушимо знову на свої позиції.
За психологічний стан. Людей, які вперше взяли до рук зброю 24 лютого, можна поділити на дві категорії: тих, хто не розумів, що робить, і тих, хто не розумів, що робить, але прийняв це і воює досі. У нас були люди, які вперше побачили патрони, і не знали, що таке гранатомет. Вони еволюційно підійшли до цього і зрозуміли, що це потрібно державі, їм, треба воювати і захищати. Спочатку було чимало тих, хто прийшов на голому патріотизмі чи паніці. Відверто, цього надовго не вистачає: місяці два і то без боїв. Себе потрібно «бетонувати» чи мати життєвий досвід, тому в нас залишилося мало людей, яким менше 25 років. Зазвичай це люди, які мали не тільки бойовий досвід, а й життєвий. Вони розуміють, що не потрібно скиглити, поїсти можна і холодну консерву, можна поспати на бетоні, підстеливши шматок каремату. Життя їх навчило, що немає сенсу скаржитися чи хотіти додому. Це не по-чоловічому. У нас є дівчата, які воюють не гірше хлопців. Тому питання не в статі чи у віці, а у внутрішньому стержню. Нюанс: ти або вибудовуєш піщаний замок, який насправді крихкий, але ти його вакуумуєш, що тебе не проб’ють жодні психологічні тортури, тримаєшся, як кремінь. Але коли починають телефонувати рідні, цей піщаний замок може рухнути вмить. Це важко. Там ти себе ізолюєш від інформації, менше читаєш новин, дивишся тільки на поставлені задачі і що тобі потрібно для їхнього виконання, як скооперуватися з іншими підрозділами, врятувати побратима.
Але от коли починаються сльози з дому чи зрадницьке «ми всі загинемо»… Або ж смішать ситуації, коли пишуть: «Ну все, ми переможемо, бо нам привезли з-за кордону стільки-то тисяч чогось». Ми в очі цього не бачили і нам воно не буде доступне. Ми воюємо застарілими радянськими автоматами і гранатометами. Є трішки американських «штучок», але їх дуже мало. Який ленд-ліз, про що йдеться? Ми про це не чули. Весь підрозділ їздить на своїх автомобілях або автівках, придбаних волонтерами. Державних автомобілів у нас немає. Зазвичай, паливо за свої гроші. Кілька разів приїжджали заправляли нас, але це рідкість.
Наголошу читачам, що при спілкуванні з людиною, яка бере участь у бойових діях, важливо не шкодити цьому «піщаному замку». А як щодо пограничних психологічних станів?
Якщо ти не задіяний відкрито в бойовому зіткненні, перебуваєш у своїй частині в тилу та не «на нулі», можна безкінечно вважати себе героєм, воїном. Стержень проявляється тільки в бойовому зіткненні: коли снаряд підриває машину твого підрозділу, коли снаряд вибиває вікна, під обстрілом. Тоді вже розумієш, хто на що здатний. Хтось іде в себе, хтось пише рапорт і бере в паніці лікарняний. Люди, які досі в строю, не давали собі послаблення, що ось-ось вони поїдуть додому і все буде добре. Такі люди прийняли для себе за основу, що вони – смертники. Їм не страшна смерть. Смерть для нас специфічний друг – ми її специфічні союзники. Між собою маємо табу на розмови про смерть, не дай Бог сказати, що ти загинеш чи ще щось. Це поганий тон. Ми подружилися зі смертю, коли пішли на війну. Той, хто боїться загинути чи залишитися без кінцівки, на голому ентузіазмі довго не тримається. Така людина відразу пише рапорт і переводиться в тил. Складно психологічно розуміти, що відстань між пострілом артилерії і прильотом – це рулетка. Свист до прильоту може бути прямо в тебе. Кожен постріл – це фортуна. Згодом ти це приймаєш, ти розумієш, що кожен постріл може бути в тебе… і тобі спокійно. Не боїшся, не ховаєшся, а приймаєш це. Згодом починаєш вчитися: якщо свистить у твій бік, то вживаєш необхідних заходів, стаєш обережніший, прилітає по тобі чи біля тебе – стаєш ще обережніший, але не боїшся. Всередині ми пережували смерть і подружилися з нею. Хто думає інакше зазвичай списується з армії.
Підготувала Діана Царук