«Монголо-татарське іго» є означенням умовним. Це, певною мірою, вигадка російських (радянських) істориків. Просто десь у ХІІІ столітті одні племена виразно тюркського походження на території приблизно майбутньої рф і Середньої Азії підкорили собі племена на території тієї ж рф тюркського і ніби як нетюркського походження (проте навіть фіно-угорські племена росіян, що населяють європейську частину росії, мають лінгвістичні, генетичні та інші ознаки того, що вони теж – тюрки). Теперішні росіяни, нащадки переважно поневолених «ігом» «не дуже тюркських» («європейських») племен, коли створили собі державність, спробували сором’язливо заперечити або промовчати про власне «монголо-татарське» минуле, і, не переймаючись логістичними умовами того часу, вигадали, що, мовляв, то були «не вони», а якісь зайди з Монголії.
Усе було б нічого, якби не те, що базовою причиною війни проти України є саме спроба росіян перекрутити власний етногенез, та – одночасно – спроба повернути елементи «монголо-татарського іга» в сучасну російську внутрішню політику.
путіну подобається внутрішньополітична хватка Кадирова. Він звільнився від європеоїдної дружини Людмили й бере за дружину узбечку Кабаєву з татарською (за батьком) і «російською» (за мамою) кров’ю (хоча звучить, дійсно, парадоксально). Найближча людина в головних (воєнних) замислах – Шойгу з Туви, що на кордоні з Монголією. Заступник президента у Раді безпеки рф – виразний хазар Медведєв.
У наближенні до царської особи таких осіб, як Шойгу й Кадиров, проглядаються спроби московита путіна повернути колишню славу орди: «монгол» керує черговим походом росіян на Київ (зовнішня політика), а досвід і методи контрою за населенням росії беруть у Чечні в Кадирова (внутрішня політика). «Монголи» й «кавказці» (знову) стають головною політичною й фізичною силою москви.
Проте щодо «зовнішньої політики», то українці зараз, як і сотні років тому, повільно, але впевнено, наближають «монголів» до вражаючих прецедентів:
• Битва на річці Ірпінь 1321 чи 1322 року, коли литовсько-руське військо на чолі з Гедиміном розгромило армію колаборантів із числа русичів, які стали на службу Орді (як тепер так звані «ДНР/ЛНР» – «на росії» нічого не змінилося).
• Битва на річці Сині Води 1362 року, коли українці разом з литовцями під керівництвом Ольгерда поклали край окупації тодішньої України вихідцями переважно з території теперішньої росії. (За Володимиром Білінським, битва відбулася біля притоки Синюхи – Гнилого Тікича на території теперішньої Богуславщини, що південніше Києва.)
Ще цікавіше стає в російській внутрішній політиці. Кремль («кермен» ‒ «фортеця», монгольська мова) уже не довіряє населенню європейської частини рф, яке довго переконував, що вони – слов’яни. Білгородська область під приводом нездатності зс й фсб рф боротися з «українськими диверсантами» віддана царем «під опіку» Кадирову і його чи то приватній чи то просто особистій армії «Ахмат». Таким чином москва переносить досвід Кадирова в області «внутрішньої політики» насамперед на переважно слов’янські (Білгородщина якраз і була заселена українцями) регіони росії. Те, які це матиме наслідки для регіону, як позначиться на переділі власності, на криміногенній ситуації, на житті населення загалом не є таємницею, хто знає російські й «чеченські» реалії.
Те, що путін, оклигавши від переляку від Пригожина, вирішив вийти на люди не в Ростові чи Білгороді, а в Дагестані (м. Дербент), лише підкреслює схильність теперішнього кремля до повернення «до витоків». Те, що, схоже, двійник, тут не має значення – рішення все-одно ухвалював Сам.
Навіть якщо чутки про конфлікт між путіним і секретарем рб рф Патрушевим через спроби «чеченізації» регіонів росії є неправдивими, можемо уявити, що станеться в тих регіонах і як зміниться психологія, політичні погляди й соціальна (та інша) активність тамтешніх громадян після встановлення у їхніх населених пунктах кадирівських порядків. Можна припустити, що тепер РЛ і РДК активніше поповнюватимуться бійцями із числа мешканців Білгородської області, з якими, за задумом, саме й мали боротися тік-токери з «Ахмату». Отже, тенденція природна й позитивна.
Щоправда, в зовнішній політиці рф є суттєва відмінність від політики Орди: «монголо-татари» не нав’язували на окупованих землях своєї мови, віри й культури – вони, просто, обкладали даниною, призначали податківців і йшли далі. Це означає, що вони вважали свою культуру вищою за культури поневолених народів. Бо якщо окупант як вогню боїться мови й віри на окупованій території (й істерично намагається знищити навіть її сліди), це безпомилково свідчить, що він сам знає, усвідомлює – його мова й розвиток перебувають на нижчому ступені, його культура – примітивніша, ніж у жертви агресії. Ніхто ніколи в Україні – ні татари ні німці – не палили українських книг, щойно захопили село, і не забороняли української мови. Лише росіяни. Тому й їхня війна проти нас – цивілізаційна. Причини її лежать у насамперед гуманітарній площині, яка набагато глибша, ніж поняття території, економіки, ресурсів тощо. І одвічна жорстокість росіян щодо українців як фатальних свідків російських вигадок про власний етногенез і «культуру» пояснюється саме цим.
P. S. Перші 700 кадирівців, які прибули боротися з українськими диверсантами, уже зайняли кругову оборону в найдорожчому готелі Білгорода «Континенталь». Мінімальна ціна номера за добу – 5 000 рублів. А до Ростова на придушення «Вагнера» вони доїхати не змогли, бо «застряли в корках». Чингізиди б таких «послідовників» посоромилися.