Її згадують як добре знайому з Іваном Франком, який свого часу помітив твори молодої письменниці, редагував і публікував, даючи цінні настанови щодо форми. Пишуть і багато романтичного. Але що ми знаємо про неї — як і про інших письменниць Галичини?
Ця авторка писала: «Треба боротись за свою індивідуальність».
Роком її народження офіційно вказують 1860. В антології «Струни» (редагованій і впорядкованій Богданом Лепким) — 1862. Про цю письменницю не дуже багато фактів, але головне — читати її твори, де все сказано.
Її доля в дечому нагадує біографію Ольги Кобилянської. Це — ще одна весняна письменниця, Уляна Кравченко(1860–1947), яку по-справжньому звали Юлія Шнайдер. Народилася на Великдень — і її доля справді вийшла незвичайною.
Вона була і прозаїком, і поетесою, і мемуаристкою. Якщо ми згадуємо жіночий рух у ті часи, то спочатку виринають асоціації з Наталією Кобринською та Ольгою Кобилянською. Але, виявляється, Уляну Кравченко називають «праматір’ю українського фемінізму». Уперше я дізналася про цю постать іще студенткою й вирішила поповнити свої знання. Про неї довелося збирати факти буквально окрушинами, вини шпорюючи в різних виданнях, зокрема в антологіях. Отже: яку можна вибудувати систему?
Уляна Кравченко сама обрала собі псевдонім, українізувавши ім’я Юлія (вочевидь, так її назвали на честь батька, Юлія Шнайдера) і переклавши з німецької своє прізвище, бо Schneider означає «кравець». Цікаво, що батьків і дитину звали однаково: Юлій і дві Юлії — мати і донька! А коли письменниця вийде заміж за вчителя Німентовського, то свою дочку назве… теж Юлією. У родині зватимуть Нусею. Юлія Німентовська (зовні схожа на матір) стане медсестрою в санітарній частині в 1918-1919 роках.
Отже, у ділових питаннях і на роботі (учителькою) героїня статті була Юлією Шнайдер, а літературно — Уляною Кравченко. Як і Ольга Кобилянська, вона мала німецьку та українську кров, вільно володіла німецькою, українською, польськими мовами, а також — хоча могла уславитись у зарубіжній літературі — обрала для себе рідною саме українську та вважала себе українкою. Про це не раз і заявляла, і писала: «Я ваша! Сеї ж я землі дитина, / бездольні люди! / Одна мене і вас веде стежина / на працю й труди». Або — ось що вона писала на мотив коломийки: «Як палають в темнім борі ягідки калини, / Так любов палає в серці Нені України. / Як найкраща в темнім борі червона калина, / Так на всім немає світі, як та Україна». Як й інших класиків, Юлію Шнайдер виховували й на фольклорі (мати співала українських і польських пісень, розповідала легенди). На світлинах помітно, що ще замолоду письменниця носила не лише модні сукні, а й українські вишиванки. Вишивані сукні.
Вона народилась у Миколаєві (нині Львівської області), умерла в Перемишлі. Зараз у Миколаєві вшановують свою талановиту землячку. Вона була людиною-епохою, пережила дві світові війни та багато інших подій, пережила загибель сина та інші трагедії, писала все своє свідоме життя, відображаючи не лише пориви душі, а й сучасні їй історичні події. А ще — перекладала видатних поетів із польської, німецької та інших мов. Багато років учителювала (це часто була пекельна праця).
У дитинстві була спостережливою дитиною, на вдачу — інтровертом. Осиротівши у 10 років (батько вмер) і лишившись із матір’ю, братами і сестрою, замислювалася про сенс життя. Писала: «І ніщо не мало для мене вартости, ні стійности. Тільки книги цікавили мене».
Батько був німцем, повітовим канцеляристом. А мати — дочка греко-католицького священика. Саму дівчину батьки виховували в українському дусі (водночас і рано ознайомивши з німецькою філософією — звідси ідеалізм майбутньої письменниці). Проте їй змалечку довелося боротися за власні погляди, які йшли в розріз з ідеями інших родичів. А ще вона була своячкою українського поета і прозаїка Миколи Устияновича — греко-католицького священика, патріота (і жила в його будинку). Думаю, ви точно знаєте пісню на слова Устияновича «Верховино, світку ти наш» (зокрема, її чудово виконувала Квітка Цісик). Далі вона за покликанням стала вчителькою, скінчивши Львівську вчительську семінарію. Відомо, що Юлія Шнайдер вільно володіла іноземними мовами, були начитаною, і казали, що рівень її знань був вищим, ніж у викладачів.
Сама вона писала: «Треба боротись за свою індивідуальність… Сьогочасна жінка прямує до визволення. Мене захоплюють нові течії, напрямки, гасла. Та щоб не бути смішною, треба здобути найперше знання. Треба любити, цінити науку чи мистецтво і присвятитися вибраній галузі в цілости, як присвячуються мужчини. Бачу нову жінку, що завершить цю зміну».
Цікаво, що Іван Франко, хоча й помітив недосконалість першої спроби для журналу «Зоря», тим не менше, відредагував повість і подав до друку. Зав’язалося листування редактора і авторки, яка — тоді вже Уляна Кравченко — усіляко поширювала Франкові ідеї. Але, як відомо, Каменяр був персоною нон ґрата — і тому письменницю звільнили. Тоді це було особливо страшно (достатньо прочитати Франкові твори про те, як ставилися до «неблагонадійних»).
Вважається, що вона стала писати (почавши з віршів) у 1881 році. Спочатку публікувалася під справжніми іменем і прізвищем. А 1883 року стала відомою, оскільки її поезії опублікували в журналі «Зоря». (Через рік там уперше оприлюднять вірші Лесі Українки). Ми бачимо, як взаємопов’язані письменницькі долі — і навіть видання. А 1885 року вийшла перша збірка Юлії Шнайдер — «Prima vera» (з латинської — «Рання весна»). Це найперший випадок у Галичині, коли саме жінка видала окремою книгою свої вірші.
Про що писала Уляна Кравченко? Про природу, квіти, кохання, на патріотичні теми, для дітей, про права жінок…але цим не вичерпується палітра. Також це й про самовизначення, духовні пошуки. Досить широка — особливо як на той час — тематика.
Відомо, що наступного року (після виходу першої збірки) поетеса вийшла заміж за вчителя, мала двох дітей — сина і дочку (за іншими даними, народила трьох дітей). Зазначають: «Син її Юрій Німентовський, талановитий маляр і письменник, загинув у великій війні, і втрата ця тяжко діткнула шановну письменницю». Де можна прочитати його твори? Чи збереглися картини у вирі Першої світової війни? Хочеться більше знати.
Якщо хочеться лірики, в Уляни Кравченко це все є. Якщо хочеться почитати про професійний досвід — є її «Спогади учительки» та оповідання (викладацький стаж авторки був 42 роки). Є й інші тексти, які вражають розривом між мрією та дійсністю, а також постійною творчою працею, роботою індивідуальності над собою. Наприклад, авторка зазначала про місце свого вчителювання: «Я бажаю якнайскоріше вилетіти звідси, где мені тісно і корму для душі нема». Може, тому вона була — особливо спочатку — прибічницею романтичної поезії. Іван Франко (який був і яскравим модерністом) обстоював ідейну поезію й тому писав: «Панна Шнайдер остільки щасливіша, що не журиться ніякими дрібницями щоденного життя, попросту для того, бо їх не бачить. Жиє тільки між хмарками, цвітками і безкровними ідеалами. Оригінальна натура, невилічимо — як мені здається — хвора на ідеалізм». Ми б назвали це сьогодні ескапізмом. Але варто враховувати умови, в яких жила вчителька (геть не поетичні! піклування про завтрашній день, виснажлива робота — просто чоловіча, допомога хворій матері…) Українці (а саме так називала себе вчителька) було важко пробитися. Їй дають місце, де вона працює у надзвичайно тяжких умовах (узагалі через несприйняття начальством учителька вела кочове життя, оскільки її постійно переводили то до одного села, то до іншого). Читаючи про те, як тримали у школі цю справжню інтелігентку, відчуваємо обурення. Водночас фото Уляни Кравченко показують нам справді цікаву й витончену жінку, в яку серйозно закохувалися, яка стежила за собою — і не лише для сприйняття іншими, а й для самої себе. Тобто вона не розпускалася.
Дізнавшись правду, Іван Франко допоміг своїй творчій колезі працювати у львівському інституті сестер василіянок. Отже, це справжня підтримка.
Скромна і тактовна (за спогадами сучасників), Уляна Кравченко була справді бунтівничою творчо. А ще незалежною в поведінці — і цим нагадувала Лесю Українку. Сьогодні, скажімо, дико звучить, що «непристойність» дівчини або заміжньої жінки — у тому, що вона… відвідує театр чи бібліотеку, дружньо спілкується з чоловіками (без фамільярностей)… Але згадаймо тодішній час. Проте письменниця не зважала на хибну думку оточення. Варто згадати, що Уляна Кравченко вміла об’єднуватися, видавала з іншими жінками альманах «Перший вінок», потім організувала «Союз українок» та інші жіночі спілки… Ще до того вона домоглася, щоб галицьким та іншим жінкам можна було вступати до університетів. І досягла свого. Адже справжня свобода — це право на освіту (у тому числі вищу), гідну оплату своєї праці та багато іншого. Узагалі про цю письменницю як про організаторку можна згадати безліч інших фактів. Попри заборони української діяльності, вона відновлювала її — новими організаціями. А ще організувала школи!
Що сказати про творчість? Уляну Кравченко приваблювали вільнодумні постаті творців (Мікеланджело), сильних постатей релігійних діячів (Джона Вікліфа, Яна Гуса та інших), здатних пожертвувати собою. Також багато читала з німецької філософії та художньої літератури романтизму — наприклад, часто згадувала ґетевський роман «Страждання юного Вертера». Коли Уляна Кравченко була вже не юною, а відомою поетесою, Каменяр писав їй ще гостріше: «Ви на ховзькій дорозі! Покиньте етери і фалі, солов’їв і мотилів — усе те дрянь, не варта вашого пера. Глядіть на речі трохи реальніше». (Чи не тому сьогодні стільки авторів тікають у світ фентезі — бо так захищаються від страшної реальності?) Реальні речі — спогади письменниці про її діяльність, реальні — її листи та інші писання. Але й тут — поетичні спостереження, увага до психології, мотивів учинків (над цим авторка дуже любила міркувати). І справжні перлини: «Любов се перше право природи; весною перший теплий промінь будить любов… По міських городах цвитуть нарцизи й гіякинти — цвіти самого Аполльона…» І поруч — передові міркування на тему педагогіки. У той час, коли тілесні покарання у школі вважались аксіомою (досить почитати класику — дарма що автори обурювалися проти насильства), учителька писала: «Моє чуття бунтується, коли бачу, що дитину карається нагайкою. Я рада б виховувати дітвору без бука і взагалі без кар. Хай привикають до того, що в житті треба сповняти обов’язки без кар. Не убивати карою в дитині сорому й гідности людини…». І далі: «Пізнання індивідуальности дитини, не жадання того, що над її сили; заохота, зацікавлення, нагорода — ось і цілий секрет в осягненні гарних успіхів у навчанні».
Вірші — це піднесені далечині, проте помітно, що висловлені й ідеї. Наприклад: «Куди ти, сестро, смілий лет звертаєш? / На новий шлях? А чи ти те є знаєш, / Що холод самоти там привіта тебе? / Покинь новий, на втоптаний вернися, / Забав і сплетень кормомлиш кормися, / Бо світ тебе ледачою назве! / Ледачою? і за що, — ти спитаєш. / За те, що духом світ весь обіймаєш, / Що серце кращої всім прагне долі, / Що бунту повне проти самоволі, / Що людські рани всі його болять!» («На новий шлях»). І слушно: «Не сліз потрібно, щоб ставать до бою! / Не сльози — силу й жар візьми за зброю, / Ту силу, що любов у груди ллє…». Або у вірші «Молодим» пояснює, що їхні старання увінчаються в майбутньому, і підсумовує: «Ніщо не гине в світі духа марно, / що творить дух, / Як у природі не щезає дармо / найменший рух». У диптиху сонетів «Я не жалуюсь» писала: «О, не жалуюсь я! Я з терпіння болю / Хосен новий, нових добуду сил! / Вони мені, чим вітер для вітрил, / Чим жар, що в сталь тверду гартує волю».
А поезії у прозі? Наприклад, чудова збірка «Мої цвіти». Помітно, що авторка особливо любила хризантеми (у неї є й автобіографічна повість «Хризантеми»). Але не лише. Наприклад, у «Вінку омели» сказано: «Щойно досягла я віток омели, думи давлено занеслись у минуле... Нев’януча вітка, все зелена, у зв’язь живу із Предків Духами мене ввела... Я — знаю, хто — я! / Перед віками колись давно вітки омели вінчали чоло... Галузочки омели чоло вінчали, на жертівні огні палали...»
Тому хотілося б, щоб твори Уляни Кравченко більше видавалися, сама постать згадувалась і як самостійна, а не лише в контексті творчої співпраці з іншими класиками. І, звісно, хочеться доступності цих творів (бо автор — це його текст), а не лише дослідження у вузьких колах. Адже наша література багата, і нам є чим пишатися, відкриваймо разом цю terra incognita!
Аналітик матеріалів — Олена Смольницька.
Автор: Ольга Смольницька — кандидат філософських наук, провідний науковий співробітник Київського літературно-меморіального музею Максима Рильського.