Петро Олексійович Масляк (нар. 27 травня 1948) — український науковець, економіко-географ, професор кафедри географії України Київського національного університету імені Тараса Шевченка, доктор географічних наук. Педагог, вчений, громадський діяч, публіцист, письменник. Відмінник освіти, Заслужений працівник освіти України. Академік Академії наук вищої освіти України.
Постійний автор газети "Сурма"
Український портал
(фантастичний роман)
Петро Масляк
Синопсис
Молодий чоловік, який працює в іноземній автомобільній фірмі у Києві, директором з продажу, виграє конкурс на кращого менеджера і отримує як бонус дві путівки для туристичної поїздки до Шрі-Ланки. Йому треба знайти для цієї поїздки партнерку за місяць. Зовсім випадково він зустрічає студентку, в яку закохується по-справжньому. Вони одружуються і їдуть до Шрі-Ланки, де знайомляться зі знаменитим гуру. Останній відкриває їм таємницю порталу, який розташований на подвір’ї родового будинку дружини Святослава. І молодята відчиняють цей портал.
Святослав Бака прокинувся під бравурні звуки будильника свого смартфону. «Така музика й мертвого підніме», – подумав він, солодко потягаючись у своєму ліжку. Вставати не хотілося. Ну зовсім. Ну ніяк, хоч і куди. Але нічого не вдієш. Смартфон продовжував вигравати пісню «Гей, соколи» у виконанні Володимира Вермінського. Славко згадав, як він прочитав в Інтернеті, що то українсько-польська народна пісня. Вона набула такої популярності, що в черговий раз українцям позаздрили московити. І ось у Світовій мережі вже вони розмістили сайт з повідомленням, що це польсько-українсько-російська народна пісня. «Ну ще українсько-польську народну пісню при певній долі збоченої фантазії уявити собі можна. Але не можна уявити українсько-російської народної пісні і тим більше українсько-польсько-російської», – похитав головою, посміхаючись, хлопець, потираючи пальцями заспані очі.
Смартфон вигравав і далі, вливаючи в душу і тіло Баки якусь незламну енергію. І хлопець знову посміхнувся, згадавши, як російські блогери, здибавши в Інтернеті перекладений російською текст балади про козаків з бадьорим приспівом «Гей, гей, гей соколи» сприйняли перші слова як заклик гомосексуалістів, настільки чужою самій душі й ментальності росіян виявилася ця пісня. «З поляками ми ще можемо домовитися, а от з росіянами – ніколи», – зробив висновок Бака і рішуче злетів з ліжка. Українці і росіяни просто генетично не здатні порозумітися одні з одними.
Хлопець почистив зуби, прийняв душ і, прасуючи сорочку, одночасно готував у мікрохвильовій сніданок з напівфабрикатів, куплених у гіпермаркеті «Магелан» вчора по дорозі додому. Треба було поспішати. Цьогорічний березень «на коня» намів стільки снігу, що виїхати з гаража буде нелегко. Хлопець допив каву і, на ходу застібаючи куртку, спустився до гаража. Обійшов службовий «Daster», подивився на нього з усіх боків. Потім натиснув кнопку і гаражні двері почали підніматися вгору. Як і думав хлопець, весь під’їзд до гаража та й автоматичні ворота на вулицю були занесені снігом. Бака вилаявся про себе: «вже цьогорічна зима дістала» і з лопатою в руках взявся очищати від снігу пандус, а потім і ворота на вулицю.
Нарешті він зумів це зробити і ворота вільно від’їхали вбік.
– Гух, – голосно видихнув повітря Святослав, який засапався від інтенсивного кидання снігу. Хлопець виїхав на своїй машині на засніжену вулицю, де вже пройшовся трактор сусіда, звільняючи від снігового полону шлях, і однією кнопкою пульта зачинив за собою і гаражні, і вуличні ворота. Ще в гаражі він увімкнув повний привід і тепер насолоджувався водінням, відчуваючи, як його «Дастер» слухняно і легко їде засніженими вулицями приміського села. Така машина, невелика, дешева, але з повним приводом була справжньою знахідкою для тих, хто жив за містом.
Бака давно вже розрахував, що якщо не буде якихось екстраординарних заторів, він за сорок хвилин добереться до свого салону фірми «Рено», де він працював директором з продажу автомобілів. Тридцятирічний директор, випускник Київського національного університету, зумів налагодити роботу салону і навіть під час кризи продажі автомобілів у їхній фірмі не зменшилися, а навпаки зросли.
Святослав привітався зі співробітниками свого відділу і піднявся у свій кабінет на другий поверх. На сьогодні в нього, як завжди, було заплановано багато роботи. Однак, не встиг він викликати старшого менеджера відділу, як його самого запросив до себе керівник їхньої фірми. Бака підхопився надто енергійно зі стільця і черговий раз зачепив ногами стола, аж з нього полетіли на підлогу документи. «Високим бути, з одного боку, добре, а з іншого, не дуже – подумав хлопець, збираючи папери і складаючи їх на місце. – Особливо це відчутно саме в автомобілях, якими я й торгую», – закінчив він думку і вийшов до коридору.
Кабінет керівника і власника фірми розташований майже поруч, і Святослав у характерній йому енергійній манері, пружно відштовхуючись від підлоги, зайшов до крихітної приймальні, де сиділа розкішна білявка Карина. Привітавшись і підморгнувши дівчині, Бака зайшов до невеликого, але затишного кабінету свого безпосереднього начальника. Він був відомий тим, що просто не терпів жінок серед керівництва фірми. Карина була єдиним і приємним винятком з цього правила. Про себе керівники відділів звали його «Тількинебабу». Так він неодмінно реагував на пропозицію прийняти на роботу чергового завідувача відділу. Відшукати на цю посаду адекватну людину було нелегко і тому приходилося доволі часто їх міняти. Можливо, така реакція керівника фірми визначалася ще й тим, що він дуже полюбляв різні, в основному некоректні анекдоти. З них починалася в шефа будь-яка розмова. Цей дивовижний чоловік завжди розповідав не більше двох анекдотів за раз, але всі вони були так чи інакше пов’язані з ситуацією, яка на той час склалася в фірмі чи виникла з конкретними співробітниками. Нехай навіть він викликав когось лише заради того, щоб добряче його відчитати за якісь недоліки в роботі. Ось і тепер він залишився вірним собі.
– Сідайте, Святославе Івановичу, як завжди офіційно звернувся він після привітання до свого підлеглого. – Ви знаєте, як різняться, так би мовити, в статевому відношенні між собою чоловіки? За віковими категоріями, звичайно.
– Не знаю.
– Чоловіків в цьому сенсі найкраще порівнювати з музичними інструментами. В 20 років чоловік, як флейта, де сів, там і грає. В 30 років він уже скрипка, дві хвилини настроюється, а грає цілу ніч. В 40 років чоловік тромбон. Грає недовго, але як потужно. В 50 років він уже рояль. Настроює один, а грає зовсім інший. В 60 років це контрабас. Він, гад, уже не грає, а мучить. І нарешті, в 70 років чоловік – футляр від використаного музичного інструменту.
Святослав посміхнувся.
– Дотепно, – лукаво подивився він на свого керівника. Той і собі посміхнувся.
– Звичайно, ви скрипка, а я тромбон, – продовжив він розмову. – Так ось до чого цей анекдот. Точніше вже точно до теми буде наступний. А зараз послухайте інформацію. – Власник фірми взяв зі столу аркуш паперу і подивився на нього. – Ну не буду зачитувати офіційний текст. Слухайте своїми словами. Ще вчора прийшло повідомлення, що ваш відділ і, відповідно, наша фірма посіла перше місце за рівнем продажу автомобілів у нашій країні за минулий рік. Буду відвертим. До вашого приходу на посаду керівника «продажного» відділу ми пасли задніх. Вам вдалося налагодити роботу на високому рівні. Знаю, яких зусиль це вам коштувало. Тому я особисто, а також мої ділові партнери і співвласники фірми вирішили нагородити вас поїздкою на 10 днів до Шрі-Ланки. Туристичній фірмі ми гроші перерахуємо. Але ми вирішили не скупитися і купити путівки на двох. Я знаю, що ви не одружені і вам навіть ніколи завести собі постійну подругу. Тому ми даємо вам на пошуки партнерші для поїздки трохи більше місяця. Ну що скажете?
– Я дуже вдячний керівництву компанії за високу оцінку моїх зусиль по налагодженні роботи з продажу. Не скажу, щоб зовсім не знав, про як мінімум призове місце нашого відділу. А ось на перше місце навіть і не сподівався. Я ж лише другий рік тут працюю, – хлопець вирішив ще раз підкреслити свою значимість для фірми. – Приємно вражений розміром, формою бонусу, а також тактичним розуміння проблем, які виникнуть у мене з пошуком партнерші. Ще раз дякую.
– А тепер обіцяний анекдот, який вже безпосередньо пов'язаний з вашим службово-неслужбовим відрядженням до Шрі-Ланки, – продовжив керівник фірми, вправно, як фокусник, перекидаючи між пальцями дорогу кулькову ручку. – Приватна фірма з виробництва меблів розширює власну діяльність. Потрібна людина, яка буде їздити регіонами, рекламувати продукцію фірми і збирати на неї замовлення. Керівництво фірми вирішила взяти для цього на роботу молодого хлопця, щоб він мотався по відрядженнях. Приїжджає він з першого і подає до бухгалтерії фінансовий звіт за витрачені гроші. Перший пункт проїзд, другий – проживання, третій – харчування і четвертий – дівчата. В бухгалтерії йому й кажуть, що останній пункт у них не передбачений. Хоча вони й приватна фірма, але ж і їх регулярно перевіряють. А що треба написати? – питає цей молодик. – Ну щось, пов’язане з технологією роботи нашої фірми. А конкретно що? Ну ми не знаємо, хай навіть там буде записано забивання цвяхів. При виготовленні меблів такі процедури передбачені. Приїжджає цей хлопець з наступного відрядження і подає фінансовий звіт до бухгалтерії: проїзд, проживання, харчування, забивання цвяхів, ремонт молотка.
– Ха-ха-ха, – щиро засміявся Святослав. – Непогано. Навіть більш того. Сприймаю ваш анекдот як доречне попередження. Оскільки молоток у мене лише один, буду його берегти.
– Всі організаційні речі узгодьте у фінансовому відділі, – бос підвівся і подав руку, показуючи, що час зустрічі вичерпаний.
Святослав вийшов з приймальні й подався до фінансового відділу. Якимось невідомим чином уже вся фірма знала про його удачу. Хтось щиро поздоровляв, хтось тихо заздрив, молоді незаміжні дівчата мріяли про те, що в цейтноті Святославові нічого не залишиться як зупинити свій вибір на котрійсь із них. Один заввідділу, з яким хлопець їздив лише місяць тому на Новий рік до Єгипту, сміявся. – Уважніше добирай кандидатуру на поїздку, – нагадав він Баці їхню невдалу поїздку до Хургади. В них тоді теж не було підходящих кандидатур і хлопці згодилися взяти двох старшокурсниць з університету Шевченка, знайшовши, їх фотографії в Інтернеті. Щоправда, дівчата самі оплатили поїздку, але коли хлопці в Єгипті природно захотіли влаштуватися з цими дівчатами до двомісних номерів, ті поселилися разом і весь тиждень не підпускали до себе хлопців. – Краще б ми поїхали вдвох і знайшли там собі дівчат, – бідкався Святослав своєму товаришеві по роботі. – А то вся енергія пішла на зваблення студенток, яке так нічого й не дало. – Я не знаю, чого вони добивалися від нас, – казав його товариш. Видно, гарненькі провінціалки захотіли одружитися на киянах. Тішить в усій цій історії лише одне: хоча ми нічого від них не отримали, але й вони теж зловили облизня.
Черговий день божевільної метушні, розв’язання проблем і постійного виникнення нових минув дуже швидко. Вже після восьмої вечора Святослав нарешті завершив роботу і, сівши до свого «Дастера», поїхав додому. Їхній будинок на три родини під Києвом складався з двох п’ятикімнатних квартир і однієї однокімнатної. Спільними були всі господарські приміщення, комори, спортивна кімната, бойлерна, сауна і велика вітальня з каміном, бібліотекою, баром і більярдом. В одній п’ятикімнатній кімнаті жили батьки Святослава, в іншій жив він сам, а однокімнатну квартиру займали його дід з бабою. Ніякі умовляння не змогли примусити останніх перейти жити до апартаментів хлопця. Дід неодмінно заявляв, що їм на двох з бабою такого житла цілком вистачає, тим більше, що вони мають в Києві ще й окрему велику трикімнатну квартиру, куди перебираються на зиму. Фактично хлопець з п’яти кімнат використовував лише спальню і так звану студію, частково відгороджену від кухні кімнату. Інші три кімнати служили резервними для прийому гостей. Одну з них, як кабінет, інколи використовував дідусь Святослава.
Дід Святослава був дуже цікавою людиною. Все життя прослужив в армії, був пов'язаним з ракетно-космічним комплексом доктором технічних наук, дослужився до генерала, але солдафоном себе ніколи не вважав. Це була мисляча, культурна, вихована людина з природним благородством як у зовнішньому вигляді, так і в поведінці. Йому вже було за вісімдесят років, але дід не втратив, здоров’я, оптимізму і бажання жити. Його одруження на бабусі – романтична історія, гідна цілого роману. Познайомилися вони за трагічних обставин останніх днів Другої світової війни в Берліні. Юний командир батальйону капітан Бака як завжди в перших рядах своїх солдатів штурмував рейхстаг. Вже вп’яте його поранили і дуже важко. Він залишився лежати на відкритій площі, яка прострілювалася захисниками німецького парламенту. І тут до діда на увесь зріст з санітарною сумкою на боці пішла худорлява, маленька дівчина-сержант. Всі заціпеніли.
Треба віддати належне німцям, ураганний вогонь вмить припинився. На допомогу дівчині-медсестрі кинулося ще двоє чоловіків, які були моментально застрелені снайперами. А бабуся вільно дійшла до мого діда, перебинтувала його і витягла в безпечне місце, а потім з ним відправилася до шпиталю. Після одужання діда вони побралися і вже більше ніколи не розлучалися. Дід не любив про це розповідати. Вже пізніше я довідався, що в нього була кохана, яка його вірно чекала. Однак дід, як людина благородна, не міг кинути напризволяще жінку, яка заради нього виявила готовність піти на смерть. Якби бабуся не пішла до свого командира, він би неодмінно загинув.
В полку, де служив дід, солдати його просто обожнювали. В бій він ішов першим, хоча це й не було його обов’язком. Коли діда поранили перед рейхстагом і бабуся пішла його рятувати, вогонь припинили не лише німці, але й полк, де служив дід. І ось тут почав «виступати» замполіт, придуркуватий, як його називала бабуся «лапотник», який вимагав, щоб полк стріляв і далі по німцях. Він погрожував трибуналом і СМЕРШем, аж поки хтось не застрелив його зі своїх же ззаду. Полк був сформований з українців і ніхто не видав свого земляка.
До того, як я довідався про цю історію, мене завжди дивувала ця пара. Високий, стрункий, схожий на аристократа дід і маленька, худорлява, якась така безбарвна сіренька мишка бабуся. Як дід міг її покохати? Що таких людей взагалі могло поєднувати? І чому дід завжди ставився до бабусі з такою повагою і шаною? В неї не було ні впливових родичів, ні грошей, взагалі нічого. Вона не була дуже розумною, але все ж їй вистачало такту для того, щоб увесь час мовчати. Діда ж завжди любили жінки. Вже з того часу, коли почав щось розуміти в цьому житті, я ловив на дідові погляди жінок різного віку і краси, і завжди це були погляди прихованої обставинами любові і жіночого обожнювання чоловіка їхньої мрії.
Дід, дуже гарячий, норовливий і нестримний, ніколи не підвищив голосу на бабусю. Він лаяв мого батька і мене, виховував невістку, давав перцю сватам, лаяв на всі заставки владу і сусідів, але бабусю не чіпав ніколи. Мій прадід і батько діда розповідав йому, що наш рід походить із давньої української шляхти родового гербу Сас. Мій батько виводив його ще від дохристиянських тотемних князів Баків. Потім вони були галицькими боярами. В ХVІІ ст. галичанин Богдан-Зіновій Хмельницький і бойко Петро Сагайдачний почали цілеспрямовано заселяти галичанами, бойками, лемками і гуцулами Лівобережну Україну, в той час зовсім незаселену. Баки перебралися на лівобережжя, де й стали козацькими сотниками, а потім і українськими поміщиками на Чернігівщині.
Тисячі років мої пращури були князями, воєводами, козацькими отаманами, землевласниками. Мали гонор, честь, славу, гроші, майно, землю, владу. Через це завжди володіли можливістю вибирати для себе в дружини найкращих жінок. Найрозумніших, найдієвіших, найпрацьовитіших, найгарніших, найздоровіших. З покоління в покоління це цілком природно привело до формування сильного, гарного і розумного роду, з якого виходили військові ватажки, філософи, вчителі, вчені, лікарі, системні адміністратори. Прадід, дід, мій батько і я – люди високі, всі вище 190 сантиметрів. Одна бабуся випала з цієї, так би мовити, обойми, але ні в моєму батькові, ні в мені нічого від неї практично не було. Рід Баків забив чужорідні для нього гени, які визначають зовнішні риси людини, але прийняв сміливість, рішучість і жертовність цієї маленької жінки.
Дід страшенно не любить усіх цих дегенератів, які, захопивши владу в країні, постійно мелькають на екранах «ящика» і їздять представляти Україну за кордон.
– Таких людей, як оці нинішні, мої предки не взяли б і прибирати на стайні, – гримів він, довідавшись, що у Венеціанській комісії Україну буде представляти чоловік, з явними ознаками генетичного виродження на обличчі. По-перше, він не етнічний українець, а по-друге, типова «жертва аборту», продовжував «виступати» дід. Спадковий дегенератизм, а він доктор наук, народний депутат і представник нашої країни на міжнародній арені. Що це таке? Ось у тебе в університеті на міжнародній економіці такі «доктори» були?
Я відповідав дідові, що під час навчання в університеті в Інституті міжнародних відносин у нас викладали колишні дипломати і всі вони виглядали як справжні аристократи.
– А це тому, – не вгавав дід, – що за радянських часів на факультет міжнародних відносин дегенератів не приймали. Я знаю це точно, адже сам був причетний до цього негласного розпорядження. Для того, щоб стати студентом цього факультету, треба було бути гарним і розумним чоловіком з українським типом обличчя. Як ото кажуть про деяких людей, що він типовий українець. Є типові росіяни, німці, французи, євреї. Є й типові українці. Вони ж мали представляти нашу націю на міжнародній арені. Кожен з іноземців, хто з ними зустрічається, мав по них судити про українську націю в цілому. А на нинішніх владних персонажів, серед яких немає жодного етнічного українця і повно дегенератів, іноземці подивляться і мимоволі зроблять висновок, що пересічні українці ще більші дегенерати і виродки. Бо в усьому світі за кордон, представляти націю посилають найкращих. То які ж тоді пересічні і найгірші, коли найкращі дегенерати і виродженці?
– Тут я з тобою вимушений погодитися, – підтримав я діда. – Пам’ятаю, як у нас викладали два професори, колишні дипломати. Один представляв Україну в Китаї, а інший у Німеччині. «Китаєць» професор Лещенко виглядав так, що всі англійські лорди разом взяті плакали б від заздрощів, побачивши його. А професор Гончаренко є унікальним типажем, ніби його виліпив якийсь геніальний скульптор. Обличчя таке, що ніколи не забудеш. Перший знав 8 мов, а другий 5. Всі вони закінчили факультет міжнародних відносин Київського національного університету ще за радянський часів.
Десь так років з 25-ми мене почала постійно «доставати» мама, щоб я одружився. Пиляла і пиляла при кожній нагоді і без неї. Крапала і крапала на мізки. Їй, бачте, так уже хочеться онуків поняньчити. Я віджартовувався, а мама напосідала. Все це тривало до того часу, поки її не почув мій дід. Він одразу і назавжди припинив ці розмови. Дідусь Петрусь просто заборонив своїй невістці говорити на цю тему.
– Тобі потрібна перша-ліпша невістка? – сказав він з притиском, що не віщувало мамі нічого хорошого. – Він і так стурбований тим, що поки що не зустрів свою половинку. Я ж бачу, що Святослав постійно шукає дівчат через Інтернет, зустрічається з ними. Їздить навіть в інші міста. Чого тобі ще треба, щоб йому набридли твої причіпки і він привів у нашу родину якусь стерву? Ти цього хочеш? Щоб більше я не чув розмов на цю тему!
Після цього мама вже більше ніколи нічого не говорила про якнайшвидше одруження і що вона хотіла б поняньчити онуків. Дід же взагалі був прихильником того, щоб двох людей у шлюбі зводила доля. Так було у нього, так було і в моїх батьків. Батько закохався в мою маму з першого погляду, прийшовши на весілля до свого друга, де вона була дружкою у власної однокурсниці. А може, й не закохався. Бог його знає. Батько людина дуже холодна, стримана, володіє крижаним аналітичним розумом, не здатний на необдумані вчинки. Схоже, що тато зустрів дуже вродливу дівчину, причарував її, прив’язав до себе і почав вивчати, як науковець вивчає об’єкт свого дослідження. Хто батьки, діди і прадіди, звідки родом, чи українка, який характер, який інтелект, чи здатна на обман? Уявляю свого молодого батька, молодшого за мене нинішнього, який сидить за весільним столом на чужому весіллі: високий, гарний, ясноокий, іронічний, з примруженими усміхненими очима снайпера. Всі дівчата його, але він дивиться лише на мою маму. Всі хлопці її, але вона вже «запала» на батька і нічого вдіяти не може. В своєму районному центрі вона таких хлопців ніколи не зустрічала. Батько дивиться на маму вивчаюче, оцінююче і в його великих чарівних очах лише холодний розрахунок.
І ось батько прийняв рішення і рішуче встає із-за столу, переходить на інший бік і сідає поряд з мамою, безцеремонно зігнавши з місця її сусідку чи сусіда. – Це через тебе почалася Троянська війна? – насмішкувато запитує він у мами. Мама, знітившись, не знає, що їй відповісти.
– Чи, може, ти київська княгиня Ольга, – продовжує батько, пильно придивляючись до красуні-студентки. Він уже розуміє, що провінційна дівчина Олена знає і про Троянську війну і про Олену-Ольгу. Перший іспит моя мама склала. Тепер буде наступний. Скільки їх ще прийдеться складати моїй бідній і такій щасливій мамі? Саме тоді і почав уже вимальовуватися мій образ. Ще декілька місяців залицяння-дослідження мого батька і він прийме остаточне рішення. Дівчинці Олені буде надана велика честь бути прийнятою до роду Баків. Тим більше, що в її власному роду батько виявить козаків гетьманської хоругви Данила Апостола, які виводять свій рід аж від Рюриковичів. Все. Останній акорд, марш Мендельсона, щаслива мама і задоволений батько. Генетика моєї бабусі буде переможена і загубиться в історії роду Баків як нещасний випадок на виробництві.
Святославу раптом чомусь згадалася розповідь діда про події, які відбулися 28 років тому. Тоді мені саме виповнилося 2 роки і дід з бабусею, а також батьки мами позмінно приїжджали на Оболонь і гляділи мене, поки мої батьки були на роботі. В той день була зміна дідуся Петруся, як я його називав. Він повів мене погратися на дитячий майданчик, у сквері неподалік нинішнього пивзаводу «Оболонь». Я був жвавий хлопчик і одразу оббіг всі місцеві атракціони, а потім виліз на головну споруду дитячого майданчика, яка складалася з піднятого над землею металічного настилу, огородженого зусібіч пластиковою стіною з вигадливими різнобарвними віконцями. З цієї платформи спускалися два пластикових жолоби, по яких у пісок з’їжджали дітлахи.
Я декілька разів спустився в пісок, а потім раптом виліз на платформу і чомусь зупинився. Дід підійшов ближче, щоб подивитися, чому це я не з’їжджаю вниз. Виявилося, що дорогу мені перегородила дівчинка такого ж віку і зросту, як і я, одягнена в червону курточку. Вона мовчки стояла переді мною і її величезні очі загадково посміхалися. Дід розповідав, що ми неначе зачаровані стояли один перед одним на віддалі сантиметрів 20. Стояли дуже довго. Я був серйозний, але не відривав очей від дівчинки, а вона увесь час загадково і чарівно посміхалася. Дід не тільки генерал, але й учений-дослідник, і тут був вірний собі. Він ходив навколо нас, придивлявся з усіх боків. Батько дівчинки, дуже самостійної і незалежної, стояв оддалік, розмовляючи з якимось старшим від нього чоловіком. Він періодично позирав у бік доньки. Маленька красуня продовжувала якось так класично по-жіночому ніжно усміхатися, зваблюючи мене, але не проронивши жодного слова. Раптом я підняв руку, легенько торкнувся її обличчя і сказав «носик». Цим рухом я ніби розчарував нас обох. Дід запитав, як звати цю маленьку панночку і вона відповіла «Стефа».
Потім дівчинку забрав батько і вони пішли додому спати. Невдовзі скомандував йти до хати й мій дід. Після сну першим моїм словом, коли я прокинувся, було «Стефа». Оскільки я не вгавав і все повторював це ім’я, ми з дідом після обіду знову пішли на той же дитячий майданчик, але дівчинки там уже не було. Не було її і в наступні дні. Я забув би про цей випадок назавжди, але дід не сприяв цьому, нерідко згадуючи про нього в колі друзів і рідних. На це його знайомі завжди казали, що воно й не дивно, мабуть, уже з самого раннього дитинства я був красунчиком. Всякі балакучі тьоті не раз говорили про це то в міському транспорті, то на ринку, то в дитячому садку.
Навряд чи можу я розраховувати на те, що в найближчі дні доля зведе мене з моєю половинкою. Війна, слава богу, закінчилася, на весілля ніхто не кличе, всі друзі давно переженилися, дехто вже й двічі-тричі. Давати оголошення в газету чи до Інтернету? Банально. Декілька років я зустрічався з дуже гарною однокурсницею. Жили разом, навіть вели спільне господарство. Але ось почалася економічна криза і я втратив роботу. Моя ж кохана навпаки саме в цей час знайшла собі дуже престижну роботу в одній швейцарській фірмі. Стала постійно їздити за кордон. Мабуть, отримувала компліменти від іноземців. Вона не лише гарна, але й добрий спеціаліст. Ось вона й вирішила від мене піти. Не по-справжньому, тобто назавжди, а щоб я прибіг до неї просити повернутися. Так чомусь вона про мене подумала. Я ж, звичайно, не попросив її вернутися. Якщо жінка тебе зраджує у важку для тебе годину, вона не варта уваги. Моя кохана мала б мене підтримати, вселити впевненість у своїх силах, зробити хоча б щось таке, що віддалено нагадує вчинок моєї бабусі. Вона ж просто забрала свої речі і пішла.
Як-то кажуть в Україні: знайдеш кращого за мене – забудеш, не знайдеш – сто разів згадаєш. Вона не знайшла і тому захотіла повернутися. І так, і сяк, і перетак. Навіть, бідна, дійшла до того, що телефонувала до мене, що їй погано і вона сидить в автомобілі неподалік від моєї фірми і не може далі їхати. Чи не міг би я допомогти їй добратися додому? Я сказав, нехай вона зателефонує своїй мамі і вона їй допоможе. Це було жорстоко, але пораду піти від мене вона отримала саме від мами. Потім були і інші спроби. Наприклад, їй запропонували переїхати на роботу і проживання до Швейцарії, очолити там фірму, але треба бути одруженою. Що я їй пораджу робити? Я відповів, що до моїх планів на найближчий період одруження не входить. Гарна і здавалося б розумна дівчина, але з дитинства в усьому звикла покладатися на маму. Так її виховали. А мама пішла від чоловіка вагітною, теж хотіла, щоб він приліз до неї на колінах. А її чоловік натомість виїхав за кордон. Ось така історія.
Потім я два роки дуже весело прожив з однією гарнюнею, значно молодшою за мене. Та вчилася в США, мала багатих батьків, але ще той характер. Як же вона боялася втратити власну жіночу самостійність. Мабуть, набралася всіх цих емансипованих штучок в Америці. Гарна, розумна, чесна, але з емансипаційним «бзиком». Спочатку вона втекла від мене і одразу ж повернулася. Ніби нічого й не було. Потім виїхала з речами, але через місяць попросилася назад. Але я не прийняв. Що це за життя з такою людиною? Ця теж покрутилася, покрутилася, туди-сюди. Думала, її «з руками відірвуть». Не відірвали. Точніше, не знайшла нічого кращого. Потім виїхала до Канади, але постійно донині «дістає» мене по скайпу. Каже, що хоче повернутися в Україну, але було б куди. Боже, наскільки щасливіша моя мати за всіх цих дівчат. Колись я її жалів. Жалів через батька, його, можливо, й показну, позірну холодність до дружини. А тепер втямив, що вона просто дуже розумна і в критичні періоди життя завжди вміє настояти на своєму. І батько її слухає, поважає і, мабуть, по-справжньому, а отже й дуже глибоко кохає.
У нашому дачному кооперативі, через три будинки від нашої садиби протягом весни, літа й осені мешкає одна родина. Пенсіонер, власник дачі, його дружина «за шістдесят» і їхня донька. Дуже працьовита родина, яка перетворила свої 6 соток на справжній рай, а свою невеличку двоповерхову дачу на казковий палац. Батько вміє і хоче робити все. І робить. Дружина його готує всіляку смакоту. А ось донька народила вже третю дитину від різних батьків. Вони не алкоголіки і не наркомани. Інтелігентна, вихована і освічена родина. Раніше я вчинки їх, доньки з пошуком адекватних чоловіків і народження від них дітей не вітав. Більш того, жалів цю, як я думав, нещасну молоду жінку. Але з часом розібрався, що ця родина саме й є найщасливішою з мені відомих. Які вони всі згуртовані і щасливі. Як підтримують одне одного. Їм нічого не треба, адже у них все є. Вони не будуть виїжджати за кордон, шукаючи там щастя. Вони з мінімальних ресурсів зробили його тут в Україні. І коли вони, напружуючи всі сили таки провели газ до своєї дачі, батько своєї багатодітної доньки сказав, що тепер їхнє життя, враховуючи трикімнатну квартиру в Києві, яку вони здаватимуть, а житимуть на дачі, стане ще щасливішим. І не лише моя мама, яка «здалася» моєму батькові, внутрішньо надзвичайно щаслива, але й моя сусідка по дачі, майже моя ровесниця, якій від чоловіків треба лише дітей для самої себе і своєї родини.
І ось залишився я сам. Жінки проходять в якомусь калейдоскопі. Довго я жив з цими двома. І здається мені, міг би жити з однією з них довіку. Гарні і розумні дівчата, але не мої. Не мені долею призначені. Не чекали вони мене, як прадіда все життя з Першої світової. Не виносили на собі, як діда з поля бою. Не віддали себе до останку, як батькові. Пішли, зрадили, навіть не з іншим чоловіком, а просто з дурної примхи, нерозумного жіночого принципу, бажання всім командувати і заправляти. З богом. А я ще почекаю. Маю час. Мої тридцять років нині, як батькові 25 чи дідові 20. Хіба не так?
Хоча, відверто кажучи, інколи до душі холодною змією заповзає розпач. А раптом я не знайду взагалі своєї половинки. Одружуся я неодмінно, оберу якусь гарну дівчину з холодного розрахунку, але розрахунку неправильного. І ось мені, скажімо, 50 чи 60 років і раптом я зустрічаю свою суджену. І тоді все полетіло шкереберть, як у вірші Миколи Луківа і у пісні Ігоря Яснюка на цей вірш. «Не моя вина, а моя біда, що роки спливли як вода. Не о тій порі, не у тім саду, я зустрів тебе молоду. Чи то сум, чи то сміх, на вустах твоїх. І любить тебе, й не любити гріх. Що робити нам, як діяти нам? Не питай мене, я не знаю сам. Нехай будь, що будь. Чи тюрма й сума, а забуть тебе в мене сил нема».
Найстрашніше – це не співпасти зі своєю судженою в просторі і часі, розминутися з нею. Але, мабуть, ще страшніше зустрітися з нею, коли мені буде років вісімдесят, а їй двадцять. Хіба так не буває? Інтернет рясніє повідомленнями про самогубства семидесятирічних, які закохалися в молодих дівчат. Раніше якось я про це не замислювався. Дивно, але поки мама мене пиляла, щоб я одружувався, я про такі речі зовсім не думав. І ось мене вже ніхто не «дістає», здавалося, що можна було б розслабитися, але натомість я став у цьому сенсі ще більш напруженим. І чим далі, тим більше. Час спливає, вже минув третій тиждень виділеного мені на пошуки місяця, а ніякої кандидатури на поїздку до Шрі-Ланки не вимальовується. А на вулиці чудова київська весна. Сніг буквально в один день розстав і почалася спека. Такого спекотного квітня я ще не пам’ятав.
Щось я вже зовсім засумував, не знаю, що мені робити. Всю суботу провів на роботі, готувався до участі нашої фірми в міжнародному автосалоні, який мав відбутися в Києві. Просидів у офісі аж до восьмої вечора. Потім зателефонував власнику фірми і взяв відгул на понеділок. Всю неділю наводив порядок у своїй квартирі, яку вже добряче занедбав. Мабуть, прийдеться найняти якусь жінку, щоб хоча б раз на тиждень приходила до мене прибирати і готувати їсти. Коли я постійно жив зі своїми подружками, в мене було все-таки більше порядку в домі. А зараз… Шкарпетки валяються скрізь, сорочки непрасовані теж, ніколи витягти білизну з пральної машини. Обледачів настільки, що днями не виймаю посуд з посудомийної машини.
Я постійно користуюся службової машиною, яку фірма виділила для тест-драйву. Точніше, як і дівчата, ці різні моделі машин проходять через мої руки. Я їх випробовую і заодно на них їжджу. Так би мовити, два в одному. В мене великий гараж у напівпідвалі, де завжди стоїть одна машина з дуже великого модельного ряду фірми «Рено». Наша фірма різниться з поміж багатьох іноземних тим, що постійно змінює дизайн і технічні характеристики власних машин. На будь-який смак і гаманець. Успішна участь автомобілів фірми у Формулі – 1, а також у розробці новітніх електромобілів дозволила їй створити такий собі гібрид боліду з електрокаром. Я з нетерпінням чекав, коли ці машини з’являться і в нашому київському салоні. Але в мене є і власний, так би мовити, апарат. Це мій улюблений мотоцикл фірми Jamaha Fazer 2008 року випуску. Якось так він за дизайном гармоніює з модельним рядом фірми «Рено». Мені сусіди кажуть, що мої автомобілі, які я постійно змінюю, ніби виготовлені однією фірмою разом з моїм мотоциклом.
В понеділок я хотів добряче відіспатися, але щось мені не дало цього зробити. Прокинувся близько 5-ї години ранку і вже не зміг заснути. Крутився на ліжку як дзиґа, вмикав і вимикав світло, сходив до туалету, випив мінеральної води, увімкнув музику. Потім не витримав, встав, пішов під душ, поголився, підігрів у мікрохвильовій залишки вчорашньої піци, відповідним чином вбрався і пішов до гаража. Відчинив пультом його двері, вуличні ворота, покрутився сюди-туди, ніби чогось вичікуючи і стрибнув на мотоцикла. Заспокоївся лише тоді, коли потужно і весело запрацював двигун.
Спочатку хотів поїздити за селом по доволі мальовничій грунтовій дорозі серед запущеного яблуневого саду. Цю дорогу я запримітив ще минулого року і тепер регулярно нею користувався для мотоциклетних прогулянок. Однак, не проїхав і двісті метрів, як мені чомусь перехотілося заглиблюватися в пробуджений від зимового сну сад. Здавалося б, важко знайти кращу пору для прогулянки, але мене ніби щось підганяло кудись. Підганяло і вело до Києва. Я не став пручатися своєму внутрішньому настрою і якось так по-ледачому, розслаблено покотив до міста, розглядаючи квітучі садки приміських сіл. Заїхав з Одеської траси до Києва і почав кружляти в Голосіївському районі по старовинній Деміївці. Цей район індивідуальної забудови просто весь квітнув і пах незбагненно приємно. Абрикоси. Добре відрегульований мотор мого мотоцикла практично не псував довкілля.
Я дуже люблю заїхати мотоциклом до незнайомої частини міста, де немає багатоповерхової забудови і покружляти лабіринтами вуличок, провулків, глухих кутів. Особливо приємні мені такі куточки навесні і восени. Але на цей раз я тут не затримався. Спочатку поїхав вулицею Козацькою в напрямку Амурської площі, потім звернув на Васильківську, і нарешті вирішив спочатку спуститися вниз, а потім піднятися вгору до Голосіївського проспекту по вулиці Сеченова. Нещодавно тут прогуркотіла можливо перша весняна гроза і скрізь на асфальті блищали калюжі. З видимою насолодою я керував мотоциклом, відчуваючи себе з ним одним цілим.
В цей час від гуртожитку університету імені Тараса Шевченка рушила з наміром перейти на протилежний бік вулиці якась молода висока жінка, вбрана в строгий чорний костюм – жакет і спідницю до колін, а також білу кофту. Видно вона була чимось заклопотана чи задумана, бо почала дивитися на проїжджу частину глухокутної вулиці, де майже ніхто не їздив, надто пізно. Я теж не чекав, що хтось раптово вигулькне з-за мікроавтобуса. Одним словом облив я бідолашну жінку водою з калюжі з голови до п’ят. Добре, що хоча б ця вода була майже чистою. Жінка аж підскочила, звівши руки до неба. Я проїхав вперед і різко загальмувавши доволі елегантно розвернув мотоцикла в протилежний бік. Зняв свого затемненого шолома і подивився на жінку. Та мовчки витирала хустиною обличчя, потім розстебнула жакет і почала витирати кофту. На мене вона не дивилася, повністю поглинута роботою. На обличчі не було ні злості, ні розпачу. Вона просто робила необхідну в даному випадку роботу. Я ж стояв оддалік і дивився на неї. І чим довше дивився, тим приємніше ставало мені на душі.
Ще за мить до того я картав себе за необережність. Був дуже невдоволений собою і своїм мимовільним вчинком. Хотів вибачитися, але чомусь просто мовчки спостерігав за цією жінкою, яка виявилася дівчиною років двадцяти двох. А може й менше. Вона перейшла на інший бік безлюдної вулиці і, продовжуючи чепуритися, рушила далі до школи.
Дивився і дивився їй услід, хитаючи головою і тримаючи в руках шолома. Щось у цій дівчині було незвичне. Ось прожив я на білому світі аж 30 років, а такої ще ніколи не зустрічав. І не міг назвати її писаною красунею, якою була в юності моя мати. Її фотографія, зроблена на першому курсі університету, вражала мене докінченою досконалістю рис обличчя. Я не міг знайти в цьому фотопортреті першокурсниці нічого крім витонченої гармонії, класичної жіночої краси. Ця ж, облита мною дівчина, була якась асиметрична. Голова трохи схилена вбік, здається одна половина обличчя дещо вужча за іншу, одне око теж ніби знаходиться нижче від іншого. Зависока на зріст, струнка, довгонога, світло каштанове волосся схоже не фарбоване. І при всьому цьому в ній проглядала якась незвична і непересічна чарівність. Чарівність саме для мене, чарівність, яка як магніт притягувала до себе саме мене і нікого іншого.
Раптом я легенько засміявся. Все таки скільки в мені багато від мого батька. Точно так як він я досліджую жінку, яка мені сподобалася, вдаючись до наукового аналізу. А далі як і він кинуся у бій, обравши єдино правильну і безпрограшну тактику. Такі ми всі, – Баки.
Дівчина нарешті навела відносний порядок зі своїм одягом і рушила по подвір’ю школи до центрального входу. Вона пройшла повз засаджену різнобарвними ранніми весняними квітами клумбу, зазирнула до люстерка, поправила волосся таким природно-жіночим рухом, що мені стало соромно, ніби я підглядаю за жінками в лазні. Потім дівчина зникла за дверима школи. Я зліз з мотоцикла, припнув його до металевого паркану школи і теж рушив до дверей. Відчинивши їх я опинився у вестибюлі цього навчального закладу, де за столом куняла знуджена жінка похилого віку.
– Ви хотіли б довідатися про наш колегіум і умови прийому до нього вашої дитини? – звернулася вона до мене, нарешті знайшовши собі когось для розмови-розваги.
– Так, – запевнив я жінку.
– Прийом заяв на навчання дітей будемо вести з самого початку серпня. Тоді й приходьте, – повідомила вона мені. – У вас син чи донька?
– Добре, я прийду в серпні.
– Але не відкладайте візит до нас на кінець місяця, – підвелася зі стільця жінка, – у нас обмежена кількість місць. Крім того, чи вам відомо, що навчання у нас платне?
– Про це мені відомо. Однак, я ось бачив, як переді мною до вашого колегіуму зайшла якась жінка. Може все таки вже йде запис дітей? Скажіть мені відверто. Не хотілося б запізнитися. Чув від знайомих про ваш колегіум багато хорошого.
– Ви про цю дівчину, яка перед вами зайшла до нас, напевно, запитуєте? – усміхнулася жінка. – Не турбуйтеся, це не мама була. Просто ми оголосили конкурс на заміщення вакантних посад учителів іноземних мов. Можливо вона буде нашою новою співробітницею. Якщо підійде, звичайно. Зараз вона знаходиться на співбесіді з директором в кабінеті англійської мови. Так що не переживайте, я вас не намагаюся обдурити. Це студентка-старшокурсниця університету імені Тараса Шевченка.
– А де знаходиться цей кабінет?
– Ви все таки мені не вірите?
– Чому ж ні. Просто цікаво. Треба ж нам про щось говорити.
– Та й то так, – знову посміхнулася жінка. – Це тут же на першому поверсі. Перші двері по коридору, – показала вона рукою праворуч.
– Не буду вас більше затримувати, – Святослав повернувся до виходу і раптом зупинився. – А тут поблизу ніде немає крамниці, яка торгує квітами?
– В сусідньому будинку є. Його нещодавно здали. А на першому поверсі гастроном і декілька інших магазинів. Там є і той, який вас цікавить.
– Дякую. Будьте здорові і по можливості щасливі, – щиро посміхнувся хлопець. Жінка теж подякувала за побажання.
Святослав вийшов з колегіуму і прискореним кроком вже за декілька хвилин був у крамниці квітів. Там він купив букет чудових червоних троянд. Майже бігом він повернувся назад і вирахувавши вікна піднявся на призьбу, яка окантовувала всю будівлю колегіуму. Він обережно зазирнув до вікна і побачив уже немолоду строгу даму, яка сиділа за учительським столом. Напроти неї на учнівській парті розмістилася дівчина, яку Святослав так необачно оббризкав водою. Дві жінки продовжували розмовляти не помічаючи, що за ними хтось слідкує зовні. Нарешті директор колегіуму підвелася і подала руку дівчині, прощаючись. Вона рушила до виходу з класу і невдовзі вийшла до коридору, причинивши за собою двері. Дівчина підвелася з парти і приклавши руки до грудей радісно посміхнулася. Потім, не віднімаючи рук від тіла зробила два швидких оберти навколо своєї осі. Було видно, що вона задоволена, а може й щаслива.
Святослав спробував відчинити вікно, але це йому не вдалося. Тоді він легенько, щоб не злякати дівчину, постукав у шибку. Дівчина здивовано повернулася до вікна. Піднявши букет догори хлопець показав на мигах, що він хотів би поговорити зі студенткою. Дівчина підійшла до вікна і відчинила його. Поклавши букет на підвіконня Святослав продемонстрував свої відмінні фізичні кондиції, вистрибнувши і всівшись поруч з ним. Потім спустив ноги вниз, взяв букет до рук і спустившись на підлогу рушив до дівчини, яка продовжувала, відступивши вглиб класу, зі здивуванням мовчки розглядати хлопця.
– Мила пані, – церемонно звернувся до студентки Святослав. – Я прийшов до вас вибачитися за свій ганебний, хоча і мимовільний вчинок. Це саме я сьогодні облив вас калюжною водою з голови до ніг, проїжджаючи повз вас мотоциклом. Мені дуже соромно. Я не знаходжу собі виправдання. Сподіваюся, що цей скромний букет моїх улюблених червоних троянд хоча б у якійсь мірі компенсує завдані вам збитки. Мене звуть Святославом.
Дівчина з інтересом, хоча все ще насторожено подивилася на Святослава. Хлопець рушив поближче до неї, простягаючи букет квітів.
– А як звати вас?
– Я Стефанія, можна просто Стефа, – приязно мовила дівчина, демонструючи мелодійний, приємного тембру глибокий голос. – Так це ви були тим мотоциклістом у шоломі? Я про вас подумала не дуже добре. – Вона знову посміхнулася, показуючи всім своїм виглядом, що вже пробачила хлопця.
– Так, це був я, – щиро, винувато схиливши голову набік, сказав Святослав. – Не хотів, не мав злого умислу, хоча вам від цього не легше. Зіпсував одяг і настрій. Але схоже, що він у вас знову гарний. Будете працювати в цьому знаменитому колегіумі? Не дивіться на мене так запитливо-здивовано. Я не шпигував за вами. Просто зайшов слідом до колегіуму і запитав про все в тієї жінки, що сидить за столом у вестибюлі. А про все, що трапилося пізніше ви вже здогадуєтеся. Побіг, купив квіти і так же повернувся назад. Ось, здається, і все.
Дівчина тримала букет троянд біля себе, ховаючи в ньому своє зніяковіле, розпашіле і навіть дещо спантеличене обличчя. Вона мило посміхалася і разом з тим крізь квіти обережно вивчала хлопця. Було видно, що її збентеження пов’язане не стільки з раптовістю ситуації, скільки з тим, що хлопець їй подобався. Нічого дивного. Кожна жінка в своїх дівочих мріях і снах мимоволі створює якийсь ідеальний образ свого майбутнього коханого чоловіка. І коли її доля негадано зводить з омріяною людиною, та ще й у хвилини душевного піднесення, викликаного якоюсь життєвою удачею, розум у багатьох жінок просто відключається. В цієї дівчини розум не відключився. Вона вивчала мене з під букету точно так, як зовсім недавно вивчав її я, сидячи на мотоциклі.
– Я вдячна вам за букет, але не варто було так переживати. Більшість мотоциклістів просто або б не помітили цього епізоду, або ж були б задоволені з того, що облили брудною водою якусь «фіфу», – посміхнулася дівчина. – В крайньому разі на букет моїх улюблених троянд я аж ніяк не розраховувала. Ще раз дякую.
– Приходьте ще, – і собі посміхнувся Святослав. – Чи не міг би я запросити вас на концерт мого улюбленого гурту «Світозари»? Вони приїдуть до Києва за тиждень. Попереджаю, що так просто вам від мене відкараскатися не вдасться. Збитки, нанесені вашому костюмові і вашому настрою, аж ніяк не компенсовані букетом троянд. Якби ви запам’ятали номер мого мотоцикла, мали свідків, а потім звернулися до суду, то так легко я б не відбувся.
– Я й не знаю, що вам відповісти, – серйозно подивилася на хлопця Стефанія. – Все трапилася так несподівано. Я закінчую університет і мене рекомендували до аспірантури. Треба починати підготовку до вступу. Але перед «Світозарами» я не устою. Це мої земляки з Тернопільщини. Люблю їх слухати при нагоді і під відповідний настрій.
– То ви родом з Тернопільщини? – зрадів Святослав. – З якого району?
– З Борщівського.
– А я народився в Києві. Закінчив інститут міжнародних відносин, спеціалізувався на міжнародних економічних відносинах. Продаю автомобілі фірми «Рено». Нічого романтичного в цьому немає.
– Тепер я зрозуміла, де вас бачила, – посміхнулася Стефа. – Ви нещодавно на одному з телевізійних каналів рекламували якусь нову модель авто. У вас непогано виходило.
– І взагалі я хлопець хоч куди, – засміявся Святослав, – високий, гарний, розумний, чесний, справедливий, фотогенічний і телегенічний. Фігура як у грецького бога. І ніс у мене не то грецький, не то римський. Забув який з них кращий. Мене навіть запрошували рекламувати нижню білизну для одного глянцевого часопису. Однак я необачно відмовився. В усьому Києві ви не знайдете кращої людини за мене. Мій спонтанний вчинок з букетом троянд все сказане мною дуже яскраво підтверджує і ілюструє. Хух! Аж втомився від навіженої самореклами.
– З вами не засумуєш, – Стефанія знову вивчаюче і іронічно подивилася на молодого чоловіка, не знаючи чи той розігрує спеціально для неї комедію, чи то може він і в житті такий.
– Це твердження ненаукове, – черговий раз посміхнувся Святослав. – Щоб отримати про мене правдиву інформацію мало облити вас водою, треба познайомитися зі мною поближче. Тому я й пропоную культпохід на концерт. Саме під час нього ви зрозумієте, що я не просто гарний, розумний і веселий, але ще й розбираюся в музиці. Мене навіть батьки сім років мучили музичною школою.
– По якому класу?
– Угадайте.
– Вже точно що не баяну.
– А точніше?
– Скрипки або фортеп’яно.
– Невже я не виглядаю на арфу?
– Абсолютно ні. Але й на контрабас теж. Саме скрипка або в крайньому разі рояль.
– Скрипка.
– Для скрипки потрібний абсолютний слух.
– Ще одна глибоко прихована моя чеснота. Але досить вже, вам мабуть пора, а послати мене подалі не дозволяє виховання і університетська освіта. Чи не так?
– Мені дійсно пора.
– Продиктуйте мені, будь ласка, номер вашого мобільного. А я продиктую вам свій. Ближче до концерту, а це буде в суботу ввечері, я вам зателефоную. Якщо, звичайно, не скучу за вами раніше, – лукаво подивився на дівчину Святослав. – Раптом мені дуже вже захочеться когось оббризкати водою, а нікого підходящого близько не буде. Що тоді робити? А так виведу зі стайні коня і поскакаю галопом на вулицю Сеченова. В якій кімнаті гуртожитку ви мешкаєте?
– В 605-тій. Так що на наступний раз у вас аж ніяк не вийде влізти до мене через вікно. Шостий поверх і ніякої ринви поблизу.
– Прийняв до відома. Хай щастить.
Стефанія теж попрощалася і Святослав повернувся надвір тим же способом, що і увійшов до класу. Він пішов до залишеного біля паркану мотоцикла, будучи впевненим, що студентка визирає з вікна. Відіпнув свого сталевого коня від паркану, одягнув шолома і влаштувавшись на сідлі запустив мотора. Той відповів радісним урчанням. Святослав вже давно помітив, що його суб’єктивне сприйняття тональності роботи двигуна мотоцикла дуже сильно залежить від настрою мотоцикліста, тобто його власного. Мотор радісно вибивав барабанний дріб, як якийсь грім перемоги. Любовна технологія вказувала на те, що він не повинен був кинути навіть побіжного погляду на вікно, не помахати рукою. Дівчина має бути розчарованою і засмученою. Вона вже на гачку і має глибше заковтнути наживку. «А чим відрізняюся я від свого батька? – подумав Святослав, несучись Голосіївським проспектом у бік Одеської площі. – Такий самий холодний розрахунок і такі самі політтехнології, тобто, пардон, такі самі технології кохання. Ними я намагаюся підкорити собі дівчину, яка мені сподобалася, але чи хочу я мати її за дружину, ще не вирішив. Маю недостатній масив інформації для прийняття зваженого рішення. З чого ж почати?
Святослав перебирав у пам’яті можливі варіанти встановлення походження і біографії своєї нової знайомої. Це буде, при його завантаженості на роботі, нелегкою справою. Він навіть прізвища її не спитав. Та й не зручно це було робити в такій ситуації. Мабуть необхідно наймати фахівця і він одного з таких знав. Цей молодик займався тим, що збирав дані про людей, які були потрібні комусь з тією чи іншою метою. В свій час батько вивчав маму сам, а нині такі часи, що для цього без професіоналів не обійтися. Самому ж мені цим займатися немає часу. Хоча в принципі це не таке вже й важке завдання. Її приймають на роботу до колегіуму і оформлять особову справу. А ось чим вона займається в позаробочий час необхідно вияснити. Не проблема. Нині в Києві стільки приватних детективів розплодилося, що головне зробити правильний вибір. Толкову і коректну людину знайти завжди нелегко.
Однак такий у Святослава був на прикметі. Денис Корочун. Так, кращий із відомих хлопцеві приватних детективів. Він мав офіс десь на околиці міста, швидше за все у власній двокімнатній квартирі, одна з кімнат, де він напевно спав, була завжди зачинена. Більша кімната одночасно була й приймальною, й кабінетом, й чекальнею. Двадцятип’ятиметрова кімната розгороджувалася на дві частини японськими рисовими шторами з якимись примітивними малюнками, характерними для цієї нації. В більшій частині стояв доволі обшарпаний письмовий стіл приватного детектива. В іншій знаходилися сейф з картотекою, комп’ютер, принтер, стіл з нижнім підсвічуванням, потужна лупа на тринозі і ще якісь прилади. Колись йому рекомендували Корочуна у справах фірми, коли один із її менеджерів присвоїв гроші й кудись втік. Міліція так нічого й не розкрила. А Денис зумів дуже швидко розплутати цю справу. – Цей молодий чоловік допоможе, – вирішив Святослав і поколупавшись у записнику знайшов номер його мобільного. Через декілька хвилин він уже виїхав до Микільської Борщагівки, де в стандартному київському дев’ятиповерховому будинку, збудованому ще наприкінці 60-х років ХХ ст. мешкав і працював Корочун.
Детектив зустрів Баку широкою посмішкою, підвівся з-за непрезентабельного столу, подав руку.
– Що тебе привело до мене на цей раз? – він показав рукою на такий же обшарпаний диван для відвідувачів. – Знову якийсь менеджер накивав п’ятами з грошима?
– Та ні, на цей раз у мене до тебе особисте прохання. Хочу, щоб ти перевірив для мене одну студентку. Ну, така собі стандартна перевірка на «вошивість». Мене вона цікавить з точки зору можливого одруження. А що мене може в принципі цікавити в цьому сенсі ти й сам знаєш.
– Що за одна?
– Прізвища, на жаль, не знаю. Живе в 16-му гуртожитку університету імені Тараса Шевченка на вул. Сеченова. Магістерка факультету романо-германської філології. Напроти цього гуртожитку знаходиться колегіум, де вона буде з 1 вересня працювати. Звати Стефанія. Все. Ні, ще одне, мешкає вона в кімнаті 605. Родом з Тернопільської області, Борщівського району. Тепер, здається, дійсно все, що знаю.
– Не густо, але й не пусто. Прізвище я виясню, а з ним і все інше. Тебе цікавить її оточення, зв’язки, характер, родичі, генетика, національна належність? Якість суто специфічні забаганки є?
– Та ні, поки що цього досить. Перевір, будь ласка, чи немає в неї якихось хронічних захворювань, чи не було в роду дегенератів і психічно хворих. Все одно воно колись і десь вилізе.
– Та хто тепер здоровий? – посміхнувся Корочун. – Але ти правий, хвороби бувають різні. На одну можна не звертати уваги, а на іншу не звертати уваги не вийде. Тобі терміново треба, чи згоден почекати?
– Не хотів би відтягувати. Стосунки, схоже, між нами будуть розвиватися. Ти що так завантажений роботою? Не блефуй і не набивай собі ціни. Скільки мені заплатити, щоб ти почав роботу одразу після закінчення мого візиту?
– Не гарячкуй. Заплати мені аванс у тисячу гривень і я тобі розкопаю про цю дівчину все. Якщо потрібні будуть ще гроші, я відзвітуюся перед тобою за кожну копійку. Згода?
– Коли я отримаю від тебе перший звіт?
– За тиждень.
– Ну тоді бувай.
– Хай щастить.
Бака вийшов на вулицю і опинився серед чарівної київської весняної краси. Під кожним будинком цвіли фруктові дерева. «Ну чому в нас така дебільна влада? – подумав хлопець. – Вона саджає в Києві лише берези й ялини, нібито це якийсь російський Архангельськ чи американсько-аляскинський Фербенкс. А, так би мовити, прості люди в нас у сто раз розумніші. Вони садять вишні, абрикоси, сливи, дерен, горіхи. Якщо ж десь росте «русская бєрьозка», значить її посадила придуркувата влада».
Баці страшенно хотілося зателефонувати Стефанії, але він знав, що чим довше триматиме паузу, тим глибше заковтне бідна дівчина любовну наживку. Хлопець їй однозначно сподобався, це було видно з виразу обличчя. Її вразила незвичність їх знайомства, якісь такі містичні його моменти, що вказували на втручання незбагненної долі в людське життя. Вона весь час думала про хлопця, їхню дивовижну зустріч, малювала продовження стосунків між ними, але обіцяного дзвінка все не було. Стефанія мимоволі порівнювала Святослава з усіма відомими їй хлопцями і всі вони однозначно йому програвали. Минув вже й час, коли вони мали йти на концерт і ось після цього дівчина засумувала по справжньому.
Святослав і сам сумував за дівчиною, але обіцяний звіт Корочуна все ще затримувався. Якщо він буде несприятливий для одруження, Святослав вирішив знайомства з дівчиною не продовжувати. Не морочити ні їй, ні собі голову. Лише на другий тиждень після їх першої зустрічі приватний детектив запросив хлопця до себе. Після привітання він мовчки посунув папку з паперами до краю столу в бік свого замовника.
– Тут все, що зумів зібрати за цей час, – серйозно мовив він, запалюючи цигарку.
– А своїми словами, бо папка доволі пухкенька, – теж серйозно попрохав Святослав. – Я так сьогодні нагарцювався на фірмі, що сама думка про те, що прийдеться ще й після роботи вивчати якісь папери для мене просто нестерпна.
– Тобі потрібна порада, що необхідно робити? – запитав Корочун. – Особисто я б на такій дівчині одружився. Це без деталей. Деталі в папці.
– А як її прізвище?
– Ковальчук. У роду є стародавня українська шляхта. Бабуся мала прізвище Вишневецька. Сподіваюся ти знаєш, хто такі Вишневецькі? Не страшно?
– А хто такі Баки, ти знаєш? Думаю, що вони давніші за всі ці похідні шляхетські прізвища на –ський. Дід називає наш рід тотемними князями, ще дохристиянськими. І всі ці Козловські, Жабські, Волконські абсолютно похідні від тотемних бояр Козла, Жаби і Вовка. Так що нас Баків не залякаєш якимись там Вишневецькими, Потоцькими і Чорторийськими. Особливо останні мені подобаються, князі, прізвище яких складається з двох слів «чорт» і «риє». Хіба це не ганьба. А вони носа до неба задирають від гордощів за свій рід. Ми набагато давніші за походженням, але й незрівнянно скромніші. Ми ж не росіяни, які є абсолютно похідною, молодою нацією. Іменникових прізвищ у них немає, всі прізвища похідні і другорядні. Іванов, тобто чий. Та й сама назва нації похідна, «русскіє», значить «чиї». А ми українці не «чиї», а «хто». У мене є родич, двоюрідний брат, який відкопав, що славний козацький шляхетський рід моєї матері походить від Масламака, сина халіфа, який здійснював джихад в Україні ще у УІІІ столітті. А це означає, що мій двоюрідний брат є прямим нащадком пророка Мухамеда. І моя матір теж. А Баки ще давніші. Так би мовити ледь не неолітні ватажки.
– Ого, як ти розходився. Бідна Стефанія. Мені вже жаль цю нічого не підозрюючу дівчину, якій ти як павук плетеш липку павутину, з якої вона вже ніколи не вибереться. До речі, з мене сто гривень. Думав, що роботи буде більше. Там у папці для паперів міститься фінансовий звіт.
Корочун витягнув зі столу 100 гривень і поклав їх перед хлопцем.
– Забери їх собі як бонус за гарні новини, – посміхнувся Святослав. – Твоя думка для мене, окрім сухих звітних даних, дуже важлива. Вибач, але тебе характеризують як людину з характером та ще й як чоловіка, який не дуже схильний до компліментів кращій половині людства. Якщо вже ти схвально відгукнувся про якусь жінку, то мабуть вона того варта.
– Таким мене зробила моя робота. То мене жінки наймають слідкувати за своїми чоловіками, то навпаки. І в процесі всіх цих пошукових заходів я стільки всілякого бруду відкопую, що іноді не можу в душі і в душі відмитися. Такі мерзенні типажі мені трапляються, особливо чомусь жіночої статі. Твоя Стефанія в порівнянні з ними янгол небесний, скромниця, розумниця і так далі. Взагалі то вона романтична особа. Все, все. Більше ні слова.
– Дякую ще раз. Побіг. Буду їй телефонувати. Бувай.
– Але ти все таки мій звіт прочитай. Мені було б неприємно, якби моя робота так нікого й не зацікавила. Та й про свою пасію і її близьких довідаєшся багато цікавого і корисного. Хай щастить і приходьте ще.
Святослав стрімко вийшов з квартири приватного детектива і не чекаючи ліфту швидко збіг з четвертого поверху. Сівши біля будинку на лавку він зателефонував Стефанії. Та майже миттєво відповіла, ніби тримала телефон перед очима, на столі чи постійно в руках. В голосі дівчини відчувалася прихована радість. Вона хотіла й не могла хоча б своїм байдужим голосом покарати хлопця за тривале мовчання. Бака вибачився за відсутність зв’язку, пославшись на надмірну зайнятість і квартальний звіт. Теревенив про все на світі, але зустрічі не призначав.
«Ну ти щирий син свого батька, – подумав він. – Дивися не переграй. Хоча схоже дівчинка вже готова».
Раптом в уяві Святослава виник чарівний образ студентки і йому стало совісно і соромно. Але хлопець тут же відкинув усілякі сумніви у правильності своїх дій, переконавши себе в тому, що він так діє не лише у власних інтересах, але й в інтересах Стефанії. Точніше в інтересах їхньої майбутньої родини. Дівчина підходила йому за всіма параметрами і вони з честю продовжать традиції і генетичну лінію славного роду Баків.
За два дні Святослав знову зателефонував. Була п’ятниця і він вирішив запросити дівчину на прогулянку своїм мотоциклом вулицями стародавньої Деміївки. Стефанія радо згодилася, хоча й не мала відповідного одягу. Однак, поїздка так і не відбулася, так як прийшов атмосферний фронт і дощ зруйнував всі їхні плани. Замість романтичної поїздки закохані опинилися в японському ресторані на іподромі.
По дівчині було видно, що вона скучила за Святославом. Як не намагалася вона натягти на себе маску незворушності її швидкі оцінюючі погляди говорили про те, що дівчина шукає в своєму кавалерові хоча б найменші ознаки душевної прихильності до себе. Бака ж і далі продовжував грати роль скептичної, іронічної і саркастичної людини, яка намагається розважитися в будь-який, нехай найхимерніший спосіб, не шукаючи при цьому навіть любовної інтрижки. Посміюючись, він звернувся до дівчини, визираючи на нестримний потік машин, який рухався в Одеському напрямі по проспекту Академіка Глушкова.
– Мене нагородили на нашій фірмі двома туристичними путівками до Шрі-Ланки. Є така країна в Південній Азії. Може чула?- іронічно повернув він обличчя до дівчини. – Шостий чи восьмий градус на північ від екватора. Я на пристойному рівні знаю англійську, але не погано було б, якби поруч зі мною в цій поїздці знаходився спеціаліст. Якими іноземними мовами володієте панянко-магістерко? – лукаво продовжив Святослав.
Та відповіла серйозно.
– Англійською, російською, французькою і німецькою. У відповідній послідовній ієрархії. Тобто, першу знаю найкраще, а останню найгірше. Але теж можу майже вільно спілкуватися з німцями. Вже перевірено, так би мовити, на практиці. А ось англійську знаю краще за пересічного британця чи американця. В аспірантурі планую писати дисертацію по йоркширському діалекті англійської мови. В них там цих діалектів стільки, що українській мові й не снилося. Ну і на свій страх і ризик вивчала сингальську. Ось вона й стала мені найбільше в нагоді. В основному через знання цієї мови мене й беруть до аспірантури. В Україні її на професійному рівні знають лише декілька чоловік. Саме сингальська і є державною мовою Шрі-Ланки. Якась містика.
– Це мене влаштовує. То поїдеш зі мною? А то я без тебе пропаду. Ну згоджуйся, хоча б з гуманних міркувань. Це щоб не кидати мене напризволяще в цій екзотичній для нас країні. Поїздка повністю безкоштовна. Тим більше, що не за мій рахунок, а за гроші фірми. Не давати ж мені оголошення до газети. Нас же з тобою фактично звела доля. Хіба не так?
– Та мене мама просто вб’є, без жартів, якщо я неодруженою поїду з якимось чоловіком разом у відпустку. Вона в мене дуже строга.
– І не дивно, директор школи, – вирвалося у Святослава.
– А ти звідки знаєш? – зі здивування підвела догори брови дівчина.
– Так я вгадав? – виправив свою помилку Бака. – Я не помилився? Молодець, хлопче. Це я так себе хвалю, – посміхнувся він.
– Твоя інтуїція тебе не підвела, – продовжила розмову Стефа. – Моя мама дійсно директор школи. За фахом математик. Іноді приїжджає до мене в гуртожиток. Завжди без попередження. Я її з дитинства панічно боюся. Моя матуся просто затята на порядкові і порядності. Мій нещасний батько, коли я була в 10-му класі, вирішив зірватися з гачка. Завів собі коханку. Я не знаю, як він наважився на таке, але мама їх стосунки вмить поламала. Без скандалу, але так рішуче, продумано і безповоротно, що після цього мій бідний тато вже більше нікуди не рипався. Важко йому жити з такою людиною, як моя мама. Але я її не лише боюся, але й люблю. Нелегко й їй живеться з таким незламним характером. А ось я інакша. Мабуть вдалася в свого батька. Хоча іноді помічаю, що й від мами в мені щось є, – посміхнулася студентка.
– Я не бачу тут проблеми, – враз став серйозним Бака. – Давай одружимося. Буду відвертим. З тобою я почуваюся так, ніби ми знайомі вже дуже давно. Підозрюю навіть, що може ми з тобою є рідними душами і двома половиками одного цілого. Слово честі, мені комфортно з тобою. Якщо ти відчуваєш стосовно мене щось подібне, то я візьму на себе всі формальності. Можемо одружитися хоч завтра. Ні, навіть сьогодні. Зараз це не проблема, плати гроші і отримуй документи про одруження. Я й не знаю, як вони тепер називаються. Ледь не сказав сертифікат. Але мені можна вибачити, вперше ж у житті зібрався одружуватися.
– Не скажу, що я відчуваю від спілкування з тобою якийсь дискомфорт, – теж абсолютно серйозно відповіла Стефанія. – Але ж ми зовсім один одного не знаємо. – Хіба так можна одружуватися?
– А що тут незвичного? – знову став веселим Святослав. – Історія говорить, що спонтанні шлюби бувають дуже щасливими, а люди, які зустрічаються роками нерідко розлучаються одразу після одруження. Хіба не так? Тим більше, що жартуни, а може й не тільки вони, стверджують, що жінки кохають з першого погляду, а чоловіки при першій можливості. Буду казати про себе. Може я й не справжній чоловік, бо вже очевидно, що закохався в тебе з першого погляду. Порушив, так би мовити, чоловічу традицію. Ось я признався тобі в коханні. В японському ресторані. А як ти відносишся до мене? По можливості – щиро.
Стефанія почервоніла так, що Святослав вимушений був відвести від її обличчя свого прискіпливого погляду. На очах у дівчини виступили сльози. Вона стрімко підвелася і вибігла за двері. Там її й наздогнав Бака, взяв за плечі, притягнув до себе, поцілував у м’які, податливі губи. Дівчина дрижала, ковтаючи сльози. Хлопець ніжно гладив Стефанію по духмяній голівці. Вони стояли, притулившись один до одного і дівчина поступово заспокоювалася, опановуючи себе. Потім вона відсторонилася від хлопця і раптом подивилася на нього таким беззахисним, приреченим і разом з тим сповненим ніжності і щирого щастя поглядом, що Святославові без слів стало все зрозуміло.
– В тебе є іноземний паспорт? – запитав Бака.
– Так, є, – відповіла Стефа.
– В гуртожитку?
– Так.
– Поїхали зараз же. Віддаси мені обидва паспорти і напишеш заяву, а я залагоджу всі формальності. Спочатку одружимося, а потім полетимо до Шрі-Ланки. Згода?
– Згода, – ледь чутно відповіла дівчина.
Святослав розумів, що з одруженням можна було не гнати коней, а ось з оформленням документів на поїздку до Шрі-Ланки треба було поспішати. Тому він почав саме з цього. Потім він здав заяви на одруження до Голосіївського ЗАГСу, де їх на наступний робочий день і розписали.
– Ти мабуть вирішила, що я авантюрист і тебе чекає нелегке життя? – запитав він у Стефи після завершення церемонії, де були присутні лише молодята і двоє свідків. – Може думаєш, що я, не знаючи тебе, з раптової примхи чи дурного розуму, кинувся в обійми першої зустрічної, бо потрібна пара для поїздки до Шрі-Ланки? Не муч себе сумнівами. Мені вже пішов четвертий десяток, а я ще не був одружений. Авантюрист вже одружився б і не один раз. Хіба не так?
– Ну значить тоді авантюристка я, – посміхнулася Стефа. – Але тепер мені ніхто не закине, навіть мама, що я поїду в мандрівку неодруженою. А історію нашої зустрічі і раптового одруження ми залишимо в таємниці. Нехай всі думають, що ми таємно зустрічалися не один місяць. Просто не афішували дочасно своїх стосунків. Хотіли перевірити часом власні почуття. Ох і розсердиться моя мама, ох і звеселиться і збадьориться мій тато, – не дуже весело сказала дівчина. – Але мене більше турбує, як приймуть наш шлюб твої родичі. Судячи з твоїх розповідей вони не прості люди.
– Ось тут ти можеш бути абсолютно спокійною, – запевнив дружину Святослав. – Будь-який мій вибір вони схвалять, так як довіряють моєму інтелекту, характеру і душі. Якщо конкретизувати, то дідусеві і бабусі ти сподобаєшся одразу, батько буде до тебе приглядатися, а ось мама прийме тебе як свою улюблену доньку. А коли завагітнієш буде тебе постійно і всіляко опікати, допомагати і леліяти. Вона вже давно хоче онуків. Постійно мене діставала.
– Все таки мені якось страшно отак раптом з’явитися перед твоїми рідними і заявити, що я твоя дружина. Що вони про мене подумають?
- Можу собі уявити, – засміявся Бака. – Дід вилається про себе, розсердиться, але тут же заспокоїться, вирішивши, що ти молодець, раз так швидко «захомутала» такого козарлюгу. Бабуся вирішить, що ти смілива і рішучості в тобі дуже багато тому радо прийме тебе до свого гурту героїчних жінок. Тато буде постійно приглядатися до тебе, вивчати, екзаменувати тебе, але, думаю, ти успішно складеш у нього іспити. Мама ж просто з щасливою посмішкою чекатиме онуків, всіляко допомагаючи тобі в усьому. Я свою родину дуже добре знаю.
– А мене?
– Ти тепер теж моя і наша родина. Будемо вивчати один одного, так би мовити, в процесі родинного затишку. – Святослав вирішив завжди тримати в секреті те, що він уже знав про Стефанію і її родину дуже багато. «Все одно безпосереднє спілкування з людиною кожний день неминуче приносить безліч відкриттів, – подумав Бака. – Ось ми сьогодні одружилися, а для мене вже загадка, чому Стефа така, ніби стиснута пружина, чому так переживає і нервується. Чи то її мати з дитинства так зацькувала, що вона невпевнена в собі? Хоче приховати від мене збентеження і не може. Чи то хотіла б бути зі мною іншою, чи ще не знала чоловіка і через це хвилюється? Чи сподобається вона мені як жінка з моїм життєвим досвідом і знанням різних жінок? Чи може я буду розчарований і невдовзі шукатиму собі коханку?
Святослав підійшов до дружини, яка стояла біля автомобіля, погладив її по голові, приголубив, поцілував. – Я тебе буду завжди кохати, моя зіронька, – прошепотів він їй на вухо. – А тепер поїхали додому. «А може її лякає все таки майбутня зустріч з моєю ріднею? Швидше все разом».
Бака спочатку ткнувся до одного виїзду з Києва, але він був намертво закоркований, потім до іншого, однак і там затор ніяк не розсмоктувався. Нарешті він таки знайшов обхідний шлях через села.
– Ми з тобою виїжджаємо з Києва як у свій час знаменитий маг граф Каліостро з дружиною виїздив з Санкт-Петербургу, – вирішив забавляти дружину різними байками, щоб відволікти від тривожних думок Святослав. Коли Катерина ІІ наказала йому протягом доби покинути російську столицю, наступного дня їй повідомили, що граф виїхав з міста в різні боки одночасно з усіх застав. «Блакитні мундири» були дуже спантеличені, так як не знали, куди він насправді відбув.
Бака й далі розважав Стефу смішними оповідками. Дівчина його зрозуміла і вдячно взяла за руку. А Святослав їхав далі, керував машиною, а в голові роїлися думки про людей як явище природи і суспільства. Про їх лякаюче всезагальне бажання бути щасливими. Щасливими за будь-яку ціну. Мабуть саме воно й робить людей нещасними. Чи правильно він вчинив з одруженням, таким раптовим і швидким? Чи хоче він бути щасливим за будь-яку ціну? І взагалі. Яку ціну за щастя прийдеться йому сплатити? Напевно, хлопець не хотів платити за щастя будь-яку ціну. Ні, і ще раз ні. Напевно, нині єдиною платою за щастя бути разом з коханою є його брехня з приватним детективом. Бідна дівчина, така щаслива і нещасна одночасно. Ось вона так довірливо тримає його за руку, питає, чи не заважає вести машину, а сама ось-ось розплачеться. Святослав з’їхав з дороги, заглушив мотора і приголубив дружину.
– Заспокойся, моя кохана, я й сам хвилююся, слово чести. Все буде добре. Ось побачиш. Ти сподобаєшся моїм родичам. Ти просто не можеш їм не сподобатися. Нічого не видумуй. Будь такою, якою ти є насправді і все буде якнайкраще.
Я їхав і думав про те, що мої вчинки нерідко є загадковими для самого себе. Пристрасті, божевільні пристрасті рухають людьми. Вони пристрасно бажають щастя, помилково ототожнюючи його зі славою, грошима, коханням. Таким чином, люди шукають щастя зовні себе, а воно знаходиться лише в них самих, всередині них і лише там його можна знайти. Хіба моя бабуся і мама не знайшли його саме в собі? Ага. Ось у чому справа. Вони віддали своє нещастя іншим, залишивши собі щастя. Це ж так просто. Людина нічого свого не хоче віддавати іншим. А серед цього всього вона акумулює в собі не стільки щастя, скільки нещастя. Навіть коли його ніби й небагато. Однак, ложка дьогтю псує бочку меду. Чому в бабусю не стріляли німці в Берліні, коли вона на увесь зріст пішла рятувати діда? Це пояснюється лише лицарством німецьких солдат напередодні загибелі, чи може вони підсвідомо відчували, що бабусю убили б щасливою, а її нещастя перейшли не тільки на них, але й на всю їх країну і націю. Як остання крапля до чаші їх нещасть у 1945 році.
Бабуся щаслива все своє життя. Дід її просто обожнює. Такий суворий, гордий, гарний чоловік. Хіба багато ви знайдете людей, яких хоча б одна людина щиро обожнювала? Мова не йде про істеричне обожнювання артистів, письменників чи спортсменів. Чи кохання до чоловіка чи жінки, яке часто-густо швидко минає і перетворюється на байдужість або ж ненависть. Щиро віддай себе іншій людині або суспільству, улюбленій справі і будеш щасливим. І не чекай від них вдячності. Ніколи не сподівайся на неї. Саме це й робить людину нещасною. Найрозумніші люди завжди допомагають іншим людям інкогніто. Це щоб не чекати від них вдячності.
Пам’ятаю, як дід повіз бабусю вже в 2002 році до Берліну, на те місце, де вони були заручені смертю. Після цього бабуся заборонила знайомим і рідним навіть згадувати про те місце. І 9 Травня більше вже ніколи не відмічала. – Ну добре я, з моєю незакінченою середньою освітою, цього не розуміла. А як міг не розуміти цього ти – генерал? – лаялася вона. – Ти ж академію закінчив. Доктор наук. Хто переміг у травні 1945 року? Ми чи вони? В нинішній Німеччині я виявила, що перемогли у війні німці, а не ми. Як живуть так звані «переможені» і так звані «переможці»? У них же вся країна була зруйнована і спалена з півночі на південь і з заходу на схід. Ми йшли від німецького кордону на захід і знищували і спалювали все і всіх. Руйнували все те, що не встигли розбомбити американці і британці. А що тепер ми маємо? Розбиті ніби після війни дороги, зруйновані ферми, покинуті хати в селах. А що мають вони? Чудові дороги, прекрасні підприємства, процвітаючі села і міста. Все чисте, прибране, впорядковане, продумане до дрібниць. Люди щасливі, усміхнені, привітні. То хто ж тоді переміг, я вас питаю? Ганьба!
Святослав черговий раз зиркнув на Стефанію і помітив її невеселий погляд і сльози на очах. «Ох і залякала її матуся – з неприязню подумав він. – Хіба так можна».
– Добре, – рішуче сказав він і почав перелаштовуватися в лівий ряд, готуючись до розвороту. – Давай поїдемо до ресторану, пообідаємо там, відзначимо наше весілля. Потім пропоную попрямувати на Міжнародну агровиставку в Національному виставковому центрі. А увечері поїдемо до мене. Чому увечері? Зазвичай на вечерю у великій камінній залі нашого будинку збирається вся наша родина. Щоб тебе не травмувати почерговим знайомством з усіма її членами пропоную заявитися перед очі всіх одразу. Згода?
– Згода, – трохи повеселіла і заспокоїлася Стефанія.
– Але в ресторані посидимо години три. Хочу підняти за наше одруження келих шампанського. Для тебе окрім нього замовлю італійського вина Ле Барон. Мого улюбленого. Точніше не мого, а мого дідуся. Він десь відкопав, що якийсь наш пращур був бароном.
– Але ж ти за кермом, – нагадала чоловікові Стефа.
– Я вип’ю з самого початку наших посиденьок. І не багато. А за 2,5 години алкоголь повністю вивітриться з мого організму. Вже доведено емпірично. Та це й суто науковий факт для пересічного чоловічого організму. Головне не пити багато. А трошки можна влити до дзьобу навіть горілки.
Молодята поїхали до ресторану на Подолі, де влаштувалися на горішній частині дуже комфортно на відкритій терасі другого поверху. Було дуже зручно бачити і спостерігати за вируючою вулицею і разом з тим залишатися непомітними для перехожих.
– Розкажи мені про ваш будинок. Схоже, що ти його дуже любиш, – звернулася до чоловіка дружина.
– Мабуть це тому, що в нашому будинку все організовано доволі раціонально. Він має три автономних входи. Три квартири. З боків будинку входи до двох п’ятикімнатних квартир. Дві кімнати на другому поверсі і три на третьому. З ванними, туалетами і кухнями. Ззаду вхід до однокімнатної квартири. Вона теж має всі зручності. Там нині живе родина твоїх земляків з Тернопільщини. Чоловік з дружиною Люди середнього віку. Дітей в них немає. Вона готує нам їсти і прибирає, а він ремонтує все в будинку і працює садівником. Ми їм платимо щомісяця за роботу. Проживання і харчування для них безкоштовні. Цю квартиру раніше займали дідусь з бабусею. Але коли вдалося знайти бездітну родину чесних і віруючих людей для обслуговування нашого будинку і родини, дідусь з бабусею переселилися до моєї квартири, де зайняли дві кімнати.
– А з якого району ці люди?
– Здається з Підгаєцького. Але слухай далі. З усіх трьох квартир є вихід до цокольного поверху, де містяться два великі гаражі на дві машини кожний, три комірчини, сауна, спортивна кімната і котельня, а також на третій поверх, де знаходиться по три кімнати двох квартир і одна велика спільна зала з каміном, більярдом і бібліотекою. Є навіть внутрішній дуже гарний балкон. На нього піднімаються до стелажів з книгами.
– Вражаюче, – похитала головою Стефа.
- Дідусь з бабусею живуть у моїй квартирі, точніше це я живу в їхній. Він займає з бабусею дві кімнати і кухню. У мене три кімнати, є туалет і душ, але немає кухні. Вона мені й не потрібна була. Якщо в тебе виникне бажання приготувати щось святкове чи надто оригінальне використаєш кухню бабусі чи мами. Все одно ми їсти майже не готуємо. І тобі немає ніякої необхідності це робити. Твоя землячка чудова кухарка. Але, повторюю, якщо захочеш щось приготувати ніхто тебе обмежувати в цьому не буде.
– Захочу, можеш не сумніватися, – посміхнулася Стефанія. – Ще з ранньої юності я збирала всілякі рецепти. З кожним роком вони ставали все екзотичнішими і вибагливішими. Заробітчани-сусіди привозили до нашого містечка багато рецептів португальських, іспанських, італійських, французьких та інших національних кухонь. Привозили вони, та й нині привозять й найхимерніші приправи. Було б бажання і потреба для когось все це готувати. Я вже давно помітила, що для себе я лінуюся готувати, а для дівчат в гуртожитку чи на іменини, чи на інші свята готувала залюбки.
Було видно, що відтермінування зустрічі з рідними чоловіка заспокоїло дівчину і вона зробилася балакучішою. Принесли замовлені страви і вина. Лазанья була дуже смачна.
– А ти змогла б приготувати таку складну страву як лазанья? – запитав Святослав.
– Так, – коротко відповіла Стефанія. – Хоча її видів дуже багато. Одним подобається така лазанья, а іншим сяка. Нещодавно я приготувала дівчатам у гуртожитку один з видів цієї страви. Виявився дуже смачним. Цей рецепт привезла одна жіночка-заробітчанка з області Калабрія. Це південь Італії. В міру гостра і дуже соковита. Як на мене вона краща за нашу ресторанну. Хоча й ця дуже смачна. Молодець, кухар.
– Не дочекаюся твоє лазаньї. Ти так мене заінтригувала. Якщо вона буде дійсно кращою за ту, яку ми нині споживаємо ти отримаєш потужних союзників у нашій родині в особі мого дідуся й тата. Вони люблять смачно поїсти. Як і я, врешті-решт.
Святослав випив трохи свого улюбленого вина Ле Барон, а також аргентинську Галію. Шампанське залишив Стефанії. Остання пригубила всі три види, зазначивши, що особисто їй найбільше сподобалася Галія. Потім дівчина почала контролювати час, щоб пройшло не менше задекларованих Святославом 2,5 годин з часу вживання ним вина. Вони не поспіхом їли. Розмовляли, потім Бака замовив ще десерт, всілякі італійські солодощі і чудову італійську каву.
Пройшло 3 години і молодята поїхали на південь до Національного виставкового центру. Стефа жила в гуртожитку неподалік від нього, але на жодній міжнародній виставці за всі роки навчання так і не побувала. В неї просто не було часу. Вся велика площа перед виставковим центром була заставлена машинами. Жодного вільного місця так і не вдалося знайти і подружжя припаркувалося на території університету імені Тараса Шевченка. Серед машин вони помітили немало з іноземними номерами, переважно російськими, польськими і угорськими. Декілька годин молодята, взявшись за руки, снували серед павільйонів, відкритими виставковими майданчиками і побіля стендів. Вражень було море. Стефа вчепилася в руку чоловіка, боячись, що їх розлучить людське море. Оговталися вони лише почувши чийсь голос, який прорік комусь, що вже пора й вечеряти.
– Правильне зауваження, – посміхнувся Святослав. – Треба і нам їхати на вечерю. У нас вона починається хвилина в хвилину. Це дідусь завів такий військовий порядок. Він мабуть й досі думає, що наша родина щось на кшталт його дивізії. А насправді всім у нашій родині заправляють моя бабуся і мама – заспокоїв він Стефу. – Я тобі стільки всього розповів про нашу родину, що ти мабуть уже не знаючи його боїшся мого діда. Дійсно, у нього доволі грізний вигляд. Однак, він зробить все так, як скаже бабуся. А ти їй обов’язково сподобаєшся. Ви обидві принишклі авантюристки і відчайдухи, – лукаво подивився на Стефу чоловік.
Молодята сіли до авто і поїхали по Одеській трасі на південний захід. До 19 години залишалося двадцять хвилин і вони вже в будь-якому разі не встигали до початку вечері, чого саме й добивався Бака. Подружжя продовжувало гомоніти про загальні речі в салоні автомобіля, Святослав весело і розслаблено, Стефанія – дещо напружено і задумливо. Це було видно по тому, що вона двічі відповіла не влад.
Чоловік усвідомлено не давав дружині зосереджуватися на тривожних думках, розповідаючи про те, що він мріє стати топ-менеджером і заробляти від 8 до 10 тисяч доларів на місяць. Він уже зарекомендував себе в столиці і в країні як успішний менеджер з продаж автомобілів, який вміє організувати роботу колективу, підпорядкованих йому людей. Їхня спільна поїздка до Шрі-Ланки за рахунок іноземної фірми є тому яскравим підтвердженням. Однак Стефу цікавили зараз не майбутні заробітки чоловіка, а те, як її зустріне родина чоловіка. Слово честі, ця провінційна дівчина не дуже розуміла, як поводити себе з такими людьми, що їм говорити, а про що мовчати. Шляхетне походження вивітрилося з пам’яті її роду і про нього залишилися лише якісь туманні згадки. Коли одружувалася її старша двоюрідна сестра бабуся сказала своїй онуці, щоб та повідомила чоловікові, що вона не з кріпацького роду. Оце і все, що залишилося в родині від магнатів Вишневецьких, колись одних з найбагатших і найвельможніших князів всієї Європи.
Це говорить про те, що російсько-радянська окупація України в сенсі витравлення генетичної пам’яті була доволі успішною. Їм вдалося витравити з пам’яті не лише народу, але й його еліти багатотисячолітню історію України і української нації. Тому й витріщають здивовано очі батькові студенти, коли він називає їх королями, князями, графами, гетьманами, полковниками і сотниками. На кожному курсі факультету, де працює мій тато є студенти з прізвищами Галицькі, Лукомські, Іскоростенські, Чорторийські, Вишневецькі, Потоцькі, Збаразькі, Зборівські, Глинські, Острозькі, Милорадовичі, Мазепи, Вовки, Киселі, Виговські, Хмельницькі, Корецькі, Сангушки і таке інше. А скільки родів тотемних князів, витоки яких заглиблюються в тисячоліття. Скажімо Баки, Козли, Жаби, Ведмеді, Вовки, Рисі, Масляки, Боровики, Дуби, Липи, Осики. А нещасні, упосліджені багатовіковою російською окупацією їх нащадки думають, що Козел це презирливе прозвище якогось «опущеного» кріпосного, дане йому паном. А насправді це один з найдавніших і найблагородніших українських родів тотемних князів. Хіба що якісь неясні спогади збереглися в їх нащадків, що їх пращури ніколи не були рабами.
«Фантастика, як перевернувся світ, коли воєводі Баці готуватиме обід княжна Вишневецька-Ковальчук, – думав Святослав, коли їх авто проносилося приміськими селами. – А може я чогось не розумію і саме нині в Україні відбувається стихійне відродження давніх родів справжньої національної еліти. Не даремно українці завжди казали, що краще з пана пан, ніж з хама пан. Краще мовчати в стару драну ганчірку про магнатське походження своєї дружини. Нехай і далі перебуває в щасливому невіданні. А то ще загордиться, неждано запишається далі нікуди. Та й звідки я можу знати про її генетичне коріння. Нас же звела доля. Хіба не так, пане-аналітику Бака? Щось в останній час я все частіше переконуюся, що є гідним свого батька сином».
Під’їжджали. Святослав говорив одне, якісь відсторонені від конкретної дійсності речі, а думав зовсім про інше, те ж робила й Стефанія. І раптом Бака так гостро захотів свою дружину, що аж загальмував машину.
«Що це зі мною таке діється і коїться? – запитав чи то себе, чи то в когось, до кого звикли звертатися люди в миті найвищого прояву щастя чи нещастя. – Я ніби підліток на першому побаченні. Ганьба. Треба взяти себе в руки».
А замість останнього він взяв до рук пульта і відчинив двері воріт до двору і гаража. Машина плавно скотилася пандусом вниз і зупинилася в просторому, ідеально чистому гаражі. Стефа вийшла з машини і озирнулася довкола. Вона стояла біля дверей машини і запитливо дивилася на чоловіка своїми великими чарівними волошковими очима.
«Мабуть так і має виглядати справжня вельможна пані, – подумав Святослав. – Вбрати б її зараз в одяг княгині ХУІ ст. і завести за руку до нашої великої кімнати, де нині сидить за столом вся старша частина нашої родини. Ото був би ефект – посміхнувся він своїм думкам. – Справжній фурор! Або не так. Зайти до кімнати і урочисто оголосити – княгиня Вишневецька. І після цього Стефа не заходить, а запливає до кімнати. Простягає руку для поцілунку спочатку дідусеві, а потім і татові. А я стаю на одне коліно перед нею і одягаю на палець обручку. Український шляхетський рід Баків поєднався з українським шляхетським родом Вишневецьких, з якого вийшли польські королі. Віват. Салют націй.
– Ну що ж, давай мені руку, – урочисто звернувся Святослав до дружини, – Підемо знайомитися з моєю родиною. Вони піднялися з цокольного поверху по крутих сходах, де на зовнішній стіні висіли портрети Тараса Шевченка, Івана Франка, дідуся, бабусі, тата і мами.
– Як у палаці лорда, – прошептала швидше собі Стефа, – Як у кіно. Мені вже так страшно, що ноги зробилися ніби дерев’яними.
– Пам-пам-пам-пам-пам-трампампам – заспівав мелодію маршу Мендельсона Святослав і відчинив широкі, двостулкові двері до великої світлої кімнати площею не менше 70 квадратних метрів. За довгим столом весело гомоніли батько й дід Святослава. Їх підтримували дружним сміхом старша і молодша невістки роду Баків. Побачивши молодят і почувши мелодію весільного маршу, яка поволі згасала на вустах їхнього сина і онука всі дружно замовкли. Першим, як завжди, оговтався дід.
– Я тебе правильно зрозумів, чи це черговий твій жарт? – звернувся до онука відставний генерал. – Я маю на увазі твоє виконання а-капела маршу Мендельсона. Тим більше, що тебе супроводжує відповідна музичному моменту дівчина. До речі, у чомусь дуже на тебе схожа. Наречена?
– Ви не помилилися, пане генерале. Марш Мендельсона не випадковий. Однак, дозволю собі одне, але суттєве уточнення. Це не наречена, а дружина. Прошу прийняти до нашої родини моя законну дружину Стефанію Ковальчук. Сьогодні ми розписалися. Магістерка факультету романо-германської філології університету імені Тараса Шевченка. В основному спеціалізується на англійській мові. Родом з Тернопільської області. Поки що все.
– Прошу до столу, люба, – підхопилася з місця і підбігла до дівчини мати Святослава. – Нарешті нас порівну. А то після народження Святослава у нашій родині переважали чоловіки.
Бабуся теж встала з-за столу і вже тримала під руку на голову за неї вищу Стефанію.
– Яка ти висока, золотце, – здивовано мовила вона. – Мабуть не набагато нижча за мого онука.
– Лише на дванадцять сантиметрів, – похвалився Святослав.
Розчервоніла Стефа з опущеною головою зиркала сюди й туди, не наважуючись хоча б щось сказати у відповідь. Бабуся і мама Святослава удвох потягли її до столу і посадили на постійне місце Святослава. Хлопця ж відправили за стільцем і тарілками. Після того, як її син повернувся назад, вона звернулася до невістки.
– А тепер розповідайте, коли і де ви зустрілися і як вам вдавалося увесь цей час приховувати від нас ваші стосунки, – взяла ініціативу до своїх рук мама Святослава. – Невже Господь почув мої молитви і невдовзі ми всі будемо няньчити мале Баченя? – засміялася вона.
Чоловіки ж просто вражено мовчали, віддавши ініціативу до рук жінок. Нарешті втрутився батько Святослава.
– Та дайте ж нарешті молодим поїсти. А то всі відразу накинулися на невістку. Так не можна. Агата подасть нам чай, ми перейдемо до крісел і аж тоді почнемо випитувати подробиці цієї романтичної історії.
– Та що ту розповідати, – посміхнувся Святослав, намазуючи паштет на хліб. – Мені для поїздки до Шрі-Ланки потрібна була партнерша. Ви ж знаєте. Зустрів на вулиці дівчину, самі бачите гарну, запропонував їхати зі мною. Вона одразу згодилася. Але вимагала попередньо з нею одружитися. А що мені залишалося робити. Часу вже залишилося обмаль. Ось я й був вимушений одружитися. Що тут вдієш. Заплатив гроші і нас по-швидкому розписали.
– Гарні справи, нічого не скажеш, – хмикнув батько. – Ти що, серйозно?
– Та не слухайте ви його, – запротестувала мама Святослава. – Розкажи ти нам, доню, як все було. Ну не соромся ти так. Ти ж уже наша. Ми тебе ще не знаємо, але вже любимо, раз тебе покохав наш син і онук. Я його добре знаю. Не закохавшись, він не одружився б ніколи. Хіба не так, Святославе?
– Саме так, мамо, – серйозно відповів той. – Але ви не чіпляйтеся до моєї дружини, вимагаючи від неї, щоб призналася, чи кохає вона мене. Давайте так. Ми одружилися, – це факт. Ось тут документи, – він передав дідусеві свідоцтво про одруження. – Стефа буде жити з нами, увійде до нашої родини. Вона хоче вступати до аспірантури. Ми домовилися, що після цього вона завагітніє, візьме академвідпустку і народить дитину. Потім захищає дисертацію і народжує другу дитину. Ми всі їй допомагаємо. Протягом всього терміну навчання в університеті в неї не було жодної четвірки. Лише відмінні оцінки. Жаль, якщо такий інтелект не зможе реалізуватися. Крім того, ні для кого не секрет, як завжди перевів розмову на жарт Святослав, – мені потрібна кваліфікована перекладачка з сингальської для поїздки до Шрі-Ланки. В Києві є лише три людини, які знають сингальську на професійному рівні. Стефа одна з них. Тому я її й обрав, тому ми з нею і побралися, тому я й привів її сюди.
– Досить вже – рішуче мовив батько. – Закрили тему. Розкажи нам, Стефо, про твою родину. Хто батьки, чим займаються, чи є брати і сестри?
Стефа із вдячністю подивилася в холодні очі батька Святослава і зрозуміла, що в його особі отримала союзника, який буде навколо неї не охати і ахати, а системно і систематично наставляти і направляти в їхній родині на шлях істинний, вважаючи її гарним надбанням для роду. Може навіть кращим за його дружину. Чорновим алмазом, який треба належним чином огранити, перетворивши на чудовий діамант.
– Та дайте, нарешті, дитині поїсти, – запротестувала бабуся. – Які ви все таки, чоловіки, товстошкірі.
– Я не хочу їсти, – вперше мовила дівчина. – Ми зі Святославом були в ресторані. Я не голодна.
– Ти просто, дочко, не знаєш, що втрачаєш, – лагідно посміхнувся відставний генерал. – Паштет Агати це щось із чимось. Недаремно Святик так на нього накинувся. А її фірмовий салат теж нікого не залишить байдужим. Приєднуйся до нас і за столом. Роби як я. Беремо до рук шматочок хліба, до речі, теж спеченого Агатою, ось цим спеціальним ножем не економлячи намазуємо зверху папу паштетом. Потім все це відправляємо до рота і насолоджуємося смаком. Хотів тебе запитати, Стефо, у вас на Тернопільщині хліб теж називають папою чи це діалектизм суто Київщини? Ну добре, більше тебе, дочко, випитувати не буду, візьми паштету. До речі, це наказ. Відмови не приймаються.
Стефі було не зовсім затишно за столом. Всі тільки й дивилися на неї, спостерігали за нею, вивчали її, мимоволі слідкували за кожним її жестом і поглядом. Це першим зрозумів відставний генерал і віддав наказ закінчувати вечерю, залишивши молодят самих за столом. За це він був нагороджений вдячним поглядом Стефи. Генерал розправив плечі і підводячись погладив дружину по голові.
Старші покоління родини Баків розійшлися в різні боки обговорювати несподівану для них ситуацію. Молодята залишилися одні за великим столом. Стефа подивилася на чоловіка довгим закоханим поглядом. Їй раптом вперше за останні дні стало неймовірно легко і приємно на душі. Таке з нею траплялося інколи лише вдома, коли вона влітку приїжджала до батьків на літні канікули. Святослав пересів до неї, обняв за плечі, нахилив голову і поцілував у духмяну маківку голови.
– Ти кохаєш мене, чи не так? – запитала тихо Стефа.
– А хіба не видно? – на запитання запитанням відповів Бака.
– Я хочу чути, – серйозно глянула на чоловіка Стефа. – Хіба ти не знаєш, що жінкам треба постійно чути від чоловіків, що вони кохані і жадані?
– Знаю. У жінок органом статевого збудження є вуха, а в чоловіків очі. Жінкам треба чути, а чоловікам бачити.
– Не дуже романтично звучить, але в принципі правильно, з наукової точки зору, звичайно.
– А тепер слухай, я Святослав Бака вперше в житті по справжньому закохався в тебе, Стефаніє Ковальчук. Закохався по жіночому, тобто з першого погляду. «А козак, як орел як побачив, так і вмер», – процитував він слова відомої української народної пісні.
– «А дівчина горлиця, до козака горнеться», – посміхаючись проспівала Стефа.
– Пішли до нас, я покажу тобі нашу квартиру, – знову поцілував тепер у щічку дружину хлопець. – Щось не йде прибирати стіл Агата. Хотів би, щоб ти познайомилася з землячкою. Але її вже попередили мої батьки. Однак і їй пора відпочивати. Коли ми підемо вона все тут прибере і підготує прибори для завтрашнього сніданку. У нас вже залишилося лише три дні до поїздки за кордон.
Молодята підвелися зі своїх стільців, які відтепер будуть їхніми можливо впродовж багатьох наступних років і спустилися на другий поверх своїми сходами, де на стіні в еркері висіли лише любительські фотографії Святослава і де в майбутньому висітимуть їх мальовані портрети. Обоє молодят були настільки близькими за духом і переконаннями, що Святослав був упевнений, – наряду з їхніми родинними портретами і портретами Тараса Шевченка та Івана Франка на стіні ліворуч сходів обов’язково висітиме мальований портрет Степана Бандери. Стефанія вже звернула увагу, що на металічній щоглі біля будинку Баків майорів державний прапор України і червоно-чорний прапор українських націоналістів. Американська традиція вивішувати державні прапори біля свого житла почала впроваджуватися і в Україні.
На жартівливі запитання знайомих чи є він буржуазним націоналістом, жупелом якого в «есесесері» лякали малих і старих дітей, Святослав неодмінно відповідав, що він навіть не соціалістичний, а комуністичний український націоналіст. Якщо громадянин Україна стверджує, що він не є українським націоналістом, говорив хлопець, то це не означає, що він є так званим «інтернаціоналістом». Просто раз він не український націоналіст, то це значить, що він націоналіст російський, єврейський, польський, болгарський, угорський, кримськотатарський і таке інше. Все інше є просто брехнею «для дурних» і придуркуватою, так званою, «політкоректністю». «Інтернаціоналізм» придумали лукаві люди для «законного» і «науковообгрунтованого» визискування однією нацією іншої чи інших. Націоналізм же є природною реакцією нації, яку визискують і обкрадають, на шовіністичні дії іншої нації проти себе. Будь-яка людина на рівні підсвідомості вважає себе кращою за інших. Так само вона вважає кращою власну родину і свою націю. Все інше брехня і чистої води обман і самообман.
Святослав почав демонстрацію їхньої квартири з другого поверху. Він показав з’єднану з великою кімнатою кухню, які він називав на американський зразок студією, а також їхню спальню з великим, зробленим на замовлення дуже зручним ліжком. Ванна була відокремлена від туалету. Пообіцяв, що завтра вони заберуть речі Стефанії з гуртожитку. Потім вони піднялися на третій поверх, де знаходився кабінет хлопця з висувною драбиною на горище, а також туалетом з душовою кабінкою. Далі знаходилися дві спальні. Всі кімнати утримувалися в ідеальній чистоті і мали кондиціонери, а також супутникові тарілки. Дідусь з бабусею на ці дні перебралися до родини сина. Святослав показував дружині їхнє житло, а сам спрагло ковтав слину. Від дружини линули до нього такі чарівні флюїди, що молодий чоловік ледве себе стримував, щоб не підхопити дружину на руки і не віднести її до однієї зі спалень. Однак він себе стримав і зробив це лише через годину, коли дружина вийшла з ванни і висушила своє розкішне волосся.
Шлюбна ніч показала молодятам, що вони створені один для одного. Стефанія належала до того рідкісного типу жінок, в яких стрункість і тендітність поєднується ж чисто жіночою пишністю стегон і грудей. Старіння таких жінок відбувається доволі специфічно. Вони не втрачають стрункості і власних пишнот дуже довго. Старіє лише обличчя. Святослав був упевнений, що дружина хвилюватиме його все життя і його не тягнутиме «наліво».
Через три дні батько доставив молодят до Борисполя. Величезний термінал аеропорту, збудований до чемпіонату Європи з футболу, прийняв Святослава і Стефанію в свої модернові обійми. Часу до реєстрації залишалося ще немало і трійця Баків засіла в кав’ярні, розмовляючи і поглядаючи на злітну смугу, звідки стартували у небо літаки найрізноманітніших компаній світу. Час за приємною розмовою минув дуже швидко і молодята, попрощавшись з батьком Святослава, пішли на реєстрацію.
Летіли до Шрі-Ланки вони літаком арабської авіакомпанії «Air Arabia». Одне з їх місць знаходилося біля ілюмінатора і його зайняла Стефанія. Над сидіннями були прикріплені монітори, де на супутниковій карті світу був зображений їх літак. Він постійно переміщався в просторі, показуючи молодятам, де вони пролітають і наскільки віддалилися від Києва і наблизилися до Коломбо, столиці Шрі-Ланки. Святослав доволі добре орієнтувався по карті і постійно показував дружині різні об’єкти, над яким вони пролітали. Особливо чітко було видно їм вірменське озеро Севан з атомною електростанцією на його березі. Через чотири з половиною години літак приземлився в Об’єднаних Арабських Еміратах. Тут молодята пересіли на інший літак цієї ж авіакомпанії. У Шарджі в літак сіло багато ланкійців, які летіли додому. Це були переважно заробітчани, які працювали на нафтових промислах, а також прислугою в багатих арабів. Вже потім у Шрі-Ланці подружжя довідалося, що в минулому злиденна країна за останні роки зробила величезний крок вперед і навіть обігнала Україну за рівнем життя власних громадян. Реальним, а не задекларованим брехливою статистикою.
Одразу по прильоту до Коломбо треба було купити візу. Минулого року знайомі Святослава купили її в цьому ж аеропорту за 30 доларів. В цьому році вона вже коштувала 35 доларів. Українські туристи вишикувалися до декількох чиновників, які видавали, тобто продавали візи. У сусідній черзі один чоловік заплатив за декілька віз і в цей момент його покликала до себе дружина з дитиною на руках. Він відійшов на хвилину, а коли повернувся, чиновник сказав, щоб він знову платив за візи. Почався скандал. Чоловік виявився впертим і відмовився платити за візи ще раз. Під загрозою виклику свого боса чиновник поступився і проставив у паспортах візи, за які вже було заплачено. Святослав зрозумів з цього випадку, що чиновники тут корумповані не менше, ніж в Україні.
Аеропорт знаходився мабуть кілометрів за двадцять з гаком від столиці в північному напрямку. Готель «Гібіскус Гоутел», де мали вони жити, знаходився приблизно на такій же віддалі від столиці, але південніше від неї. Ця приморська частина країни виявилася настільки густо заселеною, що протягом десятків кілометрів тяглося суцільне місто. Лише таблички вздовж дороги повідомляли, що закінчився один населений пункт і почався інший. Молодята жадібно ловили очима, слухом, нюхом новий і екзотичний для них світ. Стефа читала вивіски англійською і сингальською мовами. Здавалося, що в цьому районі країні англомовних вивісок було навіть більше, ніж написаних сингальською мовою.
Потім за будинками почав проглядатися океан. Великі вали споквола накочувалися на обмілину і гасячи свою енергію линули до берега. Скрізь вздовж узбережжя росли кокосові пальми. Нарешті автобус перетнув залізничну колію, нічим не огороджену і без переїзду і заглибився у вузький провулок. Він вів до воріт готелю. Останній виявився доволі невеликою двоповерховою будівлею з відкритим басейном на внутрішньому подвір’ї. Святослав підхопив валізи, вивантажені з автобуса і попрямував до адміністрації. Стефа пішла за ним.
За прилавком їх зустрів широкою посмішкою невисокий шоколадний ланкієць. За 800 рупій хабара він виділив молодятам доволі комфортабельний номер з видом на океан. Поселившись, молодята пішли обідати до ресторану. Нічого такого надто вже екзотичного в меню не було, однак вистачало доволі гострих страв. Потім пішли на пляж. Пляж на Шрі-Ланці належить всім. А ось територія готелю, яка від нього була відгороджена парканом із сітки є щось на зразок священної корови в індусів. Місцевим жителям сюди заходити строго заборонено. За цим цілодобово слідкують поліцейські. Продавці різного краму, фруктів, заклинателі змій, дресирувальники мавп і інша публіка навіть на крок боїться зайти на територію готелю, махаючи своїми товарами з пляжу. Стефанія майже одразу виявила практичну жилку свого характеру, вигідно сторгувавши Святославу футболку з передом слона на грудях і задом на спині. Все це доповнювалося надписом Sri Lanka. Собі ж вона придбала дуже гарне сарі зеленого кольору, яке так пасувало до її волошкових очей.
В цей же день Святослав дуже швидко зійшовся з молодим ланкійцем приблизно одного з ним віку. Цей чоловік мав університетську освіту і був одночасно одружений на ланкійці, сербці і гречанці. Останні дві жінки почергово приїжджали до нього на батьківщину. Освічений, гарний, веселий Ремі став справжньою знахідкою для молодят. Він добровільно взявся їх опікати, не забуваючи при цьому і про власну вигоду. Великий цінитель жіночої краси він уже переконався, що гарніших жінок за українок у світі немає. Тому в нього з’явилася дещо нав’язлива ідея одружитися ще й з українкою. Але він хотів взяти собі за дружину не одну з чисельних український туристок, а поїхати до України і відшукати там справжнє диво. Саме Стефанія і послужила для нього підтвердженням його думки, що в Україні і він може знайти собі щось подібне до неї. Великим розчаруванням для нього було те, що в Стефанії не виявилося молодшої сестрички. Не проти він був і того, щоб в Україні дружина Святослава познайомила його зі своєю гарною однокурсницею або подругою.
Після того, як молодята пообіцяли прийняти в себе в Україні молодого ланкійці він став кращим їх другом. Його родина тримала ресторан на узбережжі біля самого готелю «Гібіскус», а сам Ремі заманював до нього туристів і возив останніх по всьому острову на екскурсії. Фірма «Рено» купила путівки на два тижні і вже через тиждень Ремі заявив своїм українським друзям, що в місті Канді в центральній гірській частині острова живе знаменитий у країні чоловік, який почувши, що до Шрі-Ланки приїхала з України жінка, яка досконало знає сингальську мову захотів з нею зустрітися. Ремі переконував українських туристів, що відмовляти цьому чоловікові в їх країні не прийнято, так як він кажучи по європейському знаменитий маг і чарівник. Його бояться всі в цій країні і не дай бог комусь йому не вгодити. Якщо ви не хочете для мене неприємностей, прошу з ним зустрітися. Цей чоловік дуже старий і ніхто не знає скільки йому років. Ще батьки Ремі пам’ятають його глибоким старцем. Він у Канді має якесь відношення до храму Зуба Будди.
– А чим він займається, – запитав Святослав, – де працює?
– Ніде він не працює і ніколи не працював, – відповів Ремі.
– Так за що ж він тоді живе? – не вгавав українець.
– Ви цього європейці мабуть не здатні второпати, – продовжив Ремі. – Він нічого не має і головне йому нічого не потрібно. Він буддійський чернець, а вони не працюють і живуть за рахунок того, що хтось щось подасть з їжі. А одягом їм служить шматок тканини. Для мене цікаво не це, а те, що він захотів зустрітися і поспілкуватися з європейцями. Раніше він такого бажання ніколи не виявляв. Тут і раніше було багато українців. Приїздили з Європи, США, Бразилії, Китаю та інших країн і спеціалісти з сингальської мови. Це велика загадка для мене, а для вас велика честь, хоча навряд чи ви це усвідомлюєте.
– То коли поїдемо до Канді?
– Пропоную завтра поснідати в ресторані готелю, а о 9-тій ранку виїдемо моїм мікроавтобусом. Завезу вас на чайну фабрику, а потім відправимося до Вчителя. Відносьтеся до нього з належною повагою.
– А як же інакше? – здивувалася Стефа.
– Ви взагалі щось про нашу країну і релігію знаєте?
– Проїжджали дорогою. Скрізь стоять статуї Будди. Хоча ближче до столиці бачили й християнські церкви та мечеті.
– Будда є Великим Учителем. Ми з вами їдемо до храму Зуба Будди. Поява його в нашій країні найважливіша подія в її існуванні. Але «благословенна земля», як здавна називають Шрі-Ланку, починає свою писану історію з часу, коли зелений острів в Індійському океані відвідав принц Виджая з Північної Індії. Прибуття його саме й співпало з останній подихом Будди. Правовірні буддисти вважають цей факт далеко не випадковим.
– Розкажи нам про Будду, коротко, звичайно, – попрохав Святослав.
– Будда англійською перекладається як «Пробуджений», «Просвітлений», – продовжив свою розповідь Ремі. – Він жив в Північній Індії в 623 – 544 роках до нашої ери. Його справжнє ім’я Сиддхартха Гуатама. Він походив з царського роду Шак’їв. Через це одне з його імен було Шак’я Муні, тобто «самітник із Шак’їв». Ще будучи зовсім юним царевич відмовився від пишних розваг царського двору і забезпеченого всім ситого життя. Він кинув все і відправився в дорогу, в пошуках «кінця людських страждань».
– А на Шрі-Ланці він був? – запитала Стефа.
– Так. Будда дуже багато мандрував по Індії, спостерігав життя простих людей. Нині вважають, що під час цих мандрівок він тричі відвідав Шрі-Ланку. Він навіть залишив свій слід на вершині гори Шрі Пада. Її ще звуть «пік Адама».
– А як взагалі з’явився буддизм на Шрі-Ланці? – звернулася Стефа до Ремі.
– Про це в нашого народу є цікава легенда, – почав тоном університетського професора молодий ланкієць. – Задовго до нашої ери Індією правив мудрий і великий цар Ашока. Він сповідував буддизм і намагався навернути в свою віру все більше людей. З цією метою він відправив на Ланку свого сина Махінду. Останній був відомим своїм непересічним розумом. Міхінда прибув на острів на кораблі і виявив, що тут існує держава, якою править цар Деванампатиясой. Тоді столицею Шрі-Ланки було місто Анарадхапур. Син Ашоки довідався в охоронників палацу царя, що він полює на оленів неподалік від своєї резиденції.
– Це було десь неподалік від Коломбо? – запитала Стефанія.
– Хвилинку, я закінчу розповідь, – продовжив Ремі, зосереджено зазираючи до дзеркала заднього огляду. – В цей час цар полював у лісі і раптом помітив надзвичайно гарного, граційного оленя-сампхара, який не звертаючи увагу на мисливця поїдав молоденьке листя чагарників. Цар кинувся в погоню за оленем, який ніби манив його подалі в джунглі. Вже майже догнавши здобич він на вершині пагорба зіткнувся з тером-мудрецем. Останній звернувся до царя по імені і запропонував відгадати загадку. Цар легко це зробив. «А ти розумний, царю», – прорік Махінда, а це був саме він, і посвятив його в буддистське братство.
– Доволі проста легенда, – знизав плечима Святослав.
– Це ще не все, – продовжив Ремі. – А в цей час до берегів Ланки пристав ще один корабель. На ньому дочка індійського правителя Сингхамітта везла золотий глечик з паростком священного баньяна. Таким чином цар Ашока вирішив допомогти своєму синові мудрецю Махінді закріпити буддизм на острові.
– А як можна це зробити з допомогою баньяна? – засумнівалася Стефа.
– Справа в тому, – продовжив Ремі, – що на латині баньян іменують не інакше як Ficus religiosa. Вважається що саме під цією рослиною Будда любив медитувати і відкрив «золоту середину». Це відхід у житті від крайнощів у пристрастях і бажаннях. Трапилося це неподалік від Бенареса або Варанасі. Сингхамітта передала паросток баньяна царю сингалів і він урочисто висадив його у своєму саду. А оскільки баньян біля Варанасі вже давно пропав, його відросток на Шрі-Ланці залишився найвідомішим і найшановнішим віруючими у світі деревом.
– Цікаво, дуже цікаво, – підтримала Стефа патріотичний порив Ремі.
– Передача паростка священного баньяна стало першою подією в історії нашої країни, що започаткувала буддизм на острові, який європейці називають Цейлон. Значно пізніше відбулася й інша подія, яка закріпила цю релігію у нас – це прибуття до нашої країни Зуба Будди. Ось про це ви й довідаєтеся в Канді. А ось і його приміська зона. Ми в’їжджаємо до міста.
– Тут навіть повітря якесь інше, – здивовано сказала Стефанія.
– Канді, найшанованіше місто у сингалів, – продовжив свою екскурсійну розповідь Ремі.
– На сингальській мові це слово означає «гора» або «вершина», – продемонструвала свої знання Стефа.
– Точно, – підтвердив її слова Ремі. – Подивіться довкола. Місто розміщене біля підніжжя гір, на висоті 500 метрів над рівнем моря. Це нaйпрохолодшіше місто Шрі-Ланки. Тут дійсно дихати легше, панує гірський бриз. Крім того, місто опоясує широка річка Махавелі-Ганга. Саме її ми зараз і перетинаємо.
– Я звернув увагу, що тут дуже мало англійських надписів. Майже немає. Скрізь панує сингальська мова. Не бачив я і християнських чи мусульманських храмів, – втрутився Святослав.
– Дуже точно підмічено, – згодився Ремі. – Місто не тільки дуже мальовниче. Тут в найбільшій мірі зберігся дух Шрі-Ланки, її традицій, релігії. Сингали дуже люблять Канді. Місто є центром збережених ремесел, національного мистецтва. Нарешті, це центр боротьби за нашу незалежність. Невже цього мало для того, щоб його любити, шанувати, навіть обожнювати? Незалежність – головне надбання будь-якої нації. Хіба в Україні не так?
– Ми згодні з тобою, – підтвердив його слова Святослав.
– В минулому це місто звалося Сенкадагала, за іменем самітника, який облюбував ці місця. В ХУІ століття португальці захопили узбережжя Шрі-Ланки, де жили її правителі, і вони відступили в центр острова, в малодоступну тоді його гірську частину. Вони й заснували Канді. Місто стало столицею гірської держави, яка понад 200 років успішно відбивалася від португальців, голландців і британців. Ця непримиренність до іноземних загарбників з боку Канді дала підставу і нинішнім ланкійцям звати його «Маха Нувара».
– «Велике місто» – видихнула повітря Стефанія. – Але ж британці таки захопили його в 1815 році.
– Це дійсно так, – підтвердив її слова Ремі. – Однак у 1948 році Шрі-Ланка відновила свою незалежність. Хіба це не схоже в цілому з історією відновлення незалежності України наприкінці ХХ століття?
– Так, ви обігнали нас рівно на 43 роки, – сказав Святослав.
Ремі перервав свою розповідь, так як він загальмував мікроавтобус в центрі міста біля великого штучного озера. Його було створено за велінням останнього сингальського короля Викрама Раджасинха. Нині в палаці сингальських правителів знаходиться Національний музей з багатою колекцією одягу, зброї, різними виробами домашнього вжитку минулих часів. Однак нас як магнітом притягувала до себе скромна споруда, обнесена рoвом на самому березі озера. Це Далада Мадигава або знаменитий храм Зуба Будди.
– Як потрапив Зуб Просвітленого на Шрі-Ланку? – запитав Святослав.
– Після смерті Будди його святі мощі взяли на збереження його найвірніші послідовники, – сказав Ремі, підходячи до храму. – Не одне століття Зуб знаходився в Індії в правителів династії Калинга. Але поступово в Індії буддизм занепадав, а з ним і повага до цієї реліквії. Дійшло навіть до того, що брахмани випробовували Зуб на міцність. Вони клали його на ковадло і били по ньому молотoм. Однак так і не змогли йому зашкодити.
– Нічого дивуватися, в Індії запанував Індуїзм, – мовила Стефа.
– Нарешті прийшов час, коли цар Гухазива став цілком виправдано боятися, що трон захоплять вороги буддизму. Тому він заповів своїй доньці, якщо він загине в бою, переправити реліквію до безпечного місця. Цар був провидцем і все трапилося точно так, як він і передбачав. Він загинув, а владу захопили ненависники Просвітленого і його вчення. Тоді донька царя Хемамала сховала Зуб у своїй пишній зачісці і разом з чоловіком сіла на корабель і відправилася до «благословенної землі», тобто Шрі-Ланки. Доля сприяла втікачам і вони без пригод дісталися острова. Потім вони помандрували до столиці Анурадхапури і передали священний Зуб просто до рук короля Сирименгхаванна. З цього часу він знаходився в його палаці на збереженні.
– А яка подальша доля реліквії? – спитав Святослав, поки вони здавали на збереження своє взуття. Входити до храму можна було лише босим.
– В 1592 році Зуб потрапляє до Канді. На той час це нова столиця Шрі-Ланки. Там його спочатку поміщають до двоярусної гробниці, а потім правитель Нарендра Синха будує тут новий храм. Його називають ще Внутрішнім храмом. Ось ми й стоїмо перед ним.
– Мені здається, що цей храм неодноразово перебудовувався, – показала рукою на кам’яні колони храму Стефа.
– Так воно і є. Звертаю вашу увагу на прибудову біля стіни, яка виходить просто на озеро. Подивіться на цей восьмикутний балкон. З нього останній правитель Раджасинха проголошував свої найважливіші укази. Зараз тут знаходиться унікальна храмова бібліотека. Давні манускрипти тут написані на пальмовому листі. Палітурки в них оброблені сріблом, золотом і інкрустовані слоновою кісткою. Під храмом знаходиться підземний хід. Наявність його дозволяла правителю раптово зникати з балкону, що ставило в глухий кут не дуже метких британців.
– А коли працює цей храм? Коли він відкритий? – запитав Святослав.
– Відчиняють його з першими променями сонця і зачиняють з останніми. А тепер дивіться на відвідувачів-буддистів. Зараз обідня пора і вони несуть до храму рис з каррі. Вранці ж в їх руках сік і квіти лотосу. Ввечері – це солодощі і напої.
– А є такі страви, які заборонено нести до храму і де все це дівають потім, воно ж зіпсується? – запитала Стефанія.
– Не можна приносити м'ясо, рибу, яйця. Їжу тут не викидають. Її з’їдає жрець і служники храму. Вживання такої їжі з храму вважається дуже сприятливим для будь-якої людини. До ритуалу також включаються запалювання світильників і застосування ароматичних речовин.
– А що це за черга людей, яка формується на наших очах? – запитала Стефанія. – Люди в ній стають дедалі збудженішими.
– Люди шикуються для поклоніння Зубу Будди. Давайте й ми займемо чергу, – запропонував Ремі. – Ось в цій позолоченій загорожі в певний час служник відчинить дверцята. Безпосереднього доступу до Святині прості відвідувачі не мають. Та й взагалі Зуб бачили дуже мало людей. В минулому до золотої ступи, де зберігається Реліквія доступ мали лише король, його наближені і деякі ченці. Звичайно, що ми з вами побачимо лише золоту ступу. Зуб Будди і нині демонструють в рідкісних випадках. При цьому його вкладають в особливу золоту петлю, яка виходить із центра золотого лотосу.
– Чому саме лотосу? – запитав Святослав.
– Справа в тому, що Зуб був знайдений в Індії на квітці лотосу. В минулі часи за володіння Святинею між сингальськими правителями точилися війни. Вважалося, що лише той, хто володіє дорогоцінним Зубом має право управляти всім островом. А тепер ми підемо до бібліотеки, де вас чекає пан Абеї. Ніхто не знає, які його функції в цьому храмі. Можливо він тут, кажучи по-європейському бібліотекар, а може і наставник цього храму. Кажуть, що він знає багато мов і взагалі людина видатна. В нього у храмі є окрема кімната, куди я не маю права заходити.
– А ми? – запитала Стефанія.
– Думаю, що ваша розмова саме в цій кімнаті й буде відбуватися. Не турбуйтеся, скільки б вона не тривала, я буду чекати на вас біля свого мікроавтобуса.
– А що він від нас хоче? – продовжив Святослав.
– Нічого не знаю. Я отримав завдання від Учителя, як його іменують, привезти вас до нього. Це велика честь для мене. Мій статус після цього в моєму місті різко зріс. Та й не тільки в ньому. Так що ви принесли мені удачу і щастя. А про свою безпеку можете не турбуватися. Учитель нічого поганого вам не заподіє. Думаю, зустріч з ним так чи інакше поверне ваше життя на краще. І не тільки ваше.
Ремі провів подружжя храмом повз різні статуї Будди. Ось сидячий Учитель викарбуваний з глиби гірського кришталю, а ось мацюпусінька фігурку Будди, вирізана зі смарагду. Далі українці пройшли через приміщення, де виставлені статуї, подаровані монастирями і віруючими з Таїланду, Індії, Китаю, Японії. Різнокольорові Будди дивилися на українських туристів з якоюсь легкою, притумленою посмішкою і радістю. А ось під відполірованими бивнями слонів гіпсовий зліпок відбитку сліду Будди з «піка Адама». По стінах розвішені картини, на яких зображені епізоди з життя Пробудженого. Нарешті туристи з України знову повертаються до бібліотеки через яку вже проходили і тепер звертають увагу на невеликі двері в її стіні між шафами з книжками.
– Вам сюди, – каже Ремі і зігнувшись в почтивому поклоні відчиняє перед подружжям ці двері.
Вони з деякою пересторогою переступають поріг і опиняються в невеликій кімнаті, де на них чекає невисокий, бритоголовий чоловік невизначеного віку, з світлішою ніж у Ремі шкірою і на диво європейськими рисами обличчя. Подружжя чекає якихось ритуалів, характерних для буддистів, а натомість чоловік цілує руку в Стефанії і здоровається за руку з Святославом. Розуміючи, що українці розчаровані, він посміхається і говорить, що буде поводити себе як європеєць, щоб через цивілізаційні відміни його гості не дай боже щось не зрозуміли неправильно. Він запрошує подружжя сідати на європейські стільці, а сам розміщується в кріслі.
– Давайте знайомитися, – звертається чоловік до українців. – Мене звати Абеї.
– Моя дружина Стефанія, – представив Святослав свою супутницю. – А я Святослав. Прізвище у нас Бака. Приїхали до Шрі-Ланки з Києва, столиці України. Ремі сказав, що ви хотіли з нами зустрітися. Тому ми й тут.
– Так. Я довідався, не буду говорити як, все одно не повірите, що ви прибули до нашої країни. Я вже давно чекав на появу у нас такої пари. Ви щось зрозуміли зі сказаного мною?
– Не все, – сказав Святослав. – А чому ви не говорите з моєю дружиною сингальською?
– Я знаю, що Стефанія володіє сингальською, але будемо говорити англійською, щоб і ви розуміли про що йде мова. Влаштовуйтеся зручніше, бо наша розмова буде довгою. Так як на обід ви не встигнете, скуштуєте страв, які приносять Будді віруючі. Вони володіють незбагненною силою. Я Їх вживаю постійно і тому виглядаю так молодо, хоча маю вже понад 90 років.
– Скільки? – вирвалося в Стефанії.
– Мені 92 роки і це зафіксовано документально, – лагідно посміхнувся Абеї. – Але перейдемо до справи. Спочатку необхідно коротко розповісти про себе. Я такий собі ланкійський релігійний філософ. За народженням буддист, але протягом свого життя на професійному рівні вивчав релігійну практику індусів, мусульман, християн, іудеїв, ламаїстів. Успішно пройшов шляхом тантричної садхани, але ніколи не скористався її плодами. Мав учителем-гуру одного з наймогутніших теоретиків і практиків тантризму в Індії. Навіть його ім’я я не маю права назвати.
– Про тантризм нам розповідав один професор-індолог, – сказала Стефанія, скориставшись з паузи в розповіді Абеї. – Він казав, що тантризм – секта, яка зберегла сильний зв'язок з давньою магією.
– Цей вислів у цілому правильний, – продовжив Абеї, – але він нічого не пояснює. Тантрик може оживляти мертвих, передбачати майбутнє, читати чужі думки, зберігати вічну молодість. Тантрики можуть усе. А все – це добро і зло. Ця релігійна практика доводить, що людська думка вбиває. Якщо її відповідним чином сконцентрувати в одній точці, будемо мати своєрідний військовий лазер. Тантрики кажуть, якщо на тебе розсердився Бог, тебе може врятувати гуру, якщо на тебе розсердився гуру, то ніякий Бог тебе не врятує. Крім того я вивчав прийоми йогів. Гуру підібрав мені мантру. Я знав про ваш приїзд. Мене попередили.
– Хто? – здивувався Святослав.
– Не можу сказати. Але продовжу. Цікавим для мене був досвід навчання на острові Балі в Індонезії. В цій країні панує іслам. Це найбільша ісламська країна світу. Але на острові Балі живуть індуїсти. Вихідці з Індії поширили цю релігію на Балі ще задовго до УІІІ століття, коли в Індонезію почав проникати іслам. Здавна Балі був місцем паломництва аристократів і інтелектуалів індуїстів. Нині це останній бастіон індуїстської релігії в Індонезії. Для мене було дуже цікаво і повчально навчатися там, так як балійська течія індуїзму включає в себе елементи буддизму, культу пращурів і анімістські ритуали. Однак досить про це. Я можу розповідати про своє життя місяцями, але зараз наближається час не слова, а діла. Чому я запросив вас до себе? Головну роль в грандіозних змінах світоустрою в найближчий час буде відігравати Україна і ваша родина.
– Чому так? – не втерпів Святослав.
– Україна – це урочиста зустріч міфології з геологією. Карпати, Український кристалічний щит, а між ними знаходиться портал між двома паралельними світами: світом старим, світом смерті і світом молодим, світом вічного життя. І не дивно. Український кристалічний щит – найдавніша на нашій планеті геологічна структура, яка законсервувала в собі силу молодої Землі. Карпати – наймолодша геологічна структура нашої планети. Наша уява програє реаліям українського життя. Вся Подільська височина, яка знаходиться між щитом і Карпатами, як головка твердого сиру помережана найдовшими у світі підземними печерами. Вони мають початок, але не мають кінця.
– А що таке світ смерті? – задумливо запитала Стефанія.
– Нинішній світ і є світом смерті. І найбільше цей світ проявляється саме в Україні. Недаремно саме українці вимирають найінтенсивніше у світі. Та й тут у Шрі-Ланці скрізь ходять мерці. Навіть ті, які щойно народилися вже мертві. Наш світ тому такий несправедливий, бо це світ мертвих. Політичні трупи, моральні самогубці, професійні мерці, просто мертві люди, які заживо гниють, смердять, розкладаються. Хіба не так?
– Це філософське питання, – відповіла Стефа.
– Не тільки філософське. Скоро це стане прикладним питанням буття, – серйозно відповів Абеї. – А інший світ, куди ще не відкритий портал в Україні, це світ щастя і незбагненної гармонії вічного життя, реального безсмертя України і української нації. Періодично цей портал відкривається. Точніше його відкривають видатні і обрані долею особи. На світі не існує другої такої нації, крім українців, яким стільки дано від Бога і які про це практично нічого не знають. Я довго вивчав цей світ, не лише різні релігії, але й різні країни і нації. І українці мене зацікавили зовсім не випадково.
– Хвилинку, то виходить, що портал в інший світ це в геологічному і географічному відношенні просто карстова печера? – здивувався Святослав. – Для геологів це розчинні у воді гірські породи, а для магів і окультистів вікно в інший світ?
– Чому це лише для магів? – заперечив Абеї. – Будь-який отвір кудись веде. Це ворота в інший світ. Наприклад, якщо ви заходите до підземної печери, то свідомі того, що природні умови там будуть інші, ніж на поверхні землі. Чому ж ми не можемо собі уявити, що це може бути не лише іншим природним світом, але й іншим світом взагалі? Зрозумійте, отвір будь-куди, це завжди портал. Нехай ви просто відчиняєте двері власної квартири. Хіба при цьому ви не потрапляєте після вулиці в інший світ?
– Чомусь не задумувався над цим, – сказав Святослав. – Мабуть для цього і потрібний гуру.
– Так. Людина фрагментарно пізнає світ і для того, щоб охопити його в цілісності і потрібні люди, які б цю фрагментарність перетворили на цілісність. Вони протягом століть і тисячоліть накопичували й передавали дуже давні знання нам нинішнім. У минулому люди були здатні проникати в саму сутність речей, мислити стратегічно. Життя було простіше. Тип мислення інакший. З ускладненням життя людини і суспільства людська увага все більше розпорошувалася на деталі. І чим далі, тим більше. Тому потреба в учителях-гуру для нинішнього суспільства незрівнянно більша, ніж у минулі епохи. На жаль, це розуміє не багато людей.
– А як діє український портал? – запитала Стефанія.
– Століттями через ваш портал з паралельного світу потрапляла лише одна особа. Проривалася звідти, очолювала націю, давала їй місію, а отже вищий сенс існування над мертвотною буденністю, що практично і є безсмертям. Провідник намагається привести націю до порталу, але прагматична українська нація, абсолютна більшість народу боїться розлучитися зі звичним їм світом мертвих і прилучитися до світу живих. Такі вже ми люди. І провідник, виконавши свою місію, черговий раз одноосібно прямує до порталу.
– Дуже схоже й на нинішню ситуацію в Україні, – здивовано мовив Святослав.
– Українські боги в цьому світі вже померли, – продовжив Абеї. – У світі мертвих і боги смертні. Через це вам-українцям нікому молитися. Через це й панує у вас Московська церква з ворожими вам російськими богами. Я думаю, що ви й не знаєте, що російські і українські ікони відрізняються між собою разюче. В Росії вони страшні, щоб люди боялися богів, а в Україні вони добрі і осяйні, щоб люди їх не боялися, а любили. Росія діяла як зозуля, обманом підкинувши вам замість ваших добрих, своїх злих богів. А українських богів російське приблудне зозуленя викинуло з українського гнізда, примусивши українців годувати чужинців. Я думаю, що більшість українців про це й не підозрює, як не підозрюють про підміну ті пташки, яким зозуля підкинула своє яйце.
– Дуже влучне порівняння, – похитала своєю граційною голівкою Стефа.
– У паралельному світі вічно живих боги безсмертні як і люди. Фактично богом для безсмертних є їхнє праведне бажання. Ви-українці настільки боїтеся життя, що віддаєте перевагу смерті. Ви вимираєте, сидите у в’язниці, йдете у вигнання і «добровільну» еміграцію аби тільки не взяти на себе відповідальність за щасливе, процвітаюче життя на власній богом даній землі. Не вмієте й не хочете стати справжніми господарями в себе вдома, дозволяєте інородцям керувати собою, визискувати себе, знищувати себе. Хіба це не ганьба?- спокійно мовив Абеї.
– Але ж чому про портал в Україні ніхто з українців не знає? – здивувалася Стефанія.
– Чому не збереглася в народній пам’яті українців інформація про портал? За ІІІ тисячоліття до нашої ери почалася масова міграція праукраїнців і разом з тим і майбутніх праіндійців з України. Вчені кажуть, різко змінився клімат, що і вимусило людей покинути рідні місця. Вели їх на південь і південний схід на нові землі жерці, які єдині й знали про існування порталу і про місце його знаходження. Вони й винесли з України пам'ять про портал і принесли його в Індію. Саме від свого гуру я й довідався про нього. Протягом тисячоліть ця інформація передавалася від покоління до покоління наймогутнішими брахманами. Зі мною ця інформація й зникне. Тому я й закликав вас до себе. Я маю передати дані про портал тим людям, які є не просто українцями, але й генетичною елітою нації.
– Так де ж знаходиться той портал? – не витерпів Святослав.
– Не поспішайте, – підняв руку догори Абеї. – Є ще таке поняття як генетична пам'ять. Не відаючи нічого про існування порталу і його місцезнаходження українська нація впродовж віків витворила ландшафтно-етнічний притулок у Карпатах. Декілька разів за своє існування українці в критичні періоди своєї історії відступали в Карпати, ховалися там, відновлювали сили, розмножувалися, а потім знову розтікалися по благодатних землях Галичини, Поділля, Волині і Придніпров’я. Карпати у вашій історії це як зарядний пристрій мобільного телефону. Зарядний пристрій у Карпатах, а дріт від нього тягнеться до енергетичного точкового виходу в «мобільний телефон», тобто портал в Тернопільській області. Саме її південна частина має виходи-портали до найдовших у світі гіпсових печер і разом з тим є природним раєм України, її «дністровськими субтропіками». Десь там, на твоїй малій батьківщині, Стефаніє, знаходиться український портал. В тобі така енергія і інтелект світяться. Навіть бринять. Хоча, звичайно, все це бачать і відчувають лише обрані. Ось і твій чоловік такий, раз він помітив твою незвичність. І доля звела вас до купи зовсім не випадково.
– У нас дійсно дивовижна місцевість, – згодилася Стефанія. – Люди постійно бачать якісь НЛО. До нас навіть різні експедиції приїжджали, навіть з-за кордону.
– Найбільша кількість НЛО нині фіксується в районі Мамонтової печери у США, найбільшої карстової вапнякової печери світу і в Західній Україні, де знаходяться найбільші у світі гіпсові печери, – підтвердив думку Стефанії Абеї. – Саме вони й стережуть шлях до закритого порталу. Коли він буде відкритий мільйони душ замучених інородцями-пришельцями українців вийдуть назовні для Страшного суду. Натомість НЛО, які нині несуть людям страх, невпевненість, забобонний жах, назавжди підуть під землю в інший світ. Люди вже давно помітили, що в катакліктичні періоди історії в тій чи іншій країні різко зростає кількість зустрічей людей з НЛО. Під час Другої світової війни, коли американські і британські літаки знищували буквально все живе в Німеччині шляхом «килимових бомбардувань», британські пілоти постійно фіксували над цією країною освітлені літаючі кулі, які вони вважали секретною зброєю німців.
– І що це реально за явище? – запитав Святослав.
– Деякі науковці вважають їх ефірними формами життя або «Тріттерами», – продовжив Абеї. – Їх відкрив італійський учений Л. Бокконе. Насправді це душі неправедних людей, які свідомо сіяли зло на землі. Вони спрагло шукають свій портал, щоб заспокоїтися в паралельному світі. Тому й літають вони скрізь, освітлюючи вночі поверхню землі і лякаючи людей. І цілком природно їх найбільше там, де знаходиться своєрідний банк даних, бібліотека замучених ними душ. Таких порталів на землі декілька. І найпотужніші з них знаходяться в США і Україні. У США розміщується індіанський портал, який містить душі знищених на своїй же рідній землі індіанців, в Україні – український портал так само містить душі замучених пришельцями на своїй землі українців. Під час Голодомору 1932-33 рр. на півдні нинішньої Тернопільської області таке робилося… Люди навіть не могли зрозуміти, що таке в принципі можливе. Кількість НЛО зросло в декілька разів. Люди були нажахані, але все ж організовано збирали їжу по селах і везли її до кордону з Радянським Союзом, щоб допомогти своїм братам-українцям. Хотіли врятувати їх від найстрашнішої голодної смерті. А їх зерно забирали, дякували і відправляли до Москви. Ви про це щось знаєте?
– Ні, – похнюпив голову Святослав.
– Щось про це чула, – відповіла Стефа.
– І індіанський, і український портали скоро відкриються, – запевнив молодят Абеї. – І тоді індіанці відвоюють собі Америку, а українці Велику Україну.
– А що таке Велика Україна? – запитав Святослав.
– Це всі чорноземні землі Європи, – заселені генетичними українцями, – сказав Абеї. – Крім того, Стефаніє, ти представляєш територію, де взагалі виникла людина.
– Як це? Нас ще у школі вчили, що людина виникла в Африці, – мовив Святослав і тут же засміявся, – а радіо винайшов росіянин Попов, а літак…, прости господи. Так все це і з Африкою теж саме, що і «російська» пісня «Гей, соколи» і гопак – русскоє ушу, а борщ «ісконно русскоє блюдо». Щі їм вже, бачте, не смакують, «і на Марсє будут яблоні цвєсті». І це коли до сіл донині доріг немає.
Абеї вперше легенько засміявся. Весело подивився на Святослава і продовжив.
– Людство зародилося в теплих мілководних водах Сарматського моря. Це тут нині на малій батьківщині Стефанії знаходяться Медобори, залишки потужного бар’єрного рифу Сарматського моря. Ви вже мабуть помітили, що людина зовсім не схожа на сухопутну істоту. Вона, якщо, звичайно, глибше замислитися, не схожа навіть на нинішніх приматів. Наші пращури вели напівводяний спосіб життя саме на узбережжі Сарматського моря в районі нинішніх Товтр або Медобор. Як інакше можна пояснити нашу ходу на двох ногах, за яку ми нині сухопутні розплачуємося болями в спині, сколіозом і остеопорозом. Спочатку ми ходили на двох ногах на мілководді, плавали і пірнали за молюсками і іншим кормом. Саме через це і зникло хутро і як у дельфінів чи китів виник підшкірний жир. Нарешті явище брадикардії у воді, яке зовсім не характерне для сухопутних тварин, а також контрольоване дихання. Останнє й призвело до виникнення мови. У самок не було хутра. Тому почали сильно виступати груди, щоб малюки могли за них триматися. Подовжені геніталії не сприяли потраплянню з води бруду до шийки матки. М’язові подушки на сідницях дозволяли сидіти на прибережному камінні. Нарешті, копуляція обличчя до обличчя характерна для людей так само як і для водних ссавців і зовсім не зустрічається у ссавців сухопутних
– А портал на Шрі-Ланці є? – запитала Стефанія.
– У нас немає, а ось в Індії є, хоча про це ніхто не знає.
– І де він знаходиться і як ви його ви виявили? – і собі звернувся до гуру Святослав.
– Іноді місцезнаходження порталу розкривають якісь незвичні, унікальні, дивовижні події і явища. Але ніхто не пов’язує ці явища саме з існуючим тут порталом. Я вам говорив, що такий портал існує в Індії.
– Де саме? – зацікавлено звернулася до гуру Стефанія.
– Це долина Джатанга в горах індійського штату Ассам. Вона являє собою невелике заглиблення в поверхні землі довжиною 10 кілометрів і шириною 2 кілометри. Посередині стоїть малолюдне село, мешканці якого ведуть патріархальний спосіб життя. Наприкінці літа сюди з усієї округи сходяться селяни, щоб взяти участь у дивовижному святі, яке зветься «Ночі падаючих птахів». Це відбувається в останні дні серпня, коли ночі стають довшими. Після заходу сонця на сільській площі розпалюють ватри. Опівночі ніби нізвідки з’являються зграї птахів, Вони кружляють над самими головами. Їх збивають бамбуковими палицями, а деякі самі падають на землю. Люди їх збирають, патрають, смажать для святкової вечері. «Птахопад» продовжується дві-три ночі і регулярно повторюється вже століттями. Люди не здатні пояснити причину такого дивовижного явища і говорять, що це їх винагороджують боги за праведне життя.
– Ну і хтось із вчених досліджував цей феномен? – запитав Святослав.
– Вчені, які потрапили в це село лише в 1974 році, підтвердили цей феномен. Вони помітили, що птахи залітають і до осель, коли там горить вогонь. При цьому поводять вони себе зовсім не як дикі птахи. Вони ніби зачаровані і навіть не вириваються, коли їх беруть до рук. Дуже схоже, що тут знаходиться індійський портал, який і притягає до себе птахів, які відчувають природні феномени місцевості набагато сильніше, ніж люди. Вже нікого не дивує, що собаки чи риби відчувають наближення землетрусу, а люди ні. Ви ж знаєте, як слони в Таїланді, перед наближенням цунамі кинулися з туристами на спині вглиб території на підвищені місця. Погоничі нічого не могли їм зробити, били їх, не розуміючи, що вони рятуються самі і при цьому рятують і їх разом з туристами.
– А як ви відноситеся до величезних затрат людства на освоєння Космосу? Чи варті пошуки позаземних цивілізації затрачених на це зусиль? – звернулася до Абеї Стефанія.
– Ми хотіли б вірити, що не є єдиною цивілізацією у Всесвіті, – посміхнувся вчитель своєю доброю посмішкою. – Ми спрагло бажаємо не бути одинаками, так як є суспільними істотами. І все ж ми нестерпно одинокі як цивілізація. До найближчої зірки Альфа Центавра, американський «Вояджер» долетить лише за 80 тисяч років, коли не лише нас, але й нашої цивілізації вже напевно не буде. Так, не буде. Існування цивілізації за часовими масштабами Всесвіту лише непомітна мить. І кого ми шукаємо? Які світи? Вони всі в нас, вони паралельні нам, а дві паралельні прямі як відомо ніколи не перетинаються. Якщо й виникла десь подібна нам цивілізація, то вона вже напевно давно згасла. Кого шукали Колумб чи Магеллан? Вони шукали інші світи на Землі і знайшли їх. І нам треба усвідомити, що не летіти в Космос треба, а шукати портали в інші світи і виміри саме на нашій планеті.
– Ну а чому український світ ніяк не може відбутися, чому ми все ще не стали успішною нацією? – продовжив випитування гуру Святослав.
– Поки що ви нація, ви люди, які постійно ставлять себе в таке положення, коли зрада по відношенню до вас є можливою і навіть корисною. Іншими словами ви постійно підставляєтесь, провокуєте інші нації на неповагу до себе. Лише нині, після 20 років незалежності у вас з’явилися поки що не чисельні люди, які нічого і нікому не прощають і зраду, страшні злочини проти себе і своєї родини карають смертю. Наступним етапом буде збільшення кількості таких людей, досягнення ними критичної маси і перехід їхньої ментальності на всю українську націю. Лише тоді вас будуть вимушені поважати інші народи і країни. Все дуже просто.
– Все це дуже цікаво, але так і не наблизило нас до того, де ж все таки знаходиться український портал, – нетерпляче сказав Святослав.
– Не треба поспішати, коханий, – зупинила його Стефанія. – Ми все таки знаходимося в іншому світі, іншому цивілізаційному вимірі, де не прийнято поспішати.
– Давайте ми з вами все таки пообідаємо, а потім продовжимо нашу бесіду, – запропонував Абеї українцям.
Він на хвилину покинув приміщення і служники храму занесли і поставили на стіл все те, що принесли віруючі для Будди. Абеї повернувся і показав своїм гостям як необхідно за всіма канонами вживати священну їжу, щоб вона дала відповідний ефект. Трапеза була небагата, але доволі урочистою. Великому Святославу вона не принесла вгамування голоду, та він і не сподівався на тілесне насичення, жадібно ловлячи кожне слово гуру. Нарешті служники винесли місткості для їжі і розмова продовжилася.
– Ваші диво-кшатрії, воїни-герої ОУН-УПА під час німецької і російської окупації наприкінці 30-40 років ХХ століття не усвідомлено, а може хто і усвідомлено, шукали український портал, – продовжив Абеї. – Вони думали, що це печера Вертеба. Розмістили там свій штаб, намагалися знайти вихід до паралельного світу, були близькі до мети, але так і не віднайшли український портал. Просто ще тоді не прийшов їхній час. Портал не відкрився. Фактично у творах ідеологів українського націоналізму Донцова, Липинського, Міхновського є зашифровані послання до їхніх нащадків. Нині ж цілком закономірно, напередодні відкриття українського порталу, з’явилися люди, які намагаються розшифрувати куди давніші послання ваших пращурів.
– Наприклад? – запитала Стефанія.
– Скажімо кияни Каганець і Наливайко, дніпропетровець Коваленко та інші. Більшість з них є за освітою інженерами найвищої кваліфікації. А з паном Наливайком, спеціалістом з гінді і санскриту ми зустрічалися в Індії. Його книжка «Таємниці розкриває санскрит» і є намаганням розгадати загадки української історії.
– Вибачте мене, – став серйозним Святослав, – але щоб стільки знати про Україну і нашу історію треба їх спеціально вивчати. Я не вірю, що такі знання можуть бути в людини від народження чи спасти їй з неба. Звідки ви знаєте про ОУН-УПА, хоча навіть в Україні донині маса людей про це або нічого не знає або ж знає неправду?
– Так, я не знаю про всю нашу Землю стільки, скільки про Україну чи Мексику, Перу чи Індію. Просто я поглиблено вивчав території, де містяться портали. І Правобережна Україна, в сенсі власної природно-суспільної сили, знаходиться попереду всіх інших територій. Просто ніде більше немає на земній поверхні «Пупа Землі», тобто Українського кристалічного щита, де законсервована сила молодої Землі і сусідньої з ним наймолодшої геологічної структури планети Українських Карпат. Немає і все. Якби такі структури були суміжними, скажімо в Німеччині чи Китаї, я б цікавився цими країнами і шукав серед їх громадян відповідних людей, на яких покладено надприродну місію.
– І ми є такими людьми і це якось помітно? – черговий раз здивувалася Стефанія.
– Тут нічому дивуватися. Українці є нацією, яка найменше з усіх інших знає правду про себе і свою землю. А стосовно вас двох конкретно, то ви просто ніколи не бачили себе стороннім оком. Вас звела до купи доля не випадково. В тебе, Святославе, очі вдень світяться як Місяць вночі. Моя тантрична практика однозначно вказує на те, що ти нащадок найдавніших лицарів-кшатріїв. Стефанія теж така. І ти, дочко, навіть не відаєш, що на садибі твоїх батьків у Скалі-Подільській знаходиться український портал і вхід до паралельного світу.
– Ні, однозначно, ви все таки якийсь працівник спецслужб. Тільки не знаю якої країни, – трохи перелякано посміхнулася Стефанія. – Звідки ви можете знати, що я родом зі Скали-Подільської? Навіть мій чоловік там ніколи ще не був і нічого про це містечко не знає.
– Я брахман з діда-прадіда, – як завжди спокійно і впевнено сказав Абеї. – таких як я навіть в Індії вже немає. Ми-сингали переселилися на Цейлон з Північної Індії ще задовго до нашої ери. Саме сюди були принесені і законсервовані прадавні знання, які праукраїнські жерці принесли з України до Північної Індії та Ірану.
– Про Скалу Подільську і мене? – скептично запитала Стефанія.
Абеї мовчки простягнув руку до своєї брови і запитав у Стефанії: що це таке.
– Брова, звичайно, – відповіла молода жінка.
– А на санскриті це бругва. То звідки я про це знаю. Хіба потрібно стати шпигуном, щоб довідатися, що українська мова і мова давніх індійців санскрит є найближчими мовами? Хіба треба бути працівником спецслужб, щоб знати що давньоукраїнська, давньоіндійська і давноіранська мови були однією мовою, яка вийшла з України? І напевно про те, що Україна є прабатьківщиною білої раси і матір’ю всіх індоєвропейських народів вас учили в школі і університеті.
– Ні, не вчили, – похитав головою Святослав.
– Ну тоді всім у вашій країні заправляють вороги вашої нації, «зайди-інородці», які смертельно бояться, щоб в українців не розкрилися очі на власну богообраність. Але все одно, попри всі зусилля ваших ворогів, внутрішніх і зовнішніх, це неодмінно відбудеться. У вас нині така ж ситуація, яка була на Шрі-Ланці до війни з тамілами. Ця національна і расова меншина заправляла всім у нашій країні. Серед олігархів на Шрі-Ланці не було жодного сингала. Так як і в Україні серед олігархів немає жодного етнічного українця. Питома ж вага сингалів на Цейлоні така ж, як і українців в Україні – 80%. Нарешті сингали повстали і очистили свої міста від «нацменів». Лише після цього ми змогли стати самими собою. Так і у вас буде.
– Але звідки відомо, що пращури сингалів прийшли з України? – не вгавала Стефа.
– Про це говорять найдавніші священні писемні гімни індусів Веди. Їх істинність підтверджують і священні тексти Авести, створені давніми іранцями. Століттями і тисячоліттями рухалися арійські племена з українського «розплідника» на схід, південь, південний схід, захід, північ. Там вони змішувалися з аборигенними місцевими жителями і витворювали нові народи. Найдавнішими жителями Індії є таміли, які представляють австралійську расу. Іранці змішалися з семітами. Кельти з давнім низькорослим населенням Західної Європи, наприклад, піктами. Пізніше на півдні арії змішувалися з негроїдами і тюрками, а на півночі з аборигенним угро-фінським населенням. Так виникли турки і росіяни. Лише українці виявилися цілком природно найчистішими арійцями. Ті ж самі довгоголові німці мають домішок негроїдної крові. До речі, як і італійці, греки та іспанці.
– І коли праукраїнці прийшли до Індії? – знову запитала Стефанія.
– Веди були створені ще в Стародавній Україні. А рушили мої предки до Індії в УІІІ-УІІ тисячоліттях до нашої ери. Не під впливом зміни клімату, як багато хто вважає, а через популяційний стрес. Багата земля України давала стільки їжі, а клімат був настільки сприятливий, що люди розмножувалися у величезній, надлишковій кількості, яка вже не давала їм просто фізично «вміщатися» в цьому земному раю. Не даремно і нині німецькі вчені вважають, що найкращі умови в наш час для життя і виробничої діяльності людини не в Індії, Австралії, Африці чи Америці, а в лісостеповій частині Правобережної України. Від Карпат до Дніпра.
– Про це я читав в якомусь англомовному інтернетповідомленні, – продовжив Святослав. – Вони навіть назвали місто Немирів Вінницької області ідеальним для життя людини і для її господарювання.
– Ось бачите. Цікаво, що саме Веди доволі прозоро натякають на існування порталу в Україні. Звичайно, що своєю мовою, – підхопив знову розмову Абеї. – Там розповідається про прабатьківщину індійців, що вона знаходиться далеко на півночі, де випадає взимку сніг і де з заходу на схід простяглися гори Меру. Ці гори вкриті густими лісами до самих вершин. З них спадають на північ і південь річки в яких багато золота. В гірських лісах безліч звірів і птахів.
– Так де ж тут про портал? – не витримав Святослав.
– Я саме підійшов до цього місця Ведів, – застережливо підняв догори руку Абеї. – Простим смертним не дано піднятися на ці гори. Лише посвячені, найсміливіші й наймудріші здатні переступити межу, поставлену богами людям і пройти в країну блаженних, де панує молочний океан щастя. Лише великі мудреці «ріші» здатні переступити межу і віднайти шлях до нірвани.
– Оце вже дійсно цікаво, – підтвердив Святослав слова сингала. – А що там Авеста про це говорить?
– Та майже те саме. Найдавніша частина Авести зветься Бундахишне. Вона розповідає про створення світу і про далеку північну Батьківщину іранців. Ті ж гори, вкриті лісами, ті ж річки, які спадають з них, а головне – що лише сильні духом і мудрі люди здатні пройти ці гори і потрапити до щасливої країни блаженних. І знову, як і у Ведах, казкові, вкриті до вершин лісами гори, річки з золотими берегами, прохід в інший, кращий світ, який у наш час називають порталом.
– Ну і де ці гори Меру знаходяться? Як вони тепер називаються? – знову запитав Святослав.
– Якщо ти знаєш географію в межах шкільного курсу, то можеш вирахувати їх і сам, – продовжив Абеї. – Названі ознаки, а за ними визначити об’єкт не важко.
– Єдині гори Європи, які підходять під це визначення є Східні або Українські Карпати, – переконливо заявив Святослав. – Лише вони одні до вершин вкриті лісами, тягнуться з заходу на схід, звідси беруть початок річки, які течуть як на південь, до Чорного моря, так і на північ, до моря Балтійського. А золото тут видобували ще тисячі років тому. І нині одне з найбільших українських родовищ цього благородного металу Мужіївське знайдено у Закарпатті на річці з промовистою назвою Золотий Потік, яка бере початок з гори Золотої.
– А Альпи? – втрутилася Стефанія. – Вони теж простяглися з заходу на схід. Хіба не так?
– Так то воно так, – підтвердив Святослав, – але це високі скелясті гори, вершини яких зайняті льодовиками. Вони ніколи не були вкриті лісами до самих вершин. Зовсім інші Українські Карпати, які в цьому сенсі відрізняються і від Західних і від Південних Карпат. Скелястих масивів тут майже зовсім немає. В минулому Українські Карпати були до вершин вкриті густими лісами. Безліч тварин і птахів заселяли їх, а в річках водилося багато цінних видів риб.
– А невже росіяни не претендують на те, що давні індійці вийшли не з України, а з Росії, – засміялася Стефанія. – Радіо ж «винайшов» Попов…, – лукаво подивилася вона на Абеї.
– Дійсно так,- і собі посміхнувся Абеї. – Росіяни висунули ідею, що прабатьківщина індоєвропейців знаходиться на півночі європейської Росії на узбережжі Північного Льодовитого океану. Але ж у них там, просто біда, немає гір, які б тяглися з заходу на схід.
– У них взагалі нічого свого немає. Тому вони й претендують на все чуже, – посміхнувся Бака.
– Взагалі то ця російська ідея є повністю абсурдною, – підтвердив Абеї. – Арії були землеробами і скотарями. А які умови для цього на півночі? Ніякі. Пасти північних оленів? Вирощувати пшеницю за Полярним колом? Найкращі умови для землеробства і скотарства саме в Правобережному лісостепу України. Недаремно саме там протягом тисячоліть зароджувалися і розцвітали цивілізації. Саме та цивілізація, яку у вас звуть Трипільською і дала перший міграційний потік з України на південний схід в бік сучасної Індії.
– Я десь читала, – продовжила Стефа, – що й найдавніші писемні джерела древніх греків і римлян теж повідомляли про гори, які простяглися на північ від них з заходу на схід і звідки ніби беруть початок всі відомі їм європейські річки за винятком Дунаю (Істру). Давньогрецькі географи називали ці гори Ріпейськими і вважали їх межею Великої Скіфії. Про це ж писав і «батько історії» Геродот.
– Що тоді в географічному сенсі знали про Європу стародавні греки, точніше про її великі річки? – сам себе спитав Бака, – Дунай, Дністер, Південний Буг, Дніпро, Вісла. Ось і все. Дунай вони виключали, а всі інші брали початок або з Карпат, або з Передкарпаття. Наприклад, найповноводніша притока Дніпра Прип’ять з правими притоками тече з Подільської височини, тобто з Передкарпаття.
– А може давні автори просто помилилися і ці гори простяглися не з заходу на схід, а, наприклад, з півночі на південь і, як стверджують ті ж росіяни, мова йде про їхні Уральські гори, – висловила припущення Стефанія. – Так вже цим бідним росіянам хочеться тих гір Меру, що просто сил ніяких немає.
– Це неможливо, – втрутився в перемовини англійською між собою українського подружжя Абеї. – Давні жерці знали географію набагато краще, ніж нинішні пересічні громадяни України чи Шрі-Ланки. Та й переплутати захід з північчю і схід з півднем практично неможливо. Нарешті, могла помилитися Авеста, нехай навіть і Веди, але ж не всі вони разом у купі з давніми греками і римлянами.
– Переконливо, – погодилася Стефанія.
– І де ж нам шукати той портал? – повернув розмову в потрібне русло Бака, якому вже стало нудно.
– Ще трошки зачекайте, – одразу зрозумів його Абеї. – Ви вже втомилися, але ще сонце стоїть високо, – таємниче мовив він. – Серед вашого чорнозему має бути невеликий масив піску, яким вічність замітає людям шлях до істини, – туманно прорік гуру. – Ось там за останньою західною межею Українського кристалічного масиву і знаходиться той портал. Над ним мають кружляти НЛО. Вони не є якимось ноу-хау, винаходом і витвором ХХ і ХХІ століть. Ще у Ведах описувалися палаючі небесні кораблі – вімани, на яких боги і герої літали в таємничу гірську країну. Цією країною і є ваші Карпати.
– За першою освітою я геолог. Це вже пізніше я закінчив Інститут міжнародних відносин зі спеціалізацією на міжнародній економіці, – заявив Бака. – Взагалі то в Карпатах є як мінімум одна цікава і феноменальна особливість на яку чомусь не звертають уваги. На відміну від більшості гірських систем світу вони закручені своєрідною дугою. В цьому може пересвідчитися кожен. Для цього достатньо одного погляду на карту. Земна кора знаходиться в постійному русі. Не можна забувати, що Земля – куля і вона дуже швидко рухається в Космосі і обертається довкола своєї осі. Обертання нашої планети викликає потужні сили, які рухають не лише маси повітря і води, але й маси земної тверді. Так само, як виникають вихори в атмосфері і воді, утворюються вони за цим же сценарієм і в земній корі. Тільки рухаються набагато повільніше. І так само як і в атмосфері, тільки значно спокволіше відбувається циркуляція земної речовини.
– Ти правий, – підтримала чоловіка, забувши про Абеї Стефанія. – Пам’ятаєш, як ми розглядали перед поїздкою на Шрі-Ланку фізичну карту світу? – Тільки зараз я звернула увагу, що якщо придивитися до дуги Карпатських гір, то вона дивовижно нагадує нам не материкові гори, а, скажімо, елементи «вогняного кільця» Тихого океану. Алеутські, Курильські. Японські острови. Це ланцюжок вулканів, своєрідних, через їх жерла, порталів між глибинами Землі і її поверхнею. Карпати, як і океанічні вулканічні дуги нагадують класичні атмосферні фронти, зняті із супутника Землі і які постійно демонструють в Інтернеті.
– Цікаво мені слухати вас, панове, – посміхнувся Абеї. – Говоріть, говоріть далі, – махнув він рукою, помітивши, що його співрозмовники зупинилися.
– Ще одне спостереження від геолога-невдахи, – продовжив Бака. – Острівні вулканічні дуги в Тихому океані ніби обрамляються глибоководними жолобами. Вони обов’язково розміщуються вздовж випуклого їх боку. В Українських Карпатах з випуклого боку знаходиться Подільська височина. Чим вам не земний портал?
– Ти розглядаєш портал як геологічну структуру? – запитала Стефа.
– А чом би й ні, – продовжив Святослав. – В Карпатах, прихований горами, таїться велетенський розлом у земній поверхні. Ще один геологічний портал. Цілком можливо, що рух різних літосферних плит в районі Карпат призвів до формування тут на певній віддалі від випуклого боку Українських Карпат велетенського купола. І дуже вже вірогідно, що саме до цього куполу-порталу через підземні гіпсові печери Поділля вода десь і пробила глибинний хід. Це абсолютно не суперечить сучасним геологічним поняттям. Бо ж ніде більше у світі немає такого територіального поєднання молодих гір з найдовшими у світі гіпсовими печерами, як в Україні.
– За своє довге життя я вивчав не лише релігію, давні вірування, але й науку, – сказав Абеї. – Француз Жорж Леопольд де Кюв’є, анатом і дослідник природи минулих геологічних епох, працював у Сорбонні. Цей творець знаменитого кореляційного аналізу створив теорію катастрофізму. Він вважав, що за існування Землі на ній послідовно відбулося декілька глобальних катастроф, останньою з яких був потоп. Після кожної глобальної катастрофи на нашій планеті знищувалися живі організми і створювалися нові, більш досконалі. Ця гіпотеза пояснювала і загибель динозаврів, яка відбулася близько 65 млн. років тому. Але чому ця теорія має стосуватися тільки природи? Хіба людське суспільство не розвивається теж через катаклізми. Українська нація взагалі пережила за тисячоліття свого існування стільки катастроф, що з нею не зрівняється ніяка інша. А протягом ХХ століття національні катастрофи слідували одна за одною. Тільки нація, на яку покладена Всевишнім місія у цьому світі могла пережити все це і не відійти у небуття, як це трапилося з динозаврами. І не лише з ними. Взяти для прикладу хоча б знаменитих етрусків, вавилонян чи карфагенян. Або, скажімо, майя, тольтеків чи інків. Від них нині хіба що пожива для археологів залишилася. Природні катастрофи створювали природні портали. А катаклізми суспільні – портали загублених людських душ.
– Теорія катастрофізму не довго панувала в науці, – заперечив Святослав. – Після неї умами вчених заволодів уніформізм або актуалізм британського геолога Чарльза Лоєлла. Він відкидав теорію катастрофізму, вважаючи, що всі зміни, які трапилися на Землі зумовлені тими ж силами, які діють і донині. Але ця теорія, як показали подальші події, так і не змогла подолати катастрофізм повністю. Таким чином нині ці дві теорії ніби доповнюють одна одну.
– Ну добре, не буду більше вас затримувати, – звернувся до молодят Абеї. – Чи не хочете ви насамкінець нашої зустрічі вияснити, настільки ви підходите один одному і чи буде щасливим ваше спільне життя. Так би мовити, думка спеціаліста. – Було видно, що гуру чомусь не поспішав з оприлюдненням місцезнаходження Українського порталу.
– Хто ж від такого відмовиться та ще й безкоштовно, – посміхнулася Стефа. – Ми готові.
– Ви будете жити як Ішар і Гангаур. Це персонажі індійської міфології. Протягом багатьох століть імена цієї подружньої пари в Індії є символами щасливого родинного життя. Слово Гангаур навіть стало назвою веселого свята, яке відзначають практично скрізь в Північній Індії. Різниця у віці між вами 8 років. За певного розкладу подій це дуже сприятливий знак для подружжя. Потенційно сприятливий.
– Поясніть, будь ласка, детальніше, – попросила Стефанія.
– Будь ласка. В 1582 році папа Григорій ХІІІ увів нове літочислення і з того часу увесь світ ним користується. Новий календар так і називають – григоріанським. Але в Азії залишилися і набагато давніші способи обрахування часу. До речі, принесені саме з Прадавньої України. В основі буддистсько-китайського календаря знаходиться комбінація двох компонентів. Перший з них – циклічний знак, другий – знак буддійського зодіаку. Циклічних знаків 10, вони звуться небесними стовбурами. Знаків зодіаку 12, їх ще звуть земними гілками. Для найменування стовбурів використовують 5 елементів природи з давньокитайської натурфілософії. Ними є вогонь, вода. земля, дерево і метал. Всі елементи існують у двох іпостасях – старшій і молодшій і змінюються через рік. Стовбури змінюються через два роки – два роки вогонь, два роки вода, два роки земля і так далі.
– То до яких знаків зодіаку належимо ми з Святославом? – запитала Стефанія.
– Скажімо ти, Стефаніє, народилася в 1990 році, який є роком Коняки і старшого металу.
– Та читала я свій гороскоп, – посміхнулася Стефа. – Там повна неправда про мене. Вважається, що коні дуже запальні і скандальні, особливо жінки. А я такою ніколи не була і сподіваюся, що й не буду.
– Ти права. Ти не така. А справа в тому, що в цьому гороскопі не все так просто і однозначно, як вважають європейці. Такі спрощені гороскопи і мандрують з одного часопису до іншого, з однієї газети до іншої, з одного Інтернетвидання до іншого. В буддійський зодіак входять 12 тварин: Щур, Бик, Тигр, Заєць, Дракон, Змія, Коняка, Вівця, Мавпа, Курка, Собака і Кабан. За легендою порядок знаків зодіаку відповідає черговості появи відповідних тварин перед ложем умираючого Будди. Але і це ще не все. Початком кожного 60-річного циклу є рік, коли співпадають перший стовбур і перша гілка. За традицією це завжди рік Щура і старшого дерева. Таке співпадіння відбувається раз на 60 років. І взагалі для визначення характеру людини і гармонійного поєднання людей в подружній парі необхідно визначати ще багато інших чинників. Якщо ми будемо про це говорити, то нам не вистачить і цілого дня.
– Ну тоді давайте продовжимо про портали, – запропонував Святослав.
– Портали, як земні отвори нерідко приховані від людей водою і являють собою круглої форми озера, – повернувся до попередньої розмови Абеї, знову чомусь відтягуючи час. – Чим відрізняється озеро, скажімо, від річки? Озеро просто ні з чим порівняти, хоча люди над цим і не замислюються. Річка десь починається і десь закінчується. Вся її енергія криється в русі води. А де прихована енергія озера? На його поверхні, в глибинах чи на дні? Скажіть мені. Ніхто не знає. Річка розділяє – береги, країни, людей. В озера берег один, він безкінечний, як каблучка чи обручка. Звернули увагу на те, що озеро манить людину, воно таємниче само по собі. В кожному озері прихована його душа, яку пізнати не можливо. Озера не роз’єднують місцевість, вони її об’єднують. Так і портал. Скільки разів люди бачили, спостерігали, як в озера пірнали НЛО. Це їхні портали, портали багатьох паралельних світів. Але пора нам закінчувати зустріч, – якось невесело подивився на українську пару Абеї.
– То вона закінчилася безрезультатно, – розсердився Святослав. – Навіщо тоді було взагалі город городити?
– Чому ж безрезультатно, – м’яко посміхнувся сингал. – Я довідався про вас дуже багато, спілкувався з вами доволі довго для того, щоб зрозуміти. що ви за люди і чи можна вам довірити те, що було довірене мені. Для мене головним було виявити, чи ви дійсно є людьми не просто розумними і освіченими, але й вільними. Воля чи неволя знаходиться в кожній людині не зовні, а в її середині. Ви вже не раби, як ваші пращури. Сотнями років на вашій землі знищували найкращих, найрозумніших, найпідприємливіших, найчесніших, внутрішньо найвільніших найсамовідданіших, національно найсвідоміших. Натомість виживали, плодилися і ширилися раби, нездатні на опір ворогам нації. Я читав один твір вашого письменника Короленка, де описувалися волиняки часів Російської імперії. Столітній сліпий дід сидить в центрі селища і розповідає односельцям про те, як він був козаком, як вони воювали, гинули, але ніколи не здавалися. – У нас була свобода, – мовив той дід. А його земляки-правнуки стояли навколо нього хрестилися і казали: і то не дай боже такої свободи. Бо були рабами. Ви не раби, я вам довіряю, ви не зрадите ні мене, ні Україну, ні самих себе.
Стефанія і Святослав підвелися зі своїх стільців і схиливши голови приготувалися слухати гуру.
– Портал знаходиться на подвір’ї будинку твоїх батьків, Стефаніє, – почав заключну частину своє розмови Абеї. – Новий будинок твої батьки після одруження збудували біля вулиці. В кінці городу вони залишили недоторканим старовинний кам’яний льох. В 40-ві роки в ньому існувала криївка ОУН-УПА. Вона була настільки законспірована, що твоя бабуся нічого не передала твоїй матері.
– Моя бабуся десь пропала в 1955 році. Це трапилося через рік після народження моєї матері. Мою матір виховувала її тітка. Москалі кинули в льох гранати, але коли вони туди увірвалися, нікого не знайшли. Розповідали, що нібито з льоху підземний хід вів до річки. Але тоді там теж так нічого й не відшукали. Так той льох і стояв зруйнований поки батьки не почали будувати новий будинок. Тоді відновили й льох.
– Коли ви повернетеся до України, поїдете до тебе додому, Стефаніє, тим більше, що пора познайомити чоловіка зі своєю родиною, – посміхнувся Абеї. Посміхнувся так загадково, мовляв я все знаю і не питайте звідки. – І ти, Стефо, відкриєш Український портал. Коли ти це зробиш у цей світ перейдуть десятки мільйонів знищених загарбниками українців. Це будуть вже зовсім інші люди, ніж нинішні твої одноплемінники. Серед них не буде рабів і це змінить Український світ на краще.
– Але як я відкрию той портал? – запитала Стефанія. – Що для цього необхідно зробити?
– Нічого більше як взяти вдома ключа і відімкнути двері. Кам’яна стіна навпроти виходу перед твоїм приїздом обрушиться сама і відкриється хід, який веде до мережі гіпсових печер Поділля і далі до Карпатського купола-порталу. А тепер прошу вас залишити храм. Я дуже втомився. Моє земне життя невдовзі закінчиться.
Українські туристи попрощалися і здивовані та знічені раптовістю закінчення аудієнції з гуру та його хворобливим виглядом вийшли до площі перед храмовим і палацовим комплексом, де їх чекав біля мікроавтобусу Ремі. Додому верталися майже не розмовляючи між собою. Молодят огорнула не то втома, не то не визначене відчуття чогось нового і незвіданого. Поїздка до екзотичної Шрі-Ланки перевершила всі їхні сподівання. Вони ще поїхали до Коломбо, потім покаталися на слонах на спеціальній фермі, побували на чайній плантації і з’їздили на фабрику, яка виготовляла ефірну олію з різних екваторіальних і тропічних рослин. Однак все це майже не смакувало молодому подружжю. Святослав і Стефанія з нетерпінням чекали, коли вже нарешті Ремі відвезе їх до аеропорту і вони полетять на Батьківщину. Про неї їм кожен день нагадував український державний прапор, піднятий на честь українських туристів у готелі. Над рестораном Ремі таких прапорів майоріло аж двоє.
Поїздка назад була доволі нервовою. Святослава взагалі все подразнювало і викликало нехіть. У Коломбо дуже довго тривало оформлення багажу. Туристи з України, які стояли в черзі до стійки перед ними, мали перевищення безоплатної ваги багажу і чоловіка відправили до банку платити за надлишкову вагу. Вся черга зупинилася. Замість того, щоб обслуговувати інших пасажирів працівники аеропорту чекали поки повернеться з банку «понаднормовий» чоловік. А його все не було.
– Ох і навів би я тут порядок, – розсердився Святослав. – Зробив би те ж, що і в своєму автосалоні. Просто б навів елементарний порядок. – Та ж проблема, що і в Шарджі. Я думав, що це лише в нас бардак, а виявляється, що дурнів вистачає скрізь. А якщо в кожного другого пасажира перевищення ваги? Таке ж може бути. Тоді ми взагалі сьогодні не потрапимо до літака.
Потім молодята сиділи й чекали оголошення на посадку. На табло вискочив Київ, але ніяких написів про те, що рейс затримується не було. Уже давно пройшов час відправки літака, а ніяких оголошень не було. Пасажири почали хвилюватися. Багато хто з них не володів англійською мовою. Святослав сходив до чергового адміністратора. Але й він нічого не знав. Навколо молодого подружжя почали гуртуватися українські пасажири. Вони почули, як вільно говорив з адміністратором англійською Святослав. Всі хотіли знати, що трапилося, але інформації не було. Святослав з Стефанією заспокоювали пасажирів, що це просто бардак і більше нічого. Нарешті на табло вискочило: Kiev – gate 22. Всі як обпечені кинулися до посадкових воріт. Пішли і молодята.
В Києві подружжя вже чекав біля терміналу співробітник їхньої фірми на «Дастері». Святослав скучив за водінням і тому сам сів за кермо. Спочатку він завіз співробітника на роботу, а потім молодята поїхали додому. У Святослава ще залишилося декілька днів відпустки і на наступний день «Дастер» вже віз Стефанію і Святослава на захід країни. Стефа попередньо зателефонувала додому і сказала, що одружилася і вони з чоловіком завтра приїдуть у гості на оглядини. Молода жінка розповідала чоловікові, що її мати була просто шокована, особливо коли довідалася, що подружжя вже здійснило весільну подорож до Шрі-Ланки.
«Красо України – Поділля» – процитував Святослав Лесю Українку, коли вони проїжджали благословенні Вінницьку і Хмельницьку області. Нарешті переїхали Збруч і завернули на південь Тернопільщини. Чим ближче вони наближалися до Дністра, тим квітучішою ставала природа. Усі дороги були обсаджені різноманітними фруктовими деревами. Особливо сподобалися ділянки обабіч шляхів, обсаджені старими волоськими горіхами.
– Осюди б гарні дороги, європейського ґатунку, гроші людям, щоб їх не розкрадали владні бандюки і рекетири і ми б мали справжній український рай, – сказав Бака, – поклавши руку на долоню дружини. – Нам нічого не треба крім чесної української влади, яка думає про людей. Все інше у нас є. Просто люди в нас воліють мовчати і давати себе обкрадати. Коли в нас з’явиться критична маса позбавлених рабської психології людей Україна розквітне як найкраща троянда.
Нарешті «Дастер» привіз подружжя до містечка Стефанії, де на одній із вулиць в саду виднівся немалий ошатний будинок, де мешкали батьки молодиці. Вони вже стояли біля хвіртки. Батько кинувся відчиняти ворота. Містечко виглядало майже безлюдним. Майже всі були на заробітках за кордоном.
– Знайомтеся, мамо й тато, це мій чоловік Святослав, – Стефанія обняла матір і поцілувалася з батьком.
За її спиною бовванів високий Святослав. Він підійшов ближче і привітався з матір’ю, а потім потиснув руку батькові. Мати зустріла молодого чоловіка дещо насторожено, в той час як батько Стефанії був щиро радий знайомству, що дуже виразно читалося в нього на обличчі. «Мабуть не проти випити, а тут і нагода є – подумав Бака. – Ось зараз дружина дасть йому прочуханки. Ще може й я отримаю на горіхи. Якщо складу серйозну компанію старому. А чому б і ні. Хоча б на зло цій мегері. Ти дивись, як вона шикнула на чоловіка».
Мати Стефанії дійсно смикнула чоловіка за рукав, бо він на її думку не там став.
– Заходьте до хати, поїсте після такої довгої мандрівки. Скільки ви були в дорозі? – запитав батько Стефанії.
– І знову ти за своє, – визвірилася на чоловіка мати Стефанії. – Хіба їм зараз до розмов з тобою. Зараз поїмо, вже все готове, а потім ви нам розповісте, як це так трапилося, що ми нічого не знали про ваші наміри. Мабуть рідні Святослава вже давно були в курсі. А нами ось вирішили знехтувати.
Святослав зрозумів, що цій жінці просто не треба давати розперізуватися. І це він міг.
– Не знали не лише мої батьки, але й ми, – посміхнувся він. – Ми люди цілком дорослі і відповідаємо за свої вчинки. Ніякого злочину ми не вчинили, все згідно існуючих положень, – перейшов він на канцелярит, знаючи, що він найкращим чином діє на таких людей. – Таким чином документи в повному порядку. Так нас тут будуть годувати, чи влаштовуватимуть допит?
У матері Стефи відвисла щелепа. Звикла командувати всім у школі і чоловіком вдома вона мабуть вперше «нарвалася» на чоловіка іншого типу, який свідомо чи підсвідомо вважає, що жінкам не варто давати волю ні в чому. Святослав зненацька, ніби одяг, скинув з душі нервове напруження останніх днів і йому раптом стало настільки вільно, легко і комфортно за столом у будинку, де виросла Стефа, що він звернувся до батька дружини. – А тут мені чарку горілки наллють? Батько радісно кинувся до серванту і витяг пляшку дорогої горілки, явно купленої спеціально до приїзду зятя. Святослав розмішав сметану в борщі і підняв чарку за батьків своєї дружини, які виростили таку гарну людину, а йому кохану дружину. Потім набрав добру ложку борщу і почав з задоволенням їсти. Борщ дійсно був дуже смачним і тому другий тост Святослав проголосив за господиню цього дому, яка варить такі чудові борщі. Теща була явно задоволена і потішена.
– А де ключі від нашого льоху? – раптом запитала Стефа, повернувши Святослава чи то з небес на грішну Землю, чи то може й навпаки.
– Про що ти доню, які ключі, навіщо вони тобі сьогодні потрібні. Ми тим льохом не користуємося вже років три. Того й дивись невдовзі завалиться.
– Але ж все таки це в нас своєрідна реліквія. Ні в кого немає такого старого, файного, мурованого тесаним каменем льоху. Я про нього розповідала чоловікові і він неодмінно хотів його побачити, – продовжила Стефанія.
– Та там немає чого дивитися. А заходити туди взагалі страшно. Колись у нас розповідали, що цей льох залишився від старого замку, який стояв у цій підвищеній частині нашого містечка. Нібито з нього йде підземний мурований хід до річки. Та, швидше за все, це такі собі місцеві оповідки, які у нас є практично в кожному селі. Тут у нас цих замків і фортець колись було дуже багато. Цьому надто вже сприяє й рельєф місцевості. Та й історія у нас дуже багата і давня. А ти сам, Святославе, киянин чи приїхав з провінції, як і наша Стефа?
– В цьому сенсі в мене все в порядку. Народився в Києві в самому центрі міста. Нині живу під Києвом у будинку, який ми побудували на три родини. Є дідусь і бабуся, тато й мама. Ми зі Стефою представляємо третє покоління родини Баків у цьому будинку. Це моє прізвище таке Бака. Тепер воно і у Стефанії. Так що, звикайте. Є квартира і в Києві. Й не одна. Таким чином з житлом проблем не маємо. Стефа буде вчитися в аспірантурі, а я працюватиму у фірмі. Продаю французькі автомобілі. За національністю українець. За переконаннями український націоналіст лівого спрямування. Зріст 192 сантиметри. Вага 90 кілограмів. Зі шкідливих звичок маю тютюнопаління. Іноді не проти випити чарку, другу, третю горілки. Хочу кинути курити, але поки що не виходить. Коли вирішимо з Стефанією заводити дітей неодмінно кину. Ось, здається, і все. Як ви вже помітили я здоровий, гарний, нахабний молодий чоловік традиційної сексуальної орієнтації. Вашу доньку щиро кохаю і хотів би прожити з нею все життя і мати не менше трьох дітей. Двох хлопчиків і дівчинку. Або як вийде. До речі, поки не забув. Хто готував цю качку з яблуками. Це ви, мамо?
– Святославе, припини, будь ласка, – взяла за руку чоловіка Стефа. – Ти втомився в дорозі, трохи випив. Мамо, тату, якщо ви не проти ми підемо відпочивати. А завтра ми з Святославом подивимося наш легендарний льох, раз вже я йому обіцяла. Тільки підемо туди самі, для створення романтичної обстановки, а потім після сніданку ми покажемо йому наш сад, познайомимо з сусідами і проведемо екскурсію нашим містечком, покажемо руїни замку, каньйон річки і школу, де працює мама і де вчилася я, а також селищну раду, де працює тато. Згода?
– Згода, – відповіла мама
– Що це тебе вкусило, що ти так говорив з мамою? – посміхнулася Стефанія, коли вони зачинилися у своїй кімнаті. – Думаю, що з нею так ще ніхто не говорив. Вона не буде рада приймати тебе тут. Буде вважати, що ти негативно впливатимеш на мого тата. Та й на мене теж.
– А… Мені все одно. Ну не можна ж бути директором школи завжди і всюди, 24 години на добу. Як вона цього не розуміє. А ти знаєш, я тут у твоїх батьків почуваюся краще, ніж вдома. Якесь таке приємне і радісне розслаблення. Не думаю, що так на мене діють пару чарок горілки. Чи може це близькість порталу так на мене впливає, – посміхнувся Святослав. – Ну скажи мені чесно, хіба ти в те, що нам повідав Абеї віриш? Хіба таке навіть у принципі може бути. Яким би не був він брахманом-гуру і тантриком, але ж ми всі нині живемо у ХХІ столітті.
– Завтра будемо знати напевно, – і собі посміхнулася. Стефанія. – Ти знаєш, що і мене охопило якесь таке незвичне радісне піднесення і збудження, хоча я нічого й не пила.
– Та горілка тут взагалі ні до чого, – сказав Святослав. – скільки разів я її пив, а після цього ставало ще гірше. А тут дійсно якесь таке незвичне радісне піднесення. Ніби очікуєш на щось таке незнане, дивовижне, але дуже щасливе.
Молодий чоловік підійшов до дружини і підняв її на руки. Потім почав кружляти по великій кімнаті, аж поки не кинув на ліжко. Дивився на дружину веселими закоханими очима і розумів, що в ній нарешті зустрів свою долю. Жартував, веселив свою половинку, придурювався, потім нарешті заспокоївся й тихо заснув біля неї, притулившись до її руки.
З самого ранку наступного дня молоде подружжя вже було на ногах. Стефа схвильовано притискала до грудей грубезного ключа.
– Ти навіть не уявляєш, як мені лячно зробилося, – тулилася вона до Святослава. – Може ти відчиниш льох?
– Не хвилюйся кохана, все буде добре. Це маєш зробити ти. А я буду поруч.
Молодята пішли до льоху, який знаходився в кінці великого городу, де місцевість вже почала підніматися до каньйону місцевої річки. На дерев’яних дверях висів великий замок. Він заржавів і не хотів відкриватися. Довідавшись, де знаходиться інструмент, Святослав зайшов до літньої кухні і виніс звідки пляшку з машинним маслом. Він залив його до отвору і Стефанія нарешті відімкнула льох. Святослав став з одного боку дверей, а Стефанія з іншого. Відчинивши двері молода жінка відсахнулася в бік, ніби чекаючи, що звідти як бджоли з вулика вилетять душі замордованих українців. Але нічого не відбулося. Розчарована Стефа повернулася до чоловіка і вони повільно пішли до будинку, а потім і до хвіртки.
– Ну що ж, як ти й попереджав мене, гуру обдурив нас, – невесело сказала Стефанія. – А так хотілося вірити в цю щасливу казочку. Пішли, я тобі покажу нашу вулицю, та підемо умиватися і снідати.
Молодята підійшли до хвіртки, так як їх зацікавив незвичний рух на вулиці, ще вчора схожої на пустелю. Майже мертве, безлюдне селище ожило, як у кращі роки свого існування. Скрізь снували незнайомі Стефі молоді люди. Вони ремонтували хати, паркани, прокладали дороги, саджали дерева й квіти. В усіх їх горіли очі від очікування неминучого наближення щастя для всіх. Ці люди були не лише молоді, але й надзвичайно впевнені в своїх силах, радісні і завзяті.
– Ми перетворимо Україну на рай земний, – звучало скрізь.
І молоде подружжя зрозуміло, що Український портал відкрився і почав діяти.