Ще одна таємниця з минулого
Українська література успішно пишеться і писалася, видавалась і видається. Але, зрозуміло, не завжди були сприятливі часи для видань і меценатства. Проте знаходились ентузіасти, які навіть із ризиком публікували українські твори, починаючи від фольклору – і до сучасних.
Але де було знайти ці твори… скажімо, за доби романтизму, у ХІХ столітті? Одна річ – коли співали українських пісень, розповідали казки, або можна було прочитати окрему книгу чи окремий вірш у панночок в альбомах. Проте дуже важлива система. Важливо об’єднати ці твори в антологію, альманах чи інші видання.
Певна, що багато хто з вас пише твори – або знає авторів, які пишуть у шухляду. Дехто відмовляється публікуватись і навіть показувати свої тексти, мотивуючи тим, що нікому не треба його творів. Декого важко переконати в тому, що література потрібна іншим, про себе треба заявляти, а авторів відзначати за життя. У нас дуже багато пишуть, творять – і хотілося б, щоб про це більше знали.
Що сказати про початок українських видань-альманахів? У 30-х роках ХІХ сторіччя, як відомо, відбувся сплеск національної свідомості, притаманний романтизму. Відповідно, пожвавився інтерес до фольклору. І, звичайно, не можна оминути таких імен, як Тарас Шевченко, Євген Гребінка та інші. Усі ці твори вже були. Але було важливо вміти донести їх до авдиторії.
Що таке альманах? З арабської мови це «астрономічний календар». Ми знаємо, що це – періодичне або неперіодичне, але серійне видання. Тексти в ньому об’єднані спільною тематикою (є, скажімо, наукові альманахи).
Обсяг не дозволяє розповісти про всі українські альманахи та інші видання доби романтизму, проте можна окреслити кілька базових.
Найпершим українським літературним альманахом вважається «Русалка Дністровая», яка вийшла в Буді (тепер це Будапешт) 1837 р. – за тодішньої Австро-Угорської імперії. Багато хто вивчав у школі та університетах про цей альманах. Чим він вирізнявся? Тут зібралася плеяда імен українського романтизму – «Руська трійця»: Маркіян Шашкевич, Яків Головацький, Іван Вагилевич. Усі вони – поети, перекладачі, культуртрегери… Тут автори зібрали не лише писані твори, а й багато фольклору – причому унікальні тексти колядок, гагілок, ладканок тощо. Тобто це і веснянки, і весільні пісні, і ще багато чого. Окраса видання – переклади з сербських народних пісень і чеської мови (містифікація «Краледворський рукопис»). Хоча сьогодні доведено, що чеська пам’ятка – містифікація (на які був такий щедрий романтизм), але вона прекрасна і будила в українцях національні почуття. Тому цього «Рукопису» не цурались як перекладачі ні Микола Костомаров, ні Іван Франко, ні інші. Проте наклад цього видання влада наказала конфіскувати. Більшість примірників спіткала така доля, проте окремі вже встигли дійти до читачів – і завдяки приватним колекціям і просто ентузіастам ми знаємо, що такий альманах був, і можемо його читати.
Григорій Квітка-Основ’яненко (відомий за творами «Маруся», «Конотопська відьма», «Шельменко-денщик», «Сватання на Гончарівці» та ін.) висунув ідею про альманах української літератури. Сентименталіст (до такого напряму сьогодні підтримав романтиків). Українські письменники вміли об’єднуватися. Так постала «Ластівка».
Шевченкові та інші твори збирали наприкінці 30-х років ХІХ ст., і нарешті, після багатьох колізій, 1841 р. вийшов альманах «Ластівка» (за тодішнім правописом назва була «Ластовка»). Усі матеріали підготував Євген Гребінка (сьогодні відомий завдяки віршам, байкам, цікавим казкам, легендам та іншій прозі). Але до останнього не було відомо, чи взагалі вийде цей альманах. Кажучи сучасною мовою, в Євгена Гребінки був «банк даних». Письменник і упорядник міг би не віддавати ці матеріали – так би вони і канули в Лету чи були б (у кращому разі) прилаштовані в іншому виданні. Проте Гребінка не став чекати біля моря погоди та всі тексти вмістив в альманах «Ластівка», який сьогодні навіть вважають антологією. І таке видання мало справжній успіх.
Які твори принесла на крилах «Ластівка»? Альманах відкривається передмовою Є. Гребінки – «Так собі до земляків». Розпочинається прозою. Зокрема, там багато Квітки-Основ’яненка – серед іншого і «Сердешна Оксана» (де автор ледве не вперше змалював трагедію покритки). Є «Циган» (уривок з казки) Пантелеймона Куліша – обіграний народний анекдот, мандрівний сюжет. Є й сам Євген Гребінка (проза та вірші). Є харківська школа українського романтизму (Левко Боровиковський, Віктор Забіла та інші), яка прогриміла, а вже в ХХ-му і особливо ХХІ ст. почала науково вивчатися. Багато творів Тараса Шевченка: «Вітре буйний», «Причинна», «На вічну пам'ять Котляревському»… Зараз ми можемо їх читати, але тоді вони вперше прозвучали. Є тут і твори Івана Котляревського, і записи українських народних пісень, і поетична обробка загадок, і прислів’я, й інші жанри, є менш відомі (а сьогодні вже забуті широкою авдиторією), проте талановиті автори. А завершується альманах уривком із Кобзаревих «Гайдамаків». Це – справжній фурор.
А що сказати про дитячу літературу? Стільки українських класиків писали для дітей. Проте чи були окремі видання для молодшого покоління? Так!
Це вже кінець ХІХ – початок ХХ ст. Перший український дитячий журнал із символічною назвою «Дзвінок» виходив друком у 1890–1914 рр. Він видавався у Львові, а до Києва привозився таємно. (Що сказати, якщо львівський журнал «Зоря» з найпершою публікацією Лесі Українки не можна було провозити в російську імперію з Австро-Угорської просто так, а довелося розпарувати видання: у листах до Косачів були… різні сторінки «Зорі», які потім склали докупи! І так 13-річна Леся вперше побачила свою публікацію!)
Його перевидали під назвою «Дзвінок з минулого», зібравши різні випуски періодики в одну книгу. Упорядкував відомий перекладач і поет Володимир Лучук. Видання вийшло у Львові в 1991 році.
Що сказати про історію «Дзвінка»? Створено було цей прекрасний часопис за ініціативою етнографа Володимира Шухевича, автора ґрунтовної праці «Гуцульщина». Із початком Першої світової війни, яка трусонула «австрійську» та «російську» частини України, просвітницькі ідеї були забуті. А даремно. На сторінках «Дзвінка» друкувалися твори таких майстрів: Івана Франка (псевдонім Мирон), Леоніда Глібова (у галицькому журналі він друкувався як Глібів, частіше під псевдонімом «Дідусь Кенир»), Олени Пчілки, Лесі Українки, Марка Черемшини, Богдана Лепкого, Уляни Кравченко та багатьох інших. Відомі також їхні псевдоніми та криптоніми, але частина з них досі не розкрита.
Як зазначається у виданні: у «Словнику українських криптонімів» (1969) не значиться криптонім Ап. Дом. Цей невідомий автор надіслав дидактичне оповідання «Руська мова» (розділ «Україно, ясен мій цвіте!» – вірші та оповідання), побудоване як діалог між допитливим онуком Петрусем та дідом. Дідусь пояснює, що українська мова («руська» – від давньої назви Русь, звідки й пішла самоназва русинів або руснаків) з’єднала народ у Батьківщину: «…Ось бач: я, і твій і мати, брат і сестра – се одна родина. В родині бесідуємо всі руською мовою. Нею бесідували ще мій отець, дід і прадід. Нею навчилися ми Бога хвалити і з людьми розмовляти. Руська мова є через те нашою рідною мовою. …тота сама руська мова в’яже нас усіх мовби в одну велику родину…».
У цьому ж розділі надруковано вірш Марка Лукинюка «Україні». Ближчих даних про цього автора, ніж ті, що він друкувався на сторінках «Дзвінка», не знайдено. Подам цього вірша повністю.
УКРАЇНІ
Ніж душі всієї, від всього серденька
Люблю тебе, рідна Україно-ненько.
Люблю і вас, ниви буйні, колосисті,
І степи, як море синє – розложисті.
Люблю і садочки вишневі, цвітучі,
І ріки могутні та бистротекучі;
І ті стародавні високі могили,
Що прадідів кості собою покрили.
Люблю й ті високі піднебесні гори,
І гаї зелені, і ліси, і бори.
Люблю й соловейка, що в гаю співає,
Що радощі сіє, тугу розганяє.
Але над все люблю я мій нарід рідний,
Хоч він у неволі, хоч він такий бідний.
Люблю тебе щиро, люблю до загину,
Русе-Україно, ненечко єдина!
У «Словнику…» не значиться й криптонім Д – о. Цей автор оприлюднив у розділі «Ой, скажи мені, струмочку…» (про природу) поезію «Чого вчать пташата?»:
З теплих країв прилетіли
Всі пташата,
Щигли, вільги, соловії,
Ластів'ята.
І зозульку-кукавочку
В лісі чути,
Жайворонок в полі дзвонить
Свої нути.
Хоч як гарно, як весело
В чужім краю,
А кожне з них на Вкраїну
Повертає.
Українських вони діток
Люблять дуже
І за краєм, де родились,
Вічно тужать.
Зелень миртів покидають
Для ліщини –
Вчіться рідне милувати
Від пташини.
У цьому ж розділі опубліковано просте та мудре оповідання «Про бузьків», підписане псевдонімом «Веселка», який також нікому не відомий. (Хто це написав – чоловік чи жінка?) Проте заклик берегти лелеку як охоронця оселі та вразливого птаха, безперечно, втримає дітей від жорстоких забавок. А ще варто згадати, що лелека – наш український символ, тотем, і не лише тому, що, за віруваннями, приносить дітей.
Особливу увагу слід звернути на розділ перекладів «І чужому научайтесь…». Це переклади з італійської, чеської, сербської та інших мов. Павло Штокало, про якого відомо тільки те, що він друкувався у «Дзвінку», переклав з сербської сумну пісню «Недобрі сини (З народного)»: «Повернула мати знов додому – / Нема синів – дев'ять лиш каменів, / Дев'ять зміїв в'ється на каменях».
А ще помітно, що саме у «Дзвінку» публікувалися злободенні твори, так би мовити, зі сковороди. Українська авдиторія читала свіжі твори іноземної літератури, які тоді були на слуху. А також мала змогу ознайомитися з унікальними матеріалами – зокрема дізнатися про життя інших народів.
Є чудові казки, зокрема повчальні, також байки, а ще – твори Олени Пчілки. Наприклад, її веселий, жвавий (і водночас глибокий, навіть із тугою) вірш на народній основі «Морквяний вояк». Підзаголовок – «Волинська пісня». Написано майстерно. І портрет величний – і гумористичний водночас. Цю пісеньку явно розучували та співали діти. А діти в наших і перекладених творах… і герої, і порушують заборони (але порушників грамотно карають феї), і працюють, і самі пропонують батькам вихід із ситуації…
Ми сподіваємося, що відомості про авторів «Дзвінка» буде знайдено, а криптоніми розкрито. Поки що подякуймо їм за почесну справу нагадати в тяжких умовах, «чия правда… і чиї ми діти». А «Ластівка» благополучно долетіла до нащадків, і «Русалка Дністровая» успішно допливла зі свого Дністра до інших читачів. Хотілося б перевидань цих альманахів і ширшого висвітлення. Читаймо далі!
Аналітик матеріалів – Олена Смольницька
Автор: Ольга Смольницька –
кандидат філософських наук, консультант з філології Місії «Постуляційний Центр беатифікації й канонізації святих» Української Греко-
Католицької Церкви (Львів)