Знаю з досвіду, що більшості нормальних людей питання бюджетування і фінансів видаються далекими та нудними. Я і сам, щиро кажучи, не дуже люблю писати на цю тему, тому що вона є похідною від того, на що я вказав закінчуючи свою статтю в попередньому номері «Сурми». Але ці питання є складовою економіки, тому доводиться їх розглядати. Обіцяю, що буду намагатися, щоб цей розгляд не був нудним. Перед тим, як торкнутися бюджетних премудростей, які постають у вигляді вічного бюджетного дефіциту і так званих касових розривів, буде доречно зупинитися на питанні одиниці виміру цієї проблематики, на тому, що ми звикло називаємо грошима. Не лише доречно, але і вкрай необхідно, бо через викривлення визначення у свідомість людей вносяться хибні уявлення про сутність речей і грошей зокрема. Класичне визначення, думаю, всім відоме, але найімовірніше, далеко не всі задумуються над його продовженням і наслідками, хоча кожен спинним мозком відчуває, що його це явище не обійде стороною. Отже, визначення грошей з відкритих джерел колективної мудрості: «Гроші — це платіжний засіб, особливий товар, що є загальною еквівалентною формою вартості інших товарів та послуг. Гроші є мірилом вартості та засобом обігу. Крім того, вони є засобами нагромадження та платежу. З утворенням світового ринку деякі національні гроші стали виконувати функції світових». Англомовне визначення нічим не відрізняється. Пропоную «похитати» це визначення грошей. А чим забезпечується вартість грошей? Вони ж належать до матеріальної частини світу і мають мати вартість!? Визначення очевидно подає відповідь на це питання, як — «особливий товар, що є загальною еквівалентною формою вартості інших товарів та послуг». Тоді потрібно з’ясувати, що ж визначає вартість цих «інших товарів та послуг», які придають цьому особливому товару його вартість? Відповідь «гроші» — буде цілковитим каламбуром. А саме до такої відповіді підводять визначення, що панують у відкритих джерелах мудрості, бо класиків теорії грошей та економічної політики мало хто читає, вони стоять десь далеко за кадром. Гроші не виникли в цьому столітті, вони пройшли довгий еволюційний шлях, який зумовлює їхню природу. Тому наведений приклад визначення сутності грошей погано узгоджується з природними ознаками грошей:
1.Еквівалент вартості до золота чи срібла.
2. Засіб платежу
3. Засіб накопичення.
Відразу впадає в око перший пункт цих ознак. Ні згадки, ні натяку на щось таке як «еквівалент до вартості золота чи срібла» немає у прикладі визначення грошей. Так, гроші пройшли довгу еволюцію і в результаті прийшли до втрати своєї першої та головної ознаки, після чого не буде помилкою сказати, що в результаті цього вони перестали бути повноцінними грошима. Тобто слід розуміти, що сучасна економіка має справу з неповноцінними грошима. І якщо ми приймаємо метафору, що гроші — це кров економіки, то потрібно прийняти й іншу метафору, що неповноцінні гроші не є кров’ю, а так, підфарбованою в червоний колір рідиною. Які шанси вижити у пацієнта, якому замість крові влили підфарбовану рідину? Отож бо! Тоді й банки є неповноцінними фінансовими установами, а так собі, скляними банками, які періодично лопають. За цією ж логікою, якщо бляхареві замість бляхи дати папір, то чи зможе він бути бляхарем? Такі метаморфози порушення природи речей повинні змусити нас зрозуміти, що нехтуючи природними ознаки грошей, ми порушуємо саму їхню сутність, вони перестають бути тим, чим ми сподіваємося їх бачити.
Я знаю, що знайдуться такі, що побачать в прив’язці до золота і срібла архаїчні підходи. Джерела колективної мудрості подають прив’язку до дорогоцінних металів як використання товарних грошей, тобто таких грошей з дорогоцінних металів, номінальна вартість яких дорівнює реальній вартості металу. І, до речі, такі гроші всі джерела одноголосно вважають повноцінними. Насправді використання таких грошей є непрактичним з багатьох технічних міркувань, з якими важко не погодитися. Тому весь світ давно перейшов до застосування грошей, які не мають самостійної вартості. Такі гроші наділяє примусовою вартістю держава чи група держав, де вони визнаються законним засобом платежу. Визначення цієї примусової вартості відбувається якимись, не дуже прозорими методами, суть яких мені не вдалося до кінця з’ясувати, бо в них міститься багато суб’єктивного. Але забігаючи дещо вперед — цим не варто перейматися, тому що її величність ефективність економіки все розставляє на свої місця. Пригадаймо введення гривні. Її початкова номінальна вартість була визначена приблизно на рівні 1:1 вартості німецької марки, яка була дуже надійною грошовою одиницею у всій Європі та за якою німці сумують і досі, а уже швидше ніж через рік зменшилася удвічі, стала 2:1, і це за офіційним (читай в ручну регульованим) курсом НБУ. А за готівковим, який фактично є ринковим, цей процес знецінення (девальвації) відбувся значно швидше. Це був приклад визначення курсу між грошима різних держав, де ринкові механізми тримають ситуацію під контролем.
Але є гроші, які виконують роль світових. Їм «підкоряються» чи до них «прив’язані» гроші багатьох інших держав з меншими чи слабшими економіками. І вони теж мають примусово наділену вартість. Це вносить в економіку певний шарм авантюризму, накопичення якого веде до монетаризму — явища, коли порядок визначення вартості всіх товарів і послуг очолює не праця людини, завдяки якій ці товари та послуги творяться, а грошова маса неповноцінних грошових одиниць з призначеною кимось номінальною вартістю. Монетаризм викликає не лише руйнування економік, він породжує війни, якими, як мечем, намагаються розрубати вузол проблем, або принаймні ці проблеми приховати. Проблеми, коли грошова маса в рази, а то і в порядки, перевищує наявні товари та послуги чи саму потребу в них. Коли ця маса грошей уже не може бути визначальним фактором формування економічної кон’юнктури, впливати на величини валових внутрішніх і національних продуктів. Тут і виникає бажання виправити це все шляхом переділу природних багатств. Таке рішення видається єдиним правильним, особливо тоді, коли ті, хто володіють величезними капіталами і не хочуть їх втрачати, мають вплив на ухвалення політичних рішень.
Чому я закцентував на ознаці грошей як еквіваленті до вартості дорогоцінних металів? Архаїчним його можна вважати лише в частині карбування монет з цих металів. Але щоб дати відповідь на це питання загалом, потрібно відповісти на питання: а що визначає вартість дорогоцінних металів? Цих металів, як ми знаємо, на планеті Земля зовсім мало порівняно з іншими ресурсами. Ці метали не піддаються хімічному старінню при належному зберіганні й на них завжди є попит в різних сферах людського буття. Але це ще не придає їм вартості. Вартість їм придає праця людини, затрачена для їхнього видобутку. Спробуйте накопати кілограм золота. Вам і цілого життя може не вистарчити. Тому їх надійно використовувати як засіб накопичення людської праці, якщо так можна висловитися. Отже, ще раз приходимо до висновку, що праця людини визначає вартість речей і дорогоцінних металів зокрема. Вперше такий висновок ми зробили, вказавши на те, що ефективність економіки визначає вартість неповноцінних грошей. Іншими словами: держава друкує та карбує грошові знаки, але номінальної вартості їм придає економіка, як процес обміну працею між громадянами держави. І чим ця праця ефективніша, тим ефективніша економіка і тим стійкіша номінальна вартість грошей.
За останнє століття, як данина глобалізації й утворенню світового ринку, стала поширеною практика прив’язки національних грошей до грошей інших держав, які стали виконувати функції світових. Мабуть, кожен чув вислів «золото-валютні резерви». Саме ці резерви є накопиченням спільного блага громадян держави. Вони покликані забезпечувати стабільність національних грошей. Із запасами золота все зрозуміло. А як виглядають резерви валюти? Чи це стоси паперових банкнот? Можливо, якоюсь мірою. Це закрита інформація. Але думаю, що це здебільшого цифри на екрані монітора. Отже, валютні резерви, це така собі відносна відносність, яка має забезпечувати стабільність. Щось воно має не дуже переконливий вигляд. У слабких економіках зберігається стійка тенденція до змін співвідношення таким чином, що в тих резервах золота стає все менше, а валюти все більше. Куди ж дівається золото? Воно концентрується в запасах тих держав, які свою грошову одиницю проштовхують на роль світових грошей. Вчора це ще були американський долар і эвро. Сьогодні їм у спину дихає китайський юань. Чому так? Бо праця в Китаї й економіка загалом функціонують ефективніше. Захід залінувався та загрузнув у споживацтві.
Про економічні війни між США і Китаєм говориться багато. Мене ж цікавить економіка України та, зокрема, те, який вплив на гривню мають грошові одиниці інших держав. Якщо економіка, ефективність праці, наприклад, у США, зростає, то зміцнюється і долар, а гривня щодо долара слабшає. Якщо економіка в США згортається, долар слабшає, то і гривня, яка прив’язана резервами до долара, слабшає разом з ним. Мушу сказати, що з цими взаємозалежностями не завжди все так однозначно і можна багато сперечатися про зворотні зв’язки між економіками та валютами різних держав. Але очевидним є те, що національним пріоритетом України має бути ефективна економіка і резерви із запасами дорогоцінних металів, а не цифрами на екрані монітора. Лише за таких умов уряд і громадяни держави можуть складати оптимістичні плани на майбутнє.
Складання бюджету, кошторису держави, є саме тими планами. Ми дослідили, що без правильно поставленої грошової політики, яка нерозривно пов’язана з економікою і тим, як функціонує така суспільно-економічна категорія, як праця, писання кошторисів держави перетворюється в розв’язування рівняння з невідомими й відносними величинами. Саме тому всі економічні плани, бюджети та програми значною мірою є бутафорними, не виконуються і можуть мати лише короткостроковий характер. Річний державний бюджет — це максимальний часовий період, на який можна розраховувати в економічному плануванні. Але все ж, в процесі бюджетування є й деякі інші важливі критерії про які варто згадати. Всякий наступний бюджет відштовхується від бюджету за попередній рік. Тому важливо розуміти, а для цього потрібно зібрати, порахувати і систематизувати, показники за попередній період. Це завдання є особливо складним за умов квазіринкової економіки. З іншого боку, для цього в державі існує система статистичних даних і система рахівництва. Можна сперечатися, наскільки вони в Україні ефективні, а можна спробувати задати параметри, яким би вони мали відповідати, і порівняти відповідність наявного до бажаного, тобто визначити релевантність. На превеликий жаль, більшість недоліків, які приписують цим системам, є насправді недоліками грошей і всього, що з ними пов’язано, бо представлення статистичних даних і бюджетних планів відбувається виключно в грошовому вираженні. Як-то кажуть, нема чого ображатися на дзеркало. На мій погляд, це погано впливає на правдивість інформації, яку отримують всі без винятку інститути й інституції країни. Такий підхід я вважаю дуже істотним принциповим методологічним недоліком. В Україні потрібно максимально запровадити практику паралельно з фінансовими результатами та планами відображати натуральні розміри виконання і планування. Це передумова переходу в бюджетуванні на якісно вищий рівень, коли складання бюджету відштовхується не лише від результатів попереднього періоду, а й від потреб скільки, чого, для чого і коли потрібно профінансувати в державі. Переконаний, що це також відіграє надзвичайно позитивну роль у створенні належних умов для ринкових відносин, для яких перевірена інформація є життєво необхідна.
