Мені про це важко навіть писати, а йому із цим треба жити. Жити без ніг. Без обидвох. Не тому, що їх ніколи не було. Якраз навпаки: були. А тепер нема. Медицина називає це високою ампутацією. От би ще якось ампутувати, викинути думки про те, як добре було з ними. З ногами. Бігати, стрибати, копати м’яч, куди хочеш – ходити, коли хочеш – встати і піти… Якось би викинути ті відчуття. Бо від них дуже важко. Вони дуже боляче дисонують з реальністю, в якій ніг уже нема.
А ще дуже важко від споминів про той день, коли все це сталося. Хоча, власне, й споминів, як таких немає. Тому що після вибуху він одразу втратив свідомість. На довгих три тижні балансування між життям і смертю. Але звідкись усе пам’ятає. Ніби власний сон передивляється. Ось бачить купу залізяччя, на яку перетворилася їхня автівка. Бачить, як біжить до нього друг, якого викинуло з машини в інший бік. «Щось прилетіло?» – запитує друга. «Ні, ми наїхали на міну», – відповідає друг…
Насправді ж Андрій не міг того ні бачити, ні чути, не міг говорити, бо максимальна сила вибуху припала на той бік машини, де сидів саме він. Тому після гострого дзвону у вухах одразу прийшла непритомність. І все ж він пам’ятає. Щось із того сну, а щось уже із розповідей побратимів. Навіть не так – братів по крові, якими зробила їх війна.
Про кожного із них можна писати поеми. І вони будуть написані. Бо там – що не доля, то готовий сюжет для книги. Як, наприклад, доля його, Андрія Насади, звичайного хлопця із невеликого села Негівці, що в Калуському районі на Івано-Франківщині. Ми зустрілися з ним у Чикаго, коли Андрій приїхав до Америки на протезування. Він тут уже близько восьми місяців. А недавно календар нагадав йому гірку на спомини дату – рік від часу отримання важких поранень. Це сталося 12 липня 2022 року. Той день і справді розділив його життя на «до» і «після».
Що було «до»? Як і у всіх – дитинство, юність, мрії. Після школи – навчання у профтехучилищі: знав, що зі здобутим фахом маляра, штукатура і плиточника на життя завжди заробить. Потім була армія. Не шукав шляхів, щоб «відкосити». Навпаки, хотів служити, хотів загартувати тіло і дух бойовими навичками, не думаючи, однак, що вони коли-небудь знадобляться.
Знадобилися. Бо прийшов 2014 рік, коли на Україну поліз північний сусід і наші східні області перетворилися на зону АТО. Андрій пішов із дому 1 серпня 14-го. Місяць навчань на полігоні у Яворові і – Луганщина. Майже одразу потрапили під обстріл «градами». У їхній бригаді тоді вціліли усі, в інших бригадах були втрати. І було чітке розуміння того, що це – війна, якими б пом’якшуючими словами типу «антитерористична операція» її не називали.
А ще тоді вони так і не доїхали до Луганського аеропорту. На півдорозі отримали наказ повертатись назад, бо вже не було що захищати: російська артилерія вщент зруйнувала будівлі й українські захисники вийшли із руїн летовища.
Андрій називає чимало населених пунктів у східних і південних областях України, куди їх перекидали для підкріплення позицій захисту. Були неподалік Кримського півострова, біля Чонгарського мосту, біля тоді ще цілої дамби Каховського водосховища. Ситуація і на той час складалася там доволі серйозно. Гинули люди. Наші захисники потрапляли у котли і полони. Росіяни ж з усією зухвалістю давали зрозуміти, що вони не мають наміру зупинятися у своїх загарбницьких цілях. Чи думала тоді наша влада, що країну треба приводити до бойової готовності на випадок війни? Якщо й думала, то якось надто кволо. А тим часом горіли склади з боєприпасами, закривалися підприємства, які могли працювати на військовий комплекс, вивозилося на металобрухт обладнання, скорочувалася армія… Нікого не карали за сепаратистські виступи. Нікому не казали відкритим текстом: чемодан – вокзал – рассєя… І той, хто кликав руський мір, його таки докличеться. Трохи пізніше. Мір із чорним нутром війни.
Це – не мої слова. Це роздуми Андрія, який має право і на більш різкі висловлювання. Бо той «мір» потім забере у нього ноги. А поки тривала АТО, він прослужив на захисті рідної землі трохи більше року. Спочатку приїхав додому на похорон батька, потім повернувся на Схід і з часом вирішив звільнитися зі служби. Тоді ще відпускали. Тоді ще мали ким замінити тих, хто звільнявся.
Наступні роки його життя були роками мирної праці на будівельних об’єктах у своєму і сусідньому районах. Кілька разів їздив до Польщі. Сам заробив собі на автівку.
– Я казала йому: «Андрійку, не купуй машину, бо машина і дорога – то біда». А він відповів, що біда може знайти людину всюди. Хоч його знайшла саме в машині і саме на дорозі, але зовсім не в тому сенсі, якого я остерігалася. Хіба ж можна було подумати, що на долю моїх дітей випаде війна?! – це вже говорить вона, згорьована мати. З Андрієм ми зустрічалися і розмовляли у Чикаго, а з його мамою Оксаною – по вайберу, через океан. Я дуже хотіла почути її, цю мужню українську жінку, яка зараз залишилася вдома у своїй хатині сама: чоловік помер, обидва сини, молоді, неодружені, пішли на війну. А ще з нею в хатині живе чекання. І молитва. За дітей. На вустах і в серці матері вона живе завжди, а в час смертельної небезпеки – тим більше. Хоча… У неї тепер тільки пів серця: другу його половину вона розділила і відправила на війну разом з Андрієм і Павлом. А пішли вони у перші ж дні після нападу росіян на Україну.
– Бачите, як воно у житті виходить: одного дня ти крутиш гіпсокартон, а наступного уже береш до рук автомат, – каже Андрій Насада. Каже про себе. Бо 23 лютого і справді ще працював на будові у сусідньому Брошневі, слухав новини по радіо, але не хотілося вірити, що скупчення російських військ біля наших кордонів (було ж уже!) цього разу означає реальну загрозу вторгнення. Однак потім зайшов у Facebook на сторінку спілки учасників АТО і прочитав про перші обстріли. А потім йому зателефонували з військкомату. І через два дні він рушив на війну. Брат Павло, на рік старший, – через два тижні. Добровільно. Не мусив, бо в армії не служив, військової практики не мав ніякої.
– Синочку, що ж ти мене тут саму лишаєш? – не стримувала сліз Оксана. Павло відповів: «Мамо, закінчиться війна і мені буде встидно, що Андрій воював, а я дома сидів… Та ще й по телевізору казали, що не слід ховатися, не слід по закутках відсиджуватися…» З тих пір, уже більше року, у війську. Може, дякуючи силі маминої молитви, – на наших західних кордонах, де все ще не так небезпечно.
Інші дороги випали тоді 31-річному Андрієві: з дому – на Львів, далі – Великі Трояни на Кіровоградщині, де оформлювали документи, отримували зброю і необхідну амуніцію, за якихось два тижні – на Миколаївщину. Там уже були чорні дими, спалена техніка, понищені споруди, крики поранених людей, сирени повітряних тривог – вони зливалися із сиренами машин «швидкої», які поспішали і на медичну допомогу, і на допомогу з евакуації… Були місцеві жителі, які казали: «Хлопчики, захистіть нас!» і приносили їм домашні харчі. А на Луганщині і Донеччині не раз чули: «Зачєм ви сюда прієхалі? Скоро здєсь будєт русскій мір, скоро здєсь будут наши…»
І знову його доля, його будні почали переплітатися з географічними назвами українського Сходу. Дніпропетровська область, Херсонщина, Миколаївщина, Снігурівка, Баштанка, підступи до Бахмута на Донеччині… А ще – Спірне, селище, біля якого усе і сталося.
Того ранку, 12 липня, Оксана якраз збиралася до праці, як у вікно почала битися сорока. Білий птах з чорною ознакою якось одразу стривожив її. Розповіла жінкам на роботі. Ті заспокоїли: будеш мати якихось несподіваних гостей. «Ні, – сказала у відповідь. – То, певно, щось із моїм Андрійком…» Серце матері не помилилося.
Андрій же того липневого ранку тішився рідкісним затишшям на передовій. Читав у телефоні привітання зі святом Петра і Павла, адже брат його – Павло, й обидва вони – Петровичі. Прийшов командир, сказав, що треба поїхати до хлопців на сусідню позицію. Наказ – зрозумілий, машина – справна, дорога – знайома, десятки разів нею їздили. Ще тиждень тому цією ж машиною по цій же дорозі він вивозив із поля бою поранених друзів. Отож заскочили із Всеволодом до свого «Форда» і рушили. Від’їхали якихось 500 метрів… Гострий дзвін у вухах… Темінь в очах… «Щось прилетіло?» – запитально глянув на друга. «Ми наїхали на міну», – відповів друг.
Звідки вона взялася на знайомій до сантиметра польовій дорозі? Над цим не було часу роздумувати – Всеволод побіг по допомогу, не будучи до кінця певним, що Андрій дочекається: поранення його були жахливими. Хлопця, без свідомості, доправили спочатку до Краматорська, потім – у Дніпро. Там провели ампутацію порваних у клоччя ніг. До колін. Далі – гелікоптером до Києва. Все ще без свідомості. Зате із дивними снами: то він відчував себе прив’язаним до ліжка, і ніяк не міг звільнитися від тих пут; то страшенно хотів пити і ніхто не давав йому води; то рвався у бій на передових позиціях; то зустрів брата на нулі: Павлику, звідки ти тут?!
Ті сни Андрій згадав потім, коли свідомість повернулася. Спочатку він думав, що покалічені пальці правої руки – це, очевидно, єдине, що він втратив у тій підірваній на міні машині. Потім, коли зняли пов’язки із посіченого осколками обличчя, зрозумів, що правого ока нема. «Й одним обійдуся», – пронеслося у думках. – Головне, що живу, що дихаю і розмовляю…» До втручання медиків і того не міг: одна легеня не працювала взагалі, друга – майже не працювала. Врятували. Запустили. «Певно, і з ногами не все в порядку, бо чомусь дуже болять», – продовжував розмірковувати. І навіть не допускав, що ніг може не бути взагалі.
…Після того ранкового візиту сороки у її вікно Оксана одразу ж почала телефонувати до сина: лише б почути його голос. Одненьке слово. Зв’язку не було три дні. Зателефонував старший, Павло: наш Андрій у госпіталі. Знало вже про це і керівництво їхньої територіальної громади. Знали люди в селі, бо соціальні мережі, в яких хтось поділився важкими новинами, доступні багатьом. Знали, що Андрійко – без ніг, тільки їй не казали: як таке скажеш?
Вона рушила до Києва. Побачила сина непритомним і в бинтах, крізь які просочувалася кров. Розуміла, що він не чує її, однак припала на коліна біля його ліжка і щось говорила, говорила, шептала, кричала, плакала, молилася… Швагро, який поїхав разом із нею, не давав впасти у відчай: Андрійко живий – хіба ж ти не про це Бога просила?
Лікарі відправили її додому, пообіцявши, що повідомлять, коли син опритомніє. Через тиждень вона знову їхала до столиці. Туди ж відпустили на кілька днів і Павла. При Андрієві вони говорили про все, що завгодно, тільки не про його ноги. А їх доводилося чистити все вище і вище, аби не допустити гангрени. Він того не знав. Тільки просив маму то поправити на правій нозі шкарпетку, бо, як йому здавалося, сповзла, то почухати біля пальців ліву, бо свербить. Котрогось дня, гадаючи, що Андрій спить, почала вести з медиками мову про протезування. Аж завмерла, коли почула: «Мамо, кому потрібні протези?» «То ми, синку, просто так говоримо… Кажемо, що війна багато лиха людям робить…» «Мамо, я питаю, кому потрібні протези?» – не то крик, не то шепіт завис у повітрі. «Тобі, Андрійку… У тебе немає ніг…»
Він ще був у селищі Великий Любінь на Львівщині, в реабілітаційному центрі, а вже ціла команда щирих серцем людей працювала над організацією його приїзду до Америки для проведення високоякісного протезування та лікування. А все завдяки тому, що є така фантастична жінка – Ірина Ващук-Дісіпіо. І є організований нею та її однодумцями благодійний фонд «Revived Soldiers Ukraine». Він працює ще з 2015 року, практично від початку АТО, коли з’явилися не просто важко поранені, а такі, яких в Україні записували до безнадійних. Саме для них Ірина Ващук шукала на американському континенті лікарні і лікарів, які могли би допомагати нашим воїнам, шукала спонсорів. Кошти потребувалися немалі, бо кількість поранених зростала, а з початком війни стала просто-таки катастрофічною.
Вони раді допомагати усім, однак можливості такої немає. Тому вибирають найскладніші випадки. Такі, до прикладу, як в Андрія Насади. Про нього пані Ірина дізналася не в Україні, а саме в Америці, адже тут є земляки Андрія, які, довідавшись про його біду, вирішили шукати контакти із фондом. Родичка його однокласниці Люба та її чоловік Мирон Калинюк розповіли про Андрія священнику церкви святого Йосифа Обручника отцю Миколі Буряднику. А той, будучи волонтером фонду «Revived Soldiers Ukraine», уже знав, що робити далі. Українська громада Чикаго взялася за збір коштів: це були й індивідуальні датки, і надходження від бізнесу, і гроші від проведення різноманітних культурних та спортивних заходів.
– Ти будеш ходити! – сказала йому Ірина Ващук, коли Андрій Насада у грудні минулого року прилетів до Чикаго. Наступного дня він був уже в Орландо, де у спеціалізованій клініці йому виготовляли біонічні протези. Фонд оплатив їхню вартість – 50 тисяч доларів. Упродовж кількох місяців Андрій навчався користуватися протезами. Навчався ходити. Було, напевно, непросто? Страшенно непросто. Було, напевно, незручно? Страшенно незручно. Чи пам’ятає свої перші кроки? Пам’ятає. Хоча то були навіть не кроки, а так – зусилля втриматися вертикально і спроба рушити з місця хоч на кілька сантиметрів на своїх нових біонічних ногах. З двома милицями, поміж двома перекладинами – аби не впасти.
Повернувся до Чикаго. Тут багато своїх, тому спілкування не бракує. В основному – на візку, рідше – на протезах, до яких ще ніяк не може звикнути, він майже увесь час перебуває у товаристві хороших людей. Разом з іншими воїнами, які також приїжджають до Америки на протезування чи лікування, вони є бажаними гостями на різноманітних зустрічах в українських громадах. Повірте: це неймовірно щемливі миті, коли хлопці з’являються у залі і зал без команди, але наче по команді, встає. Аплодує хвилину, дві, п’ять, десять, аж поки ведучі не показують жестом присісти, бо вечір слід продовжувати. Та не один із присутніх ще довго змахує з обличчя непрохані сльози, тому що це важко – бачити поруч молодих, красивих, мужніх юнаків, але практично кожного – зі складними травмами. Без руки чи без рук. Без ноги чи без ніг. Але в поглядах їхніх стільки віри в життя, що на кількох здорових вистачило б.
Андрій Насада і справді має в Чикаго дуже відчутну підтримку і допомогу. Його долею не перестає перейматися уже згаданий фонд «Revived Soldiers Ukraine». Волонтер фонду Маріана Балаш розповідає:
– Ми звернулися до лікаря-офтальмолога Мирона Левицького, який прооперував поранене око бійця, відновивши зір із 40 до 90 відсотків. Добродій Левицький посприяв також у протезуванні втраченого правого ока, над яким працювала доктор Nikole Walker. Правда, тоді довелося провести ще й операцію із видалення чималого шматка гуми, який, очевидно, і вибив око під час того підриву і залишався «сидіти» в очній ямці черепа. Нам вдалося також вийти на відповідні клініки, у яких проводили Андрієві часткову пластику обличчя (доктор Michael Malczewski, штат Індіана), прибираючи глибокі шрами, очищуючи чорний порох, який проник глибоко під шкіру. Безкоштовно запропонував нашому воїну свої професійні послуги і лікар-стоматолог Василь Барановський. Усе це дало хороший результат: коли ми порівнюємо фотографії Андрія у перші дні після приїзду до Америки і сьогодні (фотограф Оксана Камі зробила чудові знімки), то, звичайно, бачимо велику різницю.
Проживає зараз Андрій Насада в будинку, спеціально придбаному фондом «Revived Soldiers Ukraine» для тих наших воїнів, які прилітають до Америки для лікування. Тут хлопців оточують увагою і волонтери фонду, і всі ті, хто допомагає коштами, продуктами, організацією харчування або ж має можливість забирати їх із собою у недалекі автомандрівки, на екскурсії, підвозити при потребі до медичних закладів для консультацій чи необхідних лікарських процедур. А, так би мовити, на постійній основі хлопцями опікуються волонтери Христина Клим і Дмитро Галан, які одразу стають для них справді другою родиною. І в свою чергу раді кожному, хто переступає поріг цієї солдатської домівки милосердя з добрими намірами своїх сердець. Як, наприклад, земляки Андрія Насади із його рідних Негівців, які уже тривалий час проживають і працюють в Чикаго, – Дмитро Когут і Люба Швед. Вони і самі допомагають хлопцеві, і намагаються залучити до допомоги максимальну кількість своїх знайомих, друзів, співробітників, розвішують оголошення про збір коштів (як для Андрія, так і для фонду взагалі) у найбільш людних місцях. Люба і Дмитро за кожну зібрану копійку надсилають звіт усім жертводавцям, якщо ті залишають свої контакти.
Не повірите, але Андрієві Насаді судилося спробувати себе у Чикаго і в ролі актора: творча і талановита Оксана Свідрук зняла доволі чуттєвий кількахвилинний відеофільм за участю пораненого воїна та юної учасниці вокальної студії «Оберіг» Анастасії Ратуш із піснею «Дякую тобі, воїне-друже»...
А якщо додати активні заняття спортом – у спеціально відкритому для воїнів залі і на стадіонах, то стає зрозумілим, що життя їхнє тут є доволі насиченим.
– Звичайно, я дуже втішилася, коли почула, що мій Андрійко поїде до Америки на протезування і лікування, – говорить пані Оксана, мама воїна. – Але, правду кажучи, я навіть не уявляла, що там надають хлопцям таку суттєву всесторонню допомогу, що так багато небайдужих людей відгукуються на їхню біду. Я безмежно вдячна усім. Я цілувала би руки кожному, хто допомагав і допомагає моєму синові…
Вдячна пані Оксана і своїм землякам, односельчанам, які з перших же днів після отриманих Андрієм травм максимально сприяли його, без перебільшення, поверненню до життя, надавали їй і моральну підтримку, і матеріальну допомогу.
Її Андрійко невдовзі приїде до неї: в Америці воїну допомогли практично усім, чим можна було допомогти в його ситуації. А вдома… Вдома Андрія чекає непростий період адаптації до нових умов життя. Чого ж таїти: не порівняти те, наскільки для людей з інвалідністю зручна і пристосована інфраструктура Чикаго і наскільки можуть виникати із цим проблеми в доступі до найелементарніших потреб в умовах села. Навіть у доступі до рідної оселі: отих кілька десятків метрів від центральної дороги до їхнього дому – важливо, аби вони мали тверде покриття; оті три сходинки під самою хатою – там потрібен пандус і невеличка площадка, щоб візком маневрувати, щоби з милицями, на штучних ногах, не впасти і не зробити собі ще більшої біди. Пані Оксана каже, що до неї уже приходили працівники Верхнянської ОТГ, до якої належить їхнє село Негівці, пообіцяли зробити належний під’їзд до їхнього дому, пообіцяли, що візьмуть їхню сім’ю під особливу опіку. Вірю, що слова свого дотримають. Так, війна перемолола життя не однієї української родини. Але в таких, як Насади, доля доволі особлива: коли вдова відправила на війну обидвох синів; коли один із них повернувся до неї без ніг.
…Мені важко про це навіть писати, а йому із цим треба жити. Але ти живи, Андрійку, живи. Назло усім тим, хто хотів твоєї смерті. Хто сіє смерть і біду по всій нашій Україні. Їм не збагнути, що такі, як ти, навіть на протезах міцно стоять на землі і своїми дужими плечима підпирають небо. Небо, якому пасує блакитний колір миру, а не чорний колір війни.
P.S. Якщо ви бажаєте фінансово допомогти Андрієві Насаді, ви можете скласти свої пожертви до спеціальної скриньки, яка встановлена в офісі компанії DOLYNKA Ukrainian-American consulting (5050 N Camberland Ave.) або ж звернутися до Любові Швед (телефон 773 703 1459) чи Дмитра Когута (телефон 773 441 6593), які підкажуть, яким чином можна передати воїну допомогу. Завжди очікує на фінансову підтримку і благодійний фонд «Revived Soldiers Ukraine», який сприяє у лікуванні захисників з особливо важкими пораненнями. Необхідну інформацію шукайте на веб-сайті фонду rsukraine.org. Пам’ятайте, що кожна ваша найменша пожертва – то для когось шанс на життя.