Ранок 24 лютого змінив світ. Це гучна, але ж наскільки правдива заява. Змінилося все й у кожного українця: тут, в Україні, і в усіх куточках світу. Повномасштабна війна стала тригером до змін навіть у головах тих, кого безпосередні бойові дії торкнулися частково. Досі перед сном у Києві, на п’ятий місяць великої війни, пригадуються перші відчуття болю, паніки та неусвідомлення, що це нова реальність. Утім, варто зрозуміти, що кожна окрема історія – насправді спільна історія всіх Українців.
Близько 6-ї години ранку 24 лютого я прокинулася від криків сусідки по орендованій квартирі – їй зателефонувала мама, яка розповідала про вибухи в містечку, північніше столиці. Я кинулася до вікна – здавалося, що палає весь Київ. Швидко прогорнула стрічку новин у Телеграмі та робочий чат: усі писали, що почалася війна. Зателефонувала батькам – навіть у моєму рідному маленькому Жашкові у ту ніч все гуло від вибухів. Швидко зібрала рюкзак: документи, гроші, техніка і круасан, який придбала напередодні. Потім зібрала валізу, яка зрештою залишилася разом із рештою речей у квартирі. Спробувала вибратися з міста, весь час була на телефоні з рідними. Виїхати у перший день зі столиці самотужки все-таки не вдалося, вирішила поки обдумати план дій у квартирі сестри в іншому районі столиці.
Уже ближче до вечора знайшли найближче укриття – все, як рекомендували на випадок повітряної тривоги. Вечір провели на паркінгу, як і більшість мешканців найближчих багатоповерхівок. Замерзли, вирішили ночувати в квартирі, але бути готовими за секунду збігти із 17 поверху. Сон був тривожним. Десь після 4-ї ранку 25 лютого над будинком у сусідньому дворі ППО збила ворожу ракету. Квартира за долю секунди наповнилася помаранчевим сяйвом, від ударної хвилі задвигтіли вікна. Здавалося, минула вічність, перш ніж ми дісталися бомбосховища. Так чи інакше, але вирішили спробувати виїхати з Києва. Шлях, який у мирний час долали за півтори години, цього разу вдалося проїхати за п’ять. Жашків, який забув, що таке черги в магазинах, став прихистком для сотень людей і перевальним пунктом для тисяч, які їхали далі. Нова реальність: за кілька тижнів нічні повітряні тривоги стали звичними, а погреби не такими холодними. Поки я з рідними була в Жашкові, ворожа ракета впала в кількох метрах від мого київського помешкання. Тоді рятували три речі: волонтерство, моніторинг інфопростору і спроби не відчувати провину, за те, що ти в тилу, у відносній безпеці.
На 11 день у нотатках вперше повернулася до текстів. Не хотілося пояснювати нікому нічого, бо всі переживали однакові емоції, однакові гойдалки думок і почуттів. Хотілося зберегти ті думки хоча б десь.
Українці тоді справді стали одним цілим, бодай притомна наша більшість. Кожен сам шукав своє місце в цій кривавій, але визвольній боротьбі. Для себе нотатку я назвала «Писати, щоб опритомніти». На початку березня занотувала трішки спільної індивідуальності, в якій кожен може знайти щось своє. На пам’ять, про кілька моментів, які я зі спокоєм перечитаю після перемоги і видихну, що це позаду. Власне, кілька моментів:
1) До переліку «рідні» записала не лише кровну родину, а всіх, без чиїх «Як ти-як ви» не минає ні дня з початку війни.
2) Я вмію ненавидіти сотню мільйонів людей, як одного. Кров наших дітей, захисників і невинно вбитих – спільна відповідальність расєян.
3) Два дні не спілкуватися в мирні часи – гаразд, можна й по пів року. Два дні не спілкуватися під час війни – біль, страх і молитви.
4) Кохати й говорити про любов до близьких – це не розкіш, для якої треба добирати момент.
5) Віра – велика сила, а не порожній звук.
Час минув, уже давно не 11 день війни. Ми живемо в новій реальності 5-й місяць. Усвідомлення вже давно прийшло, якщо не до кожного, то бодай до більшості з нас. Дехто навіть намагається повноцінно повернутися до «нормального життя»… Знаєте, що найголовніше? Засуджувати – це хотіти того ж самого глибоко в середині себе. Розказана мною історія не має якогось трагічного прикладу, на щастя. Вона така ж, як і мільйони інших. Навіть мої найкращі друзі, що жили під окупацією орків у Бучі, не вважають свою історію особливою. І в цьому є важливість. Під час війни головна цінність – зберегти своє життя. Ризик потрапити під удар ворожої ракети щодня – це також нова реальність. Ти не можеш відчувати себе в безпеці. Ніколи і ніде. Але відчуття провини того, хто вижив, досі є. Тому ця війна й не може бути тільки на Півдні чи Сході України. Вона в кожному селі, місті Центру та Заходу. Війна в родині кожного, і в голові кожного з нас.
Психологи зі свого боку менш емоційно характеризують відчуття під час війни. От, наприклад, коли відбувається щось жахливе і неочікуване, люди спочатку шоковані, вмикаються суто базові потреби та режим самозбереження. Коли шок минає, мозок повертає базові емоції, щоб захистити нас. Емоційні гойдалки на початку повномасштабної війни – це також нормально. Ми могли відчувати ейфорію і спустошення так часто, як не відчували досі ніколи.
Без серйозних потрясінь емоції нормалізуються і здається, ніби ти повернувся до звичайного життя. І тут вмикається страх: що далі, чи можна так жити? Відповідь ви знаєте без мене: жити не можна – жити потрібно.
Трішки науки. Вчені з Огайо (США) дослідили, що більшість людей, які пережили війну, поступово пристосовуються до нової реальності, відновлюються, а деякі у відповідь на стресові обставини і події відчувають піднесення, ніби з’являється «друге дихання». Цей феномен пояснюється теорією Хабфолла, відповідно до якої травма може призвести як до втрати, так і до отримання важливих ресурсів. Тож можна очікувати, що вплив війни може призвести до глибшого розуміння цінності життя, що, як наслідок, може підвищити досягнення й рівень задоволення життям. Але тут знову важливий момент: це потрібно прийняти.
Не варто впадати в крайнощі, бо війна триває, і, схоже, триватиме ще точно не «два-три тижні». Забувати, що «десь там стріляють», і йти до умовного нічного клубу не потрібно. Свого часу мені допомогли опанувати себе слова знайомого військового, який із перших днів на передовій: те, що ти плакатимеш і впадатимеш у відчай там, не допоможе нам тут. Тому з вірою в перемогу України, у кожному куточку світу, продовжуймо працювати на благо держави, в якої попереду чимало випробувань. Тому працюємо, волонтеримо, і живемо, бо коли ж, як не зараз.