Справжні творці завжди навчаються. Справжнє мистецтво – це культура, тобто розвинутий талант. А ще цікаво читати про універсальних творців, які могли бути видатними науковцями, перекладачами і водночас поетами, при цьому постійно навчаючись нового. Зокрема, це один із відомих поетів «Празької школи» – Олег Ольжич (1907–1944), який не дожив до 37 років. Він був істориком, археологом, етнографом, мистецтвознавцем, перекладачем і – талановитим поетом. Він писав наукові праці (у тому числі є опубліковані німецькою мовою), постійно вів конспекти, був автором кількох віршованих збірок… А ще – навчився читати у три роки, першого вірша склав у чотири роки, у п’ять років був драматургом, умів грати на музичних інструментах, знав багато мов… Сьогодні є Міжнародна літературна премія імені Олега Ольжича.
Він був дуже тактовним, але принциповим. Справжній українець, зовні нагадував «англосаксонського джентльмена». Колега за «Празькою школою», поетеса Оксана Лятуринська, називала цього синьоокого поета «царенком».
Його гаслом було: «Свободу – народам, гідність – людині». Найбільше він цінував самостійне мислення. Не кажучи про інтелект – адже цей діяч справді був дуже хорошим і об’єктивним істориком.
Його поезія – яскрава і мужня, сильна і без наївності, хоча партійним за ОУН псевдонімом був «Ідеаліст».
Історики і журналісти вже багато сказали про Ольжича, тому я хотіла б приділити більше уваги його поезії та науковим здобуткам, а не політичній діяльності і трагічному кінцю.
Сьогодні його ім’я відоме, оскільки поетів «Празької школи» видають і досліджують. Але був час, коли всі вони перебували під забороною (у тому числі Олег Ольжич, чиє ім’я відкрили порівняно нещодавно), потім їх почали відкривати – і це стало справжньою новинкою.
Справжнє прізвище поета – Кандиба. Він був сином іншого талановитого поета (а також перекладача і драматурга) Олександра Олеся (Кандиби, 1878–1944) – символіста, неоромантика. Відомо понад сотню віршів Олеся, присвячених синові (якого називав Лелекою) – у тому числі колискові, різні казочки, а також навіть віршована абетка: «Айстра квітне у саду. / Аєр в лузі я знайду. / Бізон у двір забрався, / Баран його злякався. / Ведмеді вулика знайшли, / Вовки під деревом лягли». Із цих віршів помітно і любов батька до сина, і портрет майбутнього поета як допитливого та активного.
Сьогодні вже є багато інформації про наукову, культурну, політичну діяльність Олега Ольжича-Кандиби. Але досі деякі факти не підтверджені, оскільки не всі документи збереглися. Наприклад, згадують про читання молодим істориком лекцій у Гарварді. Проте цьому доказів не знайшли. Натомість точно відомо про те, що доктор археології Кандиба виступав із лекціями в Італії, де й познайомився з Євгеном Коновальцем (і після цього захопився політикою). Є докази-публікації на інші теми, відомо про розкопки юним Кандибою знахідок біля Праги… Отже, він зробив внесок і в чеську археологію. Приємно й те, що цей діяч не був суто кабінетним ученим, а спирався на власний досвід.
У науці він відомий як доктор Кандиба, у поезії – як Олег Ольжич. Звідки псевдонім Ольжич? Прекрасно знаючи історію слов’ян, поет фактично назвав себе «Олеговим сином», тобто давши собі й княже родове ім’я (оскільки в наших предків за давнини не було прізвищ; до речі, Олександр Олесь був дворянського походження – і син це знав), й ім’я по батькові. «Ольжич» – сконструйоване ім’я, за законами стародавньої мови. Отже, цей поет – княжич. Князь поетів? Духовний аристократ. А працю про Євгена Коновальця видав під іншим псевдонімом – «Д. Кардаш».
Чеський історик, славіст, класик Любор Нідерле (автор чудової праці «Слов’янські старожитності») стверджував, що українець Олег Кандиба був його найкращим студентом.
Що сказати про українське життя Олега Кандиби (до обрання ним псевдоніма)? Майбутній діяч народився в Житомирі, дитиною жив у Києві. Це ріг сучасних вулиць Антоновича та Івана Федорова. Далі жив у Пущі-Водиці. Рано почав писати поезію. Подальша доля була пов’язана з еміграцією.
Про біографію Ольжича вже багато написано, тому варто сказати лише те, що під час трагічних подій в Україні вундеркінд мав сам годувати матір (оскільки батько емігрував, родина возз’єдналася вже потім – це нагадує долю Олени Теліги). Хлопчик був змушений вимінювати (знову схоже на талан Олени Теліги!) А далі… разом із батьком Ольжич мешкав в еміграції, зокрема у Празі.
Одним із серйозних захоплень студента була українська мальована кераміка. На цю тему він захистив докторську дисертацію. У листі Олександру Олесю писав про свої наукові здобутки – а ще впадає у вічі, що Олег Кандиба мав хист музейного діяча: «Роботу свою по музеях я вже скінчив, маю єдину в своїм роді збірку кераміки з більшості селищ Галичини. Зустрівся я з тутешнім професором університету Козловським. Показалося, що він знає багато менше, ніж я, в мальованій кераміці і теоретично, і практично. Наприклад, по його власному музею водив його я!»
Але в його віршах – зв’язок із Україною, який поет бачив у своїх наукових розвідках. Наприклад, поезія «Археологія» описує побачене в музеї – характеристики постатей минулого: «Поважна мова врочистих вітрин, / Уривчасто скупі її аннали: / – Ми жали хліб. Ми вигадали млин. / Ми знали мідь. Ми завжди воювали». А завершується так: «Так виразно ввижається мені / Болючими безсонними ночами: / Я жив колись в простому курені / Над озером з ясними берегами».
Водночас постають лаконічні, але яскраві портрети інших героїв минулого. Це часто узагальнені, але водночас індивідуальні, люди (не хочеться називати їх «тінями», бо занадто живі). Про кого б не писав поет, він мимоволі писатиме про себе. Скажімо, вірш «Ольвієць»: «Годi! I лiру кидаю на барсову шкуру. / Серце ледаче давно – як фiал без вина. / Пiнявий трунок щасливо допито до дна, / Личить же усмiхом стрiнути правду понуру». Або цикл «Полісся» – насправді загадковий. На початку хтось з’являється. Його ще не видно, але чутно. І виявляється: «Десь він іде, Коляда, десь ступає широко. / Прийде – і вкриють галявини радісні вруна…». Отже, це різдвяне божество Коляда – звідси назва Святвечора і колядок. Але вруна – це зелень, узимку її немає. Або тут описано язичницький Новий рік, або – скоріше – сніг дасть відпочити землі, і вже потім вона завруниться.
Або – казкові мотиви. Вірш «Змій», в якому лише наприкінці дізнаємося, від чийого імені оповідь:
Цілу ніч верзлися сни недобрії,
Рідний замок в мареві заграв.
Цілу ніч, страшний такий, на обрії
Срібний місяць пущами блукав.
А сьогодні вітер квилить мевою,
Горда скеля стогне, мов струна.
Припала голубкою рожевою
Королівна зимна до вікна.
Не вступлюсь! Туди, на бій розпучливий,
Безголовим впасти під коня!..
Сім голів я маю, надокучливий,
Та єдине серце маю я.
Про його стиль інший письменник-емігрант, Улас Самчук (думаю, ви пам’ятаєте зі шкільного курсу його роман «Марія», можна згадати і трилогію «Волинь») відгукувався: «На відміну від батька з його співочою лірикою, Ольжич хотів бути маломовним, простим, кам’яним. Звичайно мовчазний, висловлювався він коротко й уривно, міг сидіти в куті серед товариства, витягнувши довгі ноги в погано чищених черевиках, і читати, а то й навіть писати на коліні». Олександр Олесь був автором ніжної лірики, романсів (досі співають його «Чари ночі» – «Сміються, плачуть солов’ї…», у школі вивчають вірш «Айстри» та інші шедеври), але й щемких і складних драм, – а син мав зовсім іншу музу.
Він любив достовірність, точні факти (чи не звідси афористичний стиль багатьох його віршів?), але водночас і мав багату фантазію. В його мудрих творах вражає поєднання життєвої правди та оптимізму: «Ось, сходить, виростає, розцвіта / Благословеніє не форми – суті. / Одвага. Непохитність. Чистота. / Милуйтеся! Беріть! І будьте, будьте!..». Або: «Господь багатий нас благословив/ Дарами, що нікому не одняти: / Любов і творчість; туга і порив, / Одвага і вогонь самопосвяти». Він вірив: «І вірити, і прагнуть — не вотще. / Безсмертне — і величне, і ясне-бо». Йому належать бойові та патріотичні вірші, а водночас показано і бажання мирно жити після перемоги: «…руки тільки прагнуть знову / Допастися до предківського рала».
Його поезія й є прикладом цих істин – «Любов і творчість», «Одвага і вогонь самопосвяти». Про ці вірші вже багато написано, і ще багато напишуть, тому варто лише зазначити, що ці переважно лаконічні тексти – дуже насичені та пружні, а герой – і сучасний Ольжичу українець, і давній воїн (у тому числі вікінґ, ґал, ґот…).
Працюючи в Культурно-освітній референтурі ОУН, Ольжич, зокрема, писав: «Україна перестала бути ідейною провінцією. Її духовність відтоді самобутня і самовистачальна, післанництво цієї духовності – в майбутньому. Зрісши у висоти і з них узрівши по століттях чітко шпилі національної традиції, вона знову нав’язала до цієї традиції. Вона ідейно рівна з її найкращими виявами».
Ще цікаво простежувати, наскільки переплетені зв’язки української діаспори того періоду. Наприклад, свого часу я захоплено читала літературознавчі праці професора Леоніда Білецького. Потім уже дізналася, що Олег Ольжич-Кандиба одружився з його дочкою Катериною.
А далі – сюжет як із казки, хоча тут не було щасливого кінця. Пам’ятаєте мотиви про те, як із рушника крапає кров, або ніж чорніє, тощо – якщо герою загрожує небезпека або його вбили? Коли 1943 р. Олег Ольжич одружився з Катериною Білецькою, то через конспірацію це не можна було оголошувати до кінця війни. Не можна було навіть показувати іншим своє знайомство. Тому обручки молоді поклали в конверт. Але в червні 1944 р. Катерина побачила, що Олегова обручка почорніла. Дивно – адже кільця були з одного металу (я не знайшла, якого саме). Уже потім вона довідалася, що її чоловіка не стало. (Відомо, що його довго катували в концтаборі Заксенгаузен (тюрма Целленбау) – але поет так і не погодився перейти на службу до німців, потім тіло спалили).
Цікаво, що сина Олега Ольжича так само назвали Олегом.
Олександр Олесь не набагато пережив свого сина. Але ми можемо читати Олесеві твори (його реабілітації в літературі значно сприяв Максим Рильський). Від Ольжича не лишилося ні праху, ні могили. Але залишилися твори. І головне, що ми можемо їх читати.
Хочеться, щоб така література була більш доступною, щоб її ширше видавали.
Хотілося б завершити статтю добіркою з поетичних цитат. Слово Олегові Ольжичу:
«Захочеш і будеш! В людині, затям, / Лежить невідгадана сила…» («Захочеш і будеш!»)
Нащо слова? Ми діло несемо.
Ніщо мистецтво і мана теорій.
Бо ж нам дано знайти життя само
В красі неповторимій і суворій. («Нащо слова? Ми діло несемо…»).
Солодких грон і променистих вин –
Доволі на столах Його веселих.
Іди ж сміливо і бери один,
Твойому серцю найхмельніший келих. («Господь багатий нас благословив…»)
Аналітик матеріалів – Олена Смольницька
Про автора: Ольга Смольницька – кандидат філософських наук, консультант з філології Місії «Постуляційний Центр беатифікації й канонізації святих» Української Греко-Католицької Церкви (Львів)