Кримська операція 1918 року — операція Кримської групи військ армії Української Народної Республіки (УНР) під командуванням П. Ф. Болбочана у квітні 1918 року — похід до Криму з метою повалення Радянської влади, встановлення контролю над півостровом і захоплення Чорноморського флоту.
На початку Першої світової війни «кримське питання» ще не стояло на порядку денному. Російська імперія була занадто сильною і надійно утримувала півострів, щоб її головні вороги — Німеччина й Туреччина — могли всерйоз сподіватися на його захоплення. Бойові дії на Чорному морі аж до 1917 року наочно демонстрували: перевагу у маневреності на воді зберігав німецько-турецький флот, але на суші домінувала російська армія. Втім, питання Криму час від часу спливало у далекосяжних планах ворогуючих сторін.
Ситуація різко змінилася із початком у 1917 році революції у росії та на її околицях: в Україні та в Криму. 17 (4) березня у Києві та 7 квітня (25 березня) у Сімферополі виникли органи національного самоврядування: відповідно Українська Центральна Рада (УЦР) під головуванням Михайла Грушевського і Тимчасовий Кримсько-Мусульманський Виконавчий Комітет (Мусвиконком) на чолі з Номаном Челебіджіханом та Джафером Сейдаметом. Паралельно продовжували функціонувати губернські органи влади, підпорядковані Тимчасовому уряду в Петрограді.
Але якщо національний рух кримських татар беззаперечно визнавав Українську Народну Республіку і, ймовірно, не заперечував проти її кордонів, то загальноросійська губернська влада, а потім її наступники послідовно відкидали претензії УНР навіть на Північну Таврію, наголошуючи на неподільності губернії. Так 27 (14) листопада 1917 року виконком губерніальної ради назвав проголошення УНР актом насильства над волею народу, а наступного дня Кримський союз РСДРП (м) назвав Універсал «несвоєчасним, недемократичним, загрозливим, таким, що спричинив національні непорозуміння в рядах революційної демократії» і закликав передати питання про кордони на рішення майбутніх Кримських Установчих зборів.
На схилі 1917 року Україна визначилася щодо долі Таврійської губернії та статусу Криму: Північна Таврія ставала частиною УНР, Кримський півострів мав самостійно визначати свою долю. Окремого документу про розмежування кримсько-українського кордону виявити не вдалося, але найімовірніше, він мав по умовчанню збігатися із адміністративною межею між Джанкойським і Дніпровським повітами по Перекопу-Чонгару та між Феодосійським і Бердянським повітами по Генічеській протоці.
Практично одночасно «кримське питання» актуалізувалося й у міжнародній політиці. З урахуванням того, що більшовики, які захопили владу у Петрограді, відмовлялися продовжувати війну з Німеччиною, країни Антанти 23 грудня 1917 року підписали «Угоду щодо дій у Південній Росії». За цим документом, до зони відповідальності Франції входили Україна, Бессарабія та Крим.
Полковник П. Болбочан
Та незабаром ситуація змінилася: у Севастополі більшовики організували військово-революційний комітет. У результаті коротких, але кровопролитних боїв більшовики зайняли Крим у січні 1918 року.
Поки Київ роздумував, як діяти, більшовики проголосили 19-21 березня 1918 року про утворення Радянської Соціалістичної Республіки Таврида, що по суті була таким самим маріонетковим утворенням, як в наш час «ДНР» і «ЛНР».
Зрештою, 21 березня 1918 року Німеччина ухвалила принципове рішення оволодіти Кримом. Заступник начальника німецького Генштабу Еріх фон Людендорф віддав наказ про зайняття півострова для знищення Севастополя — «розбійницького гнізда» Чорноморського флоту, що воював проти німецьких військ, захоплення портів і морських складів. Німецьке посольство у Києві мало проінформувати українську владу про цю воєнну експедицію для того, щоб їй не чинили перешкод. Пізніше, 13 травня, Людендорф назвав формальним приводом для вторгнення прохання кримських татар захистити їх від більшовицьких репресій .
Отже, більшовицька агресія та її наслідки докорінно змінили початкові плани України щодо Криму. Якщо від вересня-листопада 1917 року УНР офіційно не включала півострів до свого складу, то від січня 1918 року перед Києвом стояло завдання опанувати і Крим, і, особливо, захопити Чорноморський флот. Але для того, щоб не залежати у цьому питанні від доброї волі союзників, українській армії слід було вибити більшовиків з Криму самостійно ще до підходу німців.
10 квітня 1918 року було сформовано 2-й Запорізький піший полк, яким командувати було призначено полковника П. Ф. Болбочана. Так розпочалась одна з найславетніших сторінок у військовій історії УНР.
12 квітня ця група військ прибула на станцію Лозова де на неї чекало значне поповнення. Всього група складалася з 9 тисяч чоловік (з них 5 тисяч становила піхота) і також мала в своєму розташуванні 2 бронепоїзди.
Зранку 13 квітня 1918 року Болбочан залишив Лозову залізницею, «цілком вільно» дістався Павлограду, звідки рушив на станцію Синельникове, яку і захопив 14 квітня. В тому бою до групи тимчасово приєднався Павлоградський гусарський полк, який потім повернуся для гарнізонної служби до свого міста. В Синельниковому ж ледь не сталася сутичка Кримської групи із австрійськими військами. Їхнє командування не бажало пропустити українців на південь, тож Болбочан наказав своїм ешелонам не зупинятися, що призвело до зіткнення двох поїздів і поранень бійців з обох сторін.
16 квітня 1918 року Кримська група після невеликого бою зайняла залізничну станцію Олександрівськ (нині — Запоріжжя), а наступного дня у самому місті відбулася урочиста зустріч із Легіоном Українських січових стрільців, що ще раніше у складі австрійської армії вступив у місто з іншого боку. Тут Болбочану довелося змінити свій план походу на Крим.
Наприкінці березня — на початку квітня австрійські та німецькі частини розгромили більшовиків на всьому південному правобережжі Дніпра, захопивши Миколаїв, Херсон та Катеринослав (нині — Дніпро).
Ситуативними союзниками Українських військ були німці. Між німецькими та нашими військами розгорнулось наче змагання, хто перший вступить до Криму.
Врешті-решт, усього до середини квітня в сухопутних (зокрема тилових)і військово-морських формуваннях під червоними прапорами у Криму перебували до 30 тис. осіб, але дійсно боєздатними з них було менше половини. На озброєнні (не рахуючи корабельного) вони мали 3 бронепоїзди, кілька бронеавтомобілів, понад 30 гармат, понад 100 кулеметів, 11,5 тис. гвинтівок та навіть аероплани. Нестачу сил могли компенсувати укріплення на півночі Криму — на Перекопському перешийку і на кримському березі Сиваша навпроти Чонгарського півострова.
У цей час Мелітополь займає Біла Армія під командуванням полковника Дроздовського. Це розколює в Таврії сили більшовиків навпіл і починається їхня панічна втеча.
Почалися конфлікти між білогвардійцями й українцями. Словами справа не обмежилася. Українці зірвали російський прапор, вивішений на будівлі мелітопольського вокзалу, ввечері в одному з міських ресторанів сталася масова бійка «запорожців» з «дроздовцями». Також Кримська група завадила «білим» вивезти з мелітопольської військово-промислової палати 300 тис. рублів. Німці прагнули дотримуватися нейтралітету. Хоч там як, нерви «дроздовців» здали першими, і вже 19 квітня 1918 року вони покинули Мелітополь і влаштувалися у сусідньому селі Костянтинівка.
Тим часом Німецькі війська громлять більшовиків під Перекопом а 19 квітня займають Армянськ.
Поки німецькі колони 18 квітня 1918 року штурмували Перекоп, на півдні від Мелітополя продовжували наступ українські частини. Після падіння міста єдиний «червоний» фронт у Північній Таврії розвалився.
Петро Болбочан розумів, що якщо дати більшовикам можливість перегрупувати свої сили і зміцнитися за Чонгаром, взяття Сиваша стане набагато складнішим завданням. Тому поки основні сили Кримської групи облаштовувалися у місті, авангард з кінноти та піхоти на бронеавтомобілях продовжив наступ на південь, буквально повиснувши на хвості відступаючих «червоних».
У другій половині дня 18 квітня українці та німці завдали більшовикам нищівної поразки під Якимівкою.
22 квітня наші сили прорвали укріплення Сиваш. Того ж дня відбулася зустріч наших з німецькими військами в Джанкої, місто це було залишено більшовиками, позаяк вони не мали достатньо сил його захищати.
Німці почали наступ на Феодосію та Євпаторію, українські ж війська почали безпосередній наступ на столицю Криму — Сімферополь.
24 квітня 1918 року Сімферополь був успішно взятий нашими військами, до їхніх рук потрапила чимала здобич. Єдине, що шкода: в майбутньому через конфлікт з німцями не вдалося приєднати Крим.
У червні на півострові було створено перший Кримський крайовий уряд, гетьман Скоропадський намагався схилити його до входження в УНР на правах автономії, але йому це не вдалося. Переговори завершились внаслідок падіння обох урядів після того, як німецькі війська залишили обидві території, через що в самій Німеччині розпочалась революція в листопаді 1918 року.
І все ж мусимо зазначити, що це була славна сторінка української історії. Хочеться вірити в її повторення в майбутньому, коли наші війська звільнять Крим, а також Донбас і всі окуповані території.
Великі люди тоді творили історію, а зрадники в політичному керівництві користувались їхніми досягненнями та нівелювали їх. Роль Винниченка, Грушевського та Петлюри повинна бути фундментально переглянута та переоцінена, виходячи із українських інтересів. Тоді «людці» зробили все, щоб Українська Народна Республіка не відбулась, прикриваючи свої гасла соціалістичними та/або патріотичними лозунгами. А тепер аналогічні «людці» повністю провалили підготовку до повномасштабного вторгнення, розмінували Чонгар, відкрили білоруські дороги на Київ, вивели бригаду Нацгвардії з Гостомельського аеропорту…
Українці вистояли навіть попри все вищевказане, проте для остаточної перемоги ми мусимо спростувати прислів’я «Історія вчить тому, що вона нічого не вчить»…