Україна – це край поетес. Про це багато казали і казатимуть. У «Сурмі» вже публікувалися мої статті про українських поеток, а тепер пора висвітлити про перекладачок.
Сьогодні Україна просто рясніє іменами талантів – у тому числі на ниві художнього перекладу. Це й хобі, і фах, і розрада, і задоволення… Відбуваються конференції та інші заходи, майстер-класи та інші зустрічі. Знявши з полиць книги зарубіжних авторів, ми бачимо або вже знамениті, або нові імена українок, які доносять до нас іноземні шедеври і просто літературу вже нашою мовою. Але що сказати про найперших українських перекладачок?
Чиї імена були вперше записані? Про кого точно можна стверджувати? Адже були поетеси і просто люди, які не вважали себе перекладачками, проте відтворювали українською зарубіжну літературу.
Як перекладачці та перекладознавиці мені самій цікаво знайти маловідомі чи забуті імена. Бо кого з українок-перекладачок ХІХ століття назвуть у першу чергу? Певно, згадають Лесю Українку, чий доробок неймовірний – і в галузі перекладу так само. Можуть, мабуть, пригадати Олену Пчілку… Марію Загірню – дружину Бориса Грінченка… Але це вже не такі відомі імена. Кого ще можна назвати? Насправді це чимало імен!
У вищих колах дітей навчали перекладати. Скажімо, дочки Ярослава Мудрого вивчали іноземні мови, зокрема класичні мертві. У дворянських родинах (це вже пізніше, можна згадати ХІХ століття) обов’язковими були французька і німецька мови. Проте художній переклад як такий навіть не мав своєї назви. Дівчата і жінки перекладали для себе, в альбоми чи шухляди. Від учнівських вправ – до власних віршів чи перекладів творів, причому ці українські версії геть не завжди оприлюднювалися. Тобто українки вже давно «набили руку», але поставити це на хід, «виробництво», ще й зробити фахом, тоді ще фактично не спадало на думку. Якщо й спадало, то не було важелів. Але одного моменту все змінилося.
Треба сказати, що тоді засади художнього перекладу (на противагу сучасності) ще не були сформульовані. Тому переклад часто перебував на межі переспіву й навіть власного твору. Це було вже не ремісництво, а мистецтво. (Хоча справжній переклад, де дуже бажані точність, адекватність, правдивість, безперечно, є мистецтвом і наукою). Індивідуальність перекладача, траплялося, заступала те, що сказано в оригіналі. А те, що з’являлось українською мовою, дуже добре віталося публікою. Ці переклади або переспіви навіть клали на музику чи вивчали, як улюблені вірші.
Наприклад, Харківщина відома школою романтизму. На Харківщині народилася Марта Писаревська (1799 – близько 1874), яку сьогодні називають першою українською поеткою ХІХ ст. (Я додала б: принаймні, чиє ім’я ми знаємо). Її дівоче прізвище – Гевліч, а чоловік, православний священик, протоієрей отець Степан Писаревський, був поетом, автором опери, пісень і байкарем під псевдонімом «Стецько Шереперя». Життя подружжя було пов’язано з містом Вовча (сьогодні – Вовчанськ) на Харківщині.
Як Марта Писаревська стала відомою? Усе почалося… з Італії. Яка приваблювала Тараса Шевченка та багатьох інших живописом, музикою, природою – у тому числі позаочі. Можливо, перекладачка там не побувала, проте залишила нам італійські мотиви.
Вона написала багато, як свідчать, але за життя вийшла тільки одна публікація – у харківському альманасі «Сніп» (1841) – «Петраркина пісня (З італійської)». На жаль, дослідники досі не виявили про подальшу долю творчої спадщини цієї авторки.
Франческо Петрарка, як відомо, уславився сонетами та іншими віршами, де, зокрема, оспівав свою музу Лауру. Сьогодні, щоправда, стверджують і те, що Лаури (принаймні, в якості музи) не існувало, а її ім’я, яке дослівно означає «лавр», насправді в поета означає його славу. Проте легенда дуже давно поширилася, і це зерно впало на благодатний ґрунт.
Сьогодні важко виявити, який саме оригінал із Петрарчиних віршів надихнув поетесу переспівати чи перекласти його. Річ у тім, що тоді перекладачі геть не завжди дотримувалися канонів першотворів. Тому Марта Писаревська передусім обрала твір, який відповідав її почуттям, застосувала до нього поетичну форму, якою сама володіла, і фактично створила фантазію «за мотивами». Так, цей сценарій не годиться для сучасних перекладачів. Але ця поезія вражає силою почуття. У перекладі вжито харківську говірку – принаймні, з того краю, де жили Писаревські, у варіанті ХІХ ст.: «Не можна нам прожити вмісті: / Прощай, коханочко моя! / Нехай без тебе в’яну я, / Як по морозу жовкнуть листя!» Герой відвідує місце зустрічі з коханою, де все нагадує про неї. І наприкінці каже: «А якби ти ще слізоньками / Скропила мій сирітський гріб, / Тоді б уже мій дух – тоді б / Заликував над небесами!..» Тут ми бачимо відгомін українських народних пісень, близьких поетесі (зменшувально-пестлива лексика, як «слізоньки»), що, може, не личить оригіналу, але ж водночас Петрарка писав ці вірші живою італійською мовою. Врахуймо й тодішню добу, коли наші перекладачі, будучи освіченими, ще тільки шукали шляхів відтворення українською. Певно, тут на першому місці був зміст.
Також можна стверджувати, що поетеса і перекладачка знала італійську мову – чи, принаймні, могла нею читати. Цікаво, звідки? Хоча це була мова музики (і не забуваймо, що чоловік поетки створив оперу), і за того часу навіть модна, але – у вищих колах, у дворян. Тому історики і літератори мають детальніше проаналізувати про освіту і взагалі життя Марти Писаревської. Може, вона знала ще й французьку та німецьку мови? Або ще інші? Поки що бачимо рівняння з багатьма невідомими.
Також упадає у вічі, що наші перекладачки обирали ті твори, які відповідали їхній душі, настрою чи життєвій ситуації. Так народжувався «автопортрет» (хоча можу написати це слово без лапок).
Тенденції часу вимагали віддзеркалювати й сучасні твори, які були «у тренді». Час вимагав то соціальної, то іншої тематики.
Ми всі знаємо про Лесю Українку, славетну і як перекладачка. Також вона ще юною організувала зі своїми братами і сестрами (і, звичайно, матір’ю, Оленою Пчілкою) цілий проект перекладів шедеврів зарубіжної літератури. Причому вимагала, щоб поезію перекладали саме з оригіналів. Так з’явились українською Гайнріх Гайне, Альфред де Мюссе та багато інших. Уперше для нашого читача. Але в «орбіті» Лесі Українки були й інші яскраві імена. Наприклад, Людмила Старицька-Черняхівська.
Поетеса, прозаїк (зокрема романістка), драматург, перекладачка (у тому числі опер), вона мала бурхливе і навіть трагічне життя. Але нам лишились її твори.
Оскільки у другій половині ХІХ ст. в Україні був дуже популярний Гайнріх Гайне, Людмила Старицька-Черняхівська переклала з нього так само. Відомий цикл «З Гайне», який зберіг і форму, і настрій, й іронію німецького генія. І ці вірші українською досі звучать по-сучасному! Наприклад, такий лаконічний катрен, який відповідав долі та душі самої перекладачки: «Скільки раз казав я долі: / “Не знесу сього ніяк!..” / І я зніс його… поволі… / Не питайте тільки як». Сьогодні, може, перекладачі дібрали б інші рими (зрештою, ми вже давно пішли вперед), але тут точно відтворено думку автора. Або – іронічний і водночас доброзичливий вірш: «Як станеш ти, любко, подружжям моїм, / То заздрить тобі буде варто: / Полине життя твоє святом ясним, / Все радість, та сміхи, та жарти! / І лайся, і сердься, – що хочеш роби, – / Терпітиму й бурі великі. / Коли ж не хвалитимеш… вірші мої – / Покину тебе я навіки!» До речі, у цих перекладах упадає у вічі те, що, на противагу раннім перекладачкам, Людмила Старицька-Черняхівська відтворила ритміку, розмір та інші формальні особливості Гайне. (Так само чинила й Леся Українка). Це вже не фантазія «на тему», а повноправний переклад.
Переклад і виражав індивідуальність того, хто брався до оригіналу, і був то розвагою, то серйозною діяльністю, то заробітком.
Якщо казати ще про оточення Лесі Українки, то можна згадати її молодшу сестру – Оксану Косач-Шимановську (1882–1975). Вона, зокрема, була й перекладачкою – з французької (яку знала змалечку) і чеської (емігрувала та вмерла у Празі). Але нам залишається дослідити, які саме переклади їй належали. І чи перекладала вона художню літературу? А в попередній публікації я торкнулася теми перекладів Ольги Косач (Олесі Зірки) – ще однієї сестри Лесі Українки. До речі, силою почуттів і багатьма рисами ці україномовні версії досі добре читаються.
Сподіваюся продовжити розповідь про наших перекладачок, а наразі скажу: не хотілося б, щоб це лишилося тільки архівними матеріалами або в межах літератури рідного краю (наприклад, Марта Писаревська). І ми, зі своїми здобутками, звісно, не маємо забувати, у кого літературно навчалися, хто розпочинав перекладацький шлях для нас.
Аналітик матеріалів – Олена Смольницька
Про автора: Ольга Смольницька – кандидат філософських наук, консультант з філології Місії «Постуляційний Центр беатифікації й канонізації святих» Української Греко-Католицької Церкви (Львів)