Це вичерпне пояснення сутності феномену свободи. До цього побутувала думка, що свобода є абсолютом, коли вона обмежується відповідальністю людини, скажімо, за своє сьогодення чи майбутнє, чи майбутнє інших, прийдешніх поколінь. Такий підхід не є шкідливим, є необхідним, але недостатнім, бо відповідальність, як і свобода, може бути узгодженою або не узгодженою із законами соціальної природи. Розставивши сутнісні акценти, потрібно так організувати роботу законодавців, щоб обмеження свободи запобігало можливості виникнення сваволі й ілюзій в суспільстві.
Зиновій Бокійчук
Очевидно, що правильне уявлення про феномен свободи може бути досягнуто лише завдяки використанню адекватного пізнавального інструменту. І таким інструментом є, з нашої точки зору, методологія, заснована на соціальному натуралізмі, відповідно до якого визнається існування соціальної природи, поряд з фізичною природою і біологічною природою.
Соціальна природа існує за своїми законами, відмінними від законів фізичної і біологічної природи. Люди мають підкорятися законам соціальної природи так само, як вони мусять підкорятися законам фізичної і біологічної природи. Порушення людьми законів соціальної природи створює для них небезпеку, так само, як і порушення законів фізичної і біологічної природи. Тому люди заради безпеки у своєму суспільному житті приречені узгоджувати свою поведінку із законами соціальної природи, а засобами для цього узгодження є воля і свідомість людей.
Поведінка людини як соціальної істоти завжди є проявом її волі і свідомості. Виходячи з цього, свободу людини можна визначити як можливість проявляти свою волю і свідомість у вигляді поведінки: якщо людина має таку можливість, це означає, що вона має свободу, якщо ж вона такої можливості позбавлена, то це означає, що вона позбавлена свободи.
Воля і свідомість людини утворюються у людини як соціальної істоти для пристосування її до законів соціальної природи, тобто для узгодження людської поведінки з цими законами – у цьому полягає роль волі і свідомості людей згідно із соціальним натуралізмом. Цю свою роль воля і свідомість можуть виконувати – і тоді свобода людини проявляється у вигляді поведінки, яка не узгоджується із законами соціальної природи, а можуть і не виконувати – і тоді свобода людини проявляється у вигляді поведінки, яка не узгоджується із законами соціальної природи.
Виходячи з цього, за критерієм узгодженості чи неузгодженості із законами соціальної природи, що випливає із методології, заснованої на соціальному натуралізмі, слід розрізняти два види свободи людини: 1) свобода, узгоджена із законами соціальної природи (так звана «доброякісна» свобода»), і 2) свобода, не узгоджена із законами соціальної природи (так звана «злоякісна» свобода). Отже, свобода – це дихотомічний феномен. І ця дихотомія свободи породжує дихотомію проявів свободи у поведінці людей: 1) поведінка, що є проявом «доброякісної» свободи і 2) поведінка, що є проявом «злоякісної» свободи.
Із цього випливає, зокрема, що уявлення про те, що свобода людини завжди є добром і ніколи не є злом – це соціальна ілюзія. Насправді, свобода людини може бути не лише безпечною для людей, а й небезпечною.
Свобода людини стає небезпечною тоді, коли людина зловживає можливістю проявляти свою волю і свідомість у своїй поведінки. Кожна людина має свободу вчинити протиправний чи аморальний вчинок, тобто має можливість проявити свою волю і свідомість у вигляді протиправного чи аморального вчинку, але не кожна людина проявляє свою свободу у такому вигляді. Такий прояв свободи людини є зловживанням свободою, тому що відповідно до ідеї соціального натуралізму призначення свободи людини полягає у тому, щоб людина могла узгоджувати свою життєдіяльність із законами соціальної природи, а не у тому, щоб порушувати ці закони.
На нашу думку, сьогодні існує тенденція до поширення феномену зловживань свободою у всіх сферах суспільного життя: економіці, політиці, правовій і моральній сферах тощо. Образно кажучи, ці зловживання свободою проявляються як ураження суспільства «епідемією вседозволеності».
Ідеологічною передумовою «епідемії вседозволеності» є протилежна соціальному натуралізму ідеологія, яка називається соціальним позитивізмом. Соціальний позитивізм – це ідеологія, яка не визнає існування законів соціальної природи, і тому першоджерелом соціальних правил (норм права і моралі) вважає волю і свідомість людей. З точки зору ідеології соціального натуралізму першоджерелом соціальних норм (норм права і моралі) є саме закони соціальної природи, а воля і свідомість, що не узгоджуються із законами соціальної природи, неодмінно набирають стану сваволі і ілюзій. Свобода людини, ураженої комплексом сваволі і ілюзій, – це і є НЕБЕЗПЕЧНА СВОБОДА (що проявляється, зокрема, у поведінці людей, що є порушенням норм права і моралі, якими регулюється політичне і економічне життя людей).
Таким чином, культивуючи ідею про те, що першоджерелом права і моралі є воля і свідомість людей (а не закони соціальної природи!), соціальний позитивізм є ідеологічною передумовою феномену соціальної вседозволеності, тобто зловживання свободою. Перефразовуючи відповідно до ідеології соціального натуралізму відомий вислів одного з героїв «Братів Карамазових» Достоєвського: «якщо Бога немає, то все дозволено!», – можна висловитися так: «якщо законів соціальної природи немає, то людям усе дозволено!». Оце – ідеологічний корінь «епідемії вседозволеності»! Саме у тому, що не визнається існування законів соціальної природи полягає сутність ідеології соціального позитивізму. Шкідливість соціального позитивізму визначається тим, що він є ідеологічною передумовою «злоякісної», тобто небезпечної свободи. Невизнання законів соціальної природи відкриває шлях для зловживань людини своєю свободою, тобто можливістю проявляти волю і свідомість у своїй поведінці. Це і робить свободу людини небезпечною. Небезпечна («злоякісна») свобода, тобто свобода людей, воля яких перебуває у стані сваволі, а свідомість – у стані ілюзій, є основою усіх антропогенних загроз безпеці людини і людської спільноти.
Проявом ідеології соціального позитивізму є концепція правової і моральної свободи, що знаходить своє вираження у формулі «дозволено усе, що не заборонено». Соціальні норми-заборони створюються відповідно до волі і свідомості людей, а це означає, що вони можуть бути створені на основі сваволі і ілюзій людей, які не визнають, що першоджерелом норм-заборон мають бути закони соціальної природи. Із ідеології соціального натуралізму випливає інша формула: «дозволено усе, що узгоджується із законами соціальної природи». Ця формула є ідеологічною передумовою для «доброякісної» свободи і ідеологічною протидією для «злоякісної» свободи людини. Саме вона є основою прогресивного правового і морального порядку у суспільстві і їй слід надати значення конституційної норми (тобто закріпити в Конституції).
Концепція дихотомії свободи, заснована на ідеології соціального натуралізму може бути застосована для розв’язання різноманітних проблем, що виникають у соціальній практиці. Зокрема, це стосується проблеми збалансованості прав і обов’язків людини у сфері обігу інформації і дихотомічності свободи слова, а також сучасного розвитку концепцій лібералізму і демократії.