Ми знаємо про нього все і не знаємо нічого. Для офіційної історії біографія Максима Кривоноса починається із 1647 року, коли він був у складі делегації майбутнього гетьмана Б. Хмельницького під час його візиту 1647 року до Бахчисарая, коли Тиміш Хмельницький (син Богдана) залишився заручником хана. А закінчується в листопаді 1648 року загадковою смертю полковника під Замостям.
Перед тим є згадки про мужнього козака Перебийноса із Січі, який творив дива в боях і, навіть, чорта не боявся. Але, невідомо точно, чи то про нашого героя мова. Та і Перебийносів на Січі було багато, ледве не в кожному коші запорозькому.
До певного часу участь Кривоноса у штурмі Дюнкерка ретельно замовчувалась. Як і участь там самих козаків. Інформація про те, що нагороди від Франції та особисто від принца Конде отримали Хмельницький, Сірко, Золотаренко та інші старшини, а плата простим козакам зросла з 12 домовлених талерів до 20, а старшинам зі 120 до 200 талерів, теж приховувалась.
Таким був тренд радянської епохи: народні герої мали бути бідними, вбогими, але мужніми та ідейніми і боротись безкоштовно за простий народ. Бажано до смерті. Бо, не дай Боже, лишитись живим героєм – це автоматична анатема і забуття.
Про Кривоноса важко було забути. Надто красномовним був той 1648 рік для України і надто широкого розголосу набула сама діяльність козацького полковника в світі. Так чи інак, а дослідники тієї доби натикались на його прізвище.
А ось у нагородних грамотах за Дюнкерк прізвища Кривоноса немає. Хоча дослідники битви стверджують, що сухопутним козацьким корпусом командував саме він і левова частка перемоги над іспанцями належиться саме Кривоносу.
Дивна ситуація. Виникає питання: невже Хмельницький допустив таку несправедливість по відношенню до людини, яка вважалась його правою рукою в наступній національно-визвольній війні? Навряд чи. Хоча, дивність ситуації нівелюється, якщо на хвильку повірити тим дослідникам, які стверджують, що козацький полковник Максим Кривоніс – є беззаперечним військовим авторитетом тієї доби і відважним лицарем. От тільки лицарем не лише українським, а й… шотландським.
Серед нагороджених за штурм Дюнкерка принцом Конде є лицар Максвел Камерон. І дослідники схильні вважати, що Кривоніс і Камерон (що в перекладі – кривий ніс) – одна і та ж особа.
Бо після Дюнкерка про шотландського лицаря більше немає жодної згадки. А от в Україні з’являється козацький ватажок Максим Кривоніс. Практично нізвідки.
Бо вже в 1646-47 роках він в чині полковника (!) Війська Запорозького мотлошить татарську орду в Причорномор’ї разом із кошовим Сірком та робить походи на Лівобережжя і Чернігівщину проти амбітного шляхтича Єремії Вишневецького.
Причому згідно з деякими польськими джерелами, робить це разом зі своїми дорослими синами Максимом та Олександром.
Про одного із синів Кривоноса, а саме Максима, є згадка в хроніках взяття Немирова. Стверджується, що співвідношення сил поляки-козаки було не на користь наших. Тож Кривоніс наказав 500 козакам перевдягнутись у польські мундири і вдавати із себе військо, що прийшло на допомогу Є. Вишнівецькому.
Парадним строєм із сурмами і ріжками це військо зайшло до Немирова. Поляки раділи, але недовго. Бо вже за лічені години Немирів здався Кривоносу – його «троянський кінь» спрацював. А командував цим «конем» його син Максим Кривоносенко.
Слід зауважити, що Кривоніс був одночасно натурою войовничою та безапеляційною, беззаперечним майстром стратегії і тактики, і водночас – натурою феєричною і театральною. Всі його виправи на ворога супроводжувались урочистими виходами і своєрідними парадами. Навіть, якщо військо 18 липня взяло штурмом Старокостянтинів, а 25 липня мало взяти Бар, то полковника не хвилювала ні втома, ні рани, ні довгий перехід – козаки мали йти через села та містечка чітким строєм, у свіжому одязі, викупані та поголені, а зброя мала блищати на сонці. Бо народ мав пишатись своїм військом, а козаки відчувати, що йдуть вони не на смерть, а за перемогою.
Отже. У полковника Кривоноса була родина. І вона мешкала десь в Україні. Польські історики припускають, що на Поділлі, або на Волині. Хоча етнограф Є. Плєшка стверджує, що скоріш за все родина Кривоноса жила на Чернігівщині або на Слобожанщині. Виходить він у своїх припущеннях із того, що мав Кривоніс люту ненависть до Єремії Вишневецького і, час до часу, поривався саме в ті місця, щоб поставити на місце амбітного шляхтича.
Слід зазначити, що Сірко бачив в особі Кривоноса надійного союзника в обороні українських земель на Сході та Півночі. Однак, Хмельницький призначає його полковником до Черкас.
Невідомо чим керувався гетьман, та що із того вийшло б, розпорядись історія по-іншому. Але народне повстання, яке спалахнуло в Україні, швидко переросло за підтримки козацтва в національно-визвольну війну. Хмельницький стає очільником України, а Кривоніс – його правою рукою.
Радянська історіографія старанно приховувала той факт, що основним фундатором визвольного війська був Максим Кривоніс. Образ бунтівної голоти був набагато ближчий тодішнім ідеологам, ніж образ заможного полковника, який сам оплатив 10 000 шабель та пістолів, модернізував артилерію, поставивши її на лафети ( до того козаки перевозили свої гармати на возах), організував інтендантський корпус для забезпечення війська продовольством, реорганізував обозну службу та замовив у слобожанських кравців багато козацьких строїв, хоругов та люльок, оплатив працю сотні костоправів та цілителів, а також замовив великі сувої червоної «китайки» - для гідного прощання з полеглими.
Вже 29 квітня 1648 року відбувається переможна битва під Жовтими Водами, 26 травня падає Корсунь. В обидвох битвах Кривоніс використовує не лише зброю, а й дипломатію та хитрощі. Під Жовтими Водами на поляків, що відступали, чекали «вовчі ями» та засідки. Під Корсунем, привівши свій підсилений артилерією Черкаський полк до урочища Горохова Діброва, Кривоніс знову влаштував неперевершену за хитрістю та військовою технікою пастку для війська, тепер уже самого коронного гетьмана Миколи Потоцького. По суті, це й вирішило долю всієї битви. М. Кривоніс особисто взяв у полон М. Потоцького, польного гетьмана М. Калиновського та багатьох інших офіцерів.
Поки Хмельницький після Корсуня перегруповував сили, полковник Кривоніс встиг сходити на Лівобережжя і разом із повсталим людом фактично зачистити його від військ Вишневецького. Амбітний князь, нащадок того самого Байди Вишневецького, змушений був тікати у свої володіння на Волині та Поділлі, куди слідом за ним вирушив і Кривоніс.
Але зробив це, здобувши ще дві помітні перемоги – під Новгород-Сіверським та Стародубом, до яких пройшов через усю Чернігівщину. Отже, саме М. Кривоносові Україна завдячує тим, що вже з перших місяців народно-визвольної війни Чернігівщина, цей досить віддалений від козацького Запоріжжя край, стала краєм повстанським. І лишалася таким до кінця національно-визвольної війни.
Є. Плєшка, а з ним і К. Ракоцкі вважають, що Кривоніс залишив у тих краях контролювати ситуацію свого сина, або там і справді проживала його родина.
Опинившись на Правобережжі, Кривоніс перекинув свої полки на Брацлавщину і таким чином повів далі двобій з Є. Вишневецьким. Він штурмом здобув міста Бершадь і Ладижин, які належали цьому войовничому магнатові. Визволяючи від поляків землі Поділля, полковник Кривоніс звертався до населення зі спеціальними посланнями (універсалами), в яких закликав братися до зброї, згуртуватися, вибивати поляків зі своїх сіл та містечок і приєднуватись до армії гетьмана Хмельницького.
І до цих закликів прислухалися. Навколо його війська гуртувалися загони місцевих повстанців, загони самооборони, які перетворювалися на гарнізони визволених містечок.
Не даючи відпочити війську після цієї перемоги, Кривоніс підійшов до іншого значного міста – Тульчина. Маючи в своєму обозі кілька трофейних гармат, полковник спочатку влаштував полякам пристойний «артилерійський концерт», а потім наказав підривникам поробити вночі підкопи. Вранці поляки побачили під стінами козацьких вершників і почали глузливо перепитувати один одного – так, щоб чули й козаки: «Невже Кривоніс надумав посікти мури фортеці шаблями?!»
Та пролунало кілька вибухів, і козаки, що гарцювали поблизу фортеці, начебто дражнячи гарнізон та виманюючи його за мури, кинулися в проломи.
Далі Кривоніс подався зі своїми загонами на Київщину. У цей час війська Вишневецького знову зайшли на Брацлавщину. Повернувши собі Немирів, Вишневецький наказав буквально вимордувати всіх. Та козаки не дозволили йому. Влаштувавши новий спектакль із переодяганням, Кривоніс відбив Немирів і кинувся до Махнівки.
Під стінами цього містечка зійшлися головні сили Вишневецького і Кривоноса. Козацький полковник і цього разу подбав про невеличку пастку для поляків. Заховавши поза шанцями значну частину своєї артилерії, він добре прикрив її загонами піхоти. Не помітивши гармат, Вишневецький кинув на піхотинський оборонний вал кінноту. Не встигла вона ще й доскочити до нього, як її накрило масованим артилерійським вогнем. А потім долучилися і влучні кулі піхотинців. Перемелене таким способом військо остаточно добили вершники Кривоноса.
Між іншим, саме під Махнівкою Максимові Кривоносу випала нагода кинути Вишневецькому особистий виклик. До бою сам-на-сам. Пропонуючи князеві лицарський поєдинок, він вигуком попередив про напад і тільки цим урятував Вишневецького від свого списа. Впізнавши уславленого Кривоноса, Вишневецький заскочив поза плечі особистої охорони й утік.
Читайте також: Чи існували давні українці?
Далі був штурм Полонного на Хмельниччині. Тут була могутня фортеця, що мала подвійні стіни і міцну цитадель. Ціла система укріплень прикривала підходи до неї. Одним словом, фортеця здавалася неприступною. Але, скориставшись даними розвідки, Кривоніс уночі кинув кілька своїх полків на передміські укріплення і майже всіх його захисників перебив. Лише якійсь частині з них пощастило сховатися за мурами, але це підсилило гарнізон. Кривоніс замислився.
Облога могла тривати довго, а за цей час поляки встигли б підкинути підмогу. Штурмувати стіни в лоб – річ майже безнадійна: їх прикривало близько сотні гармат. Не бракувало також рушниць та пістолів, а понад те оборонці наготували ще й казани зі смолою. Але... вони припустилися помилки. Затильну, північну стіну довірили обозникам, а серед них виявилося чимало українців, що співчували повстанцям.
Кривоніс із цього й скористався. Козакам-розвідникам вдалося налагодити з ними найтісніший зв’язок. І хоч поляки підсилили цю ділянку оборони підрозділом солдатів, прохід для його вояків тут у потрібну хвилину знайшовся.
Але почав полковник не з нього, а з того, на що й сподівалися поляки, – зі штурму головної брами. Відвернувши увагу ворогів цим показовим заходом, він спрямував кілька підрозділів до північної стіни. Там обозники дали змогу повстанцям здертись на мури і перебити солдатів, а потім приєдналися до козаків і допомогли основним силам Кривоноса пройти до фортеці.
Фортеця Бар мала славу чи не наймогутнішої на Поділлі. З одного боку її прикривала річка, з усіх інших – глибокі, наповнені водою рови. А самі мури здавалися просто нездоланними. І що ж зробив Кривоніс? Цього разу він закликав до помочі досвід древніх полководців: наказав по навколишніх селах спорудити кілька пересувних веж, «гуляй-городків», та нав'язати з десяток плотів. Посадивши на плоти десант, звелів позакидати рови соломою й сіном і підпалити. Полум'я було небагато, бо ж таки – на воді. Зате димом закуріло мало не до неба.
Під прикриттям димової завіси «гуляй-городки» рушили під стіни, причому до місць, що здавалися полякам найнадійнішими і найнедосяжнішими, і вони тримали там найменше людей. Із пересувних веж козаки вдерлися до міста, тоді як основні сили поляків відбивали напади повстанців з боку річки та з боку головних воріт. У Барі повстанці захопили величезну кількість зброї – цілий арсенал, що мав піти на озброєння нових польських військ. Припало їм також кілька складів із продовольством.
Свою славу непереможного полководця Кривоніс підтвердив і в битві під Старокостянтиновим, де проти нього знову виступив сам Є. Вишневецький, який тепер вже командував усіма польськими військами, що діяли на території України.
Одначе й цього разу Кривоніс зумів тактично переграти Вишневецького і частково перебити його військо, а частково розпорошити по навколишніх просторах. Згодом це допомогло полковникові без особливих труднощів узяти штурмом Меджибіж.
Проте кажуть, що під Старокостянтиновом Кривоніс був важкопоранений, куля потрапила в груди над серцем. Проте, зважаючи на подальші події, цей факт трохи нагадує своєрідне «димове прикриття», бо події, що стрімко розгортались, підтверджують активну участь у них Максима Кривоноса.
У вересні 1648 року відбувається переможна битва з поляками під Пилявцями. Знову ж таки із застосуванням тактики Кривоноса. Після чого козацько-повстанські війська вирушають далі на Захід.
У кінці вересня падає Кременець. До речі, руйнування замку, які приписують полковникові, насправді були вчинені двома століттями пізніше місцевими городянами. Бо ще на ілюстраціях ХVІІ ст. замок зображений всього лише невеликою пробоїною стіни з боку гори Чернечої, яка завжди вважалась слабким місцем споруди. Тобто, в Кременці полковник Кривоніс, скорше за все, теж застосував тактику підкопу та підкупу замкової челяді.
Згодом 14 жовтня починається штурм Високого Замку у Львові, в якому Кривоніс бере активну участь. Вперше за всю всою історію Високий Замок впав. І Львів лежав коло ніг Хмельницького. Але…
Хмельницький іде на перемовини з магістратом, бере 500 000 сріблом контрибуцію та дозволяє татарам пограбувати навколишні села.
А далі в листопаді 1648 року – облога Замостя.
З точки зору стратегії, Замостя не було важливим пунктом. І, як свідчать очевидці, Кривоніс про це прямо говорив гетьману Хмельницькому. Він рвався вперед – на Краків і Варшаву. Але, Хмельницький вичікував. І це викликало невдоволення не тільки в Кривоноса, а й у всього козацтва та повсталого народу.
На початку листопада, ослаблена війною Польща отримала нового короля. І Ян Казимир одразу ж відправив до Хмельницького послів з проханням про мирні перемовини та обіцянками козакам вольностей і маєтностей. Та перед цим король призначив коронним гетьманом князя Єремію Вишневецького, який прагнув не так переговорів і миру з повстанцями, як помсти, й почав негайну підготовку до походу в Україну.
У цій ситуації для Хмельницького і його реєстрової старшини, які схилялись до перемовин із королем і прагнули особистих надбань, земель, титулів та грошей, Кривоніс був як більмо на оці.
Січове козацтво та повстанці з народу ставали для реєстрових зайвою ланкою і Хмельницький прагнув відправити їх на Січ та по домівках зимувати. Однак і залишатись наодинці з реєстровими козаками, денаціоналізованою недоукраїнською шляхтою та готовими до наступу польськими полками Вишневецького гетьману не хотілось.
Тож, паралельно з перемовинами з королем, Хмельницький затіває перемовини ще й і з татарами та москвою.
Кривоніс і січове козацтво рішуче виступають проти таких дій. Повсталий люд їх підтримує і вимагає негайного походу на Польщу. Хмельницький далі вагається та веде різнобічні перемовини.
Наприкінці листопада Кривоніс раптово помирає. Є дві версії: від ран та від чуми. Тіло полковника швиденько вивозять за межі табору і ховають.
Причина його смерті невідома й досі. Польський історик Тадеуш Кшонстек вважав, що Кривоноса, який поступово набирав популярності там, де її втрачав сам гетьман, убили за таємним наказом Богдана Хмельницького. Гетьман почав бачити в Кривоносі небезпечного конкурента.
Але ця версія не має документального підтвердження. Існує також припущення, що козацький полковник помер від рани, отриманої в бою. Але найбільш поширеною є думка, що в могилу Кривоноса звела, все ж, чума, яка саме розпочалася в Замості.
Місце поховання Максима Кривоноса не відоме. Як і не відома подальша доля його синів чи родини.
Усе, що нам залишається – згадувати його добрим словом, як справжнього українського лицаря і захоплюватись тим одним, насправді буремним роком його життя, про який нам відомо.
О, так! Багато хто схиляється до версії, що Кривоніс був характерником. Бо за один неповний рік – з квітня до листопада, він виграв стільки битв і здобув такі фортеці, які століттями вважались неприступними твердинями, як жоден інший полководець. Поляки вважали, що Кривоніс знається з нечистим і, кажуть, що навіть лякали ним дітей.
Проте реальних свідчень про містичні явища в житті Кривоноса немає.
Етнограф Є. Плєшка схиляється до думки, що полковник, найімовірніше, просто був талановитою у воєнній справі людиною та мав за плечима не тільки досвід Дюнкерка. Бо якщо правдою є те, що був він із Шотландії, то досвіду, як здобувати неприступні мури він цілком міг там набратися.
Невідомо, скільки коштів вклав Кривоніс у визвольну війну, але вже судячи із списку замовлень, то людиною він був не бідною.
Така ось історична постать того часу. Героїчна, загадкова, цікава. Людина, яка понад усе ставила свободу, вміла її здобувати і долати при цьому будь-які перешкоди та пробивати мури в цитаделях.
Часи змінились. Змінились настільки, що, мабуть, єдина перешкода до свободи – наша власна лінь, а єдина твердиня, яку нам потрібно пробити, –це наш власний твердий лоб.