У перше доля звела мене з цією жінкою за доволі небуденних обставин. Кілька років тому ми готувалися до весілля нашого племінника. І він, і його наречена — обоє з України, з Прикарпаття, тож хотілося, аби дух українських весільних традицій збагатив забаву в Чикаго. У всякому разі без весільного короваю аж ніяк було не обійтися. Отоді нам і підказали: зверніться до Галі, вона у банку працює, такий коровай вам спече — справді, як удома.
Не засумнівалася, однак подумала: при такій роботі — чи ж їй до короваїв?! Але не раз доводилося чути, що в душі кожного фізика живе лірик. То чом же він не може жити в душі людини, яка цілими днями має справу з цифрами, з рахунками, з грошима, з усілякими банківськими операціями? Навпаки: якраз тут і потрібне щось таке, щоб відволіктися від сухої буденщини, наповнюючи і заспокоюючи своє єство чимось неординарним і красивим. А після ближчого знайомства з пані Галиною Гой я була просто вражена тим, як багато цього красивого і неординарного є у її житті. Крім уміння випікати короваї, тут і кераміка, і писанкарство, і вишивка, і виготовлення коралів, і писання картин…
Творчість — це завжди було те, що вабило її практично від народження. І всім, що вона має, що вміє у житті, пані Галина завдячує Богу і своїй родині. Професійних митців у ній не було, але практично усі мали чуття прекрасного і збагачували ним світ.
Писати писанки ще зовсім малою навчилася від мами. Донині пам’ятає, як робили це пізно увечері — часи були радянські, комуністичні, атеїстичні, за таке могли покарати. І була в тих вечорах якась магія: щільно зашторені вікна, приглушене світло, писачок, віск, фарби — і вже через якийсь час милує око красна писанка. А друга магія — то був похід до церкви. Звісно, уночі. І там при мерехтінні свічок освячувалася паска — також витвір маминих рук, до випікання якої дівча пильно придивлялося, аби й собі з часом навчитися. Правда, потім у батьків відбувся розподіл «обов’язків», і пані Галина пригадує, що ази і тонкощі домашньої випічки освоювала з мамою, а писанкарство — з татом. Тато, хоч і був техніком за освітою, працював інженером на заводі, однак душу мав дуже творчу. Це і передав обидвом донькам.
— Не повірите, але рушник до весілля мені допомагав вишивати саме тато, — розповідає моя співбесідниця. — А в дитинстві вечорами, щоб тренувати пам’ять (казав, що це доконче треба),читав мені вірші. Найчастіше — Шевченка. Я «Катерину» справді напам’ять знала. Успадкувала татові творчі гени і сестра моя Леся, яка також має дуже вишуканий смак: і вишивати вміє, і коралі чудові нанизати, і кошики до свята виготовити…
Словом, у сім’ї їхній панував український дух, глибока пошана і повага до народних звичаїв і традицій. Що й не дивно: мешкали вони у Львові, який завжди був і залишається осердям патріотизму, прикладом щирої любові до рідної землі. Тому і розповіді про історію їхньої родини пам’яються досі, хоч часу збігло вже чимало. Про бабусю й дідуся по маминій лінії, яким у ході операції «Вісла» судилася доля переселенців з польського Перемишля на Львівщину: 60 кілометрів, з тривалими зупинками на станціях, їхали упродовж місяця — впроголодь, із сімома дітьми (серед них і мама пані Галини), просили Бога, аби вижити… Про бабусю й дідуся по татовій лінії, які поїхали на заробітки у Францію, а як повернулися, то дід мало коли вдома ночував, бо совіти нишпорили і шукали, чи не допомагають хлопцям з лісу, чи самі не є із повстанців. Колись її батька, тоді малолітню дитину, поставив совіт до стінки: кажи, де тато, бо розстріляємо… І випустив автоматну чергу над головою малого, аж той зомлів від страху.
— А ще тато ходив до школи десь зо п’ять кілометрів через ліс, то його повстанці як зв’язкового використовували, — пригадує пані Галина розповіді батька. — Бувало, іде зранку лісовою стежкою, а чиясь невидима рука знімає з його голови шапку і надягає іншу. Дорогою зі школи знову одну шапку зняли, іншу надягли. А в тих шапках була зашита інформація…
Отак трохи про історію, трохи про сім’ю, трохи про уподобання для душі й точиться наша розмова з Галиною Гой. Намагаюся більше розпитати таки про мистецьку стезю, бо вже бачила чимало її робіт, а тому цікаво знати, яке місце посідає творчість у житті пані Галини. До всього уже згаданого треба додати, що змалку вона любила також малювати і працювати з глиною, плюс вишивання-в’язання, плюс писанки — усе це і породило мрію навчатися у якомусь мистецькому закладі. Батько-інженер і мама-медсестра не заперечували, однак радили: з того, дитино, на життя не дуже заробиш… Прислухалася до їхньої поради і здобула фах інженера-технолога хлібопекарного виробництва. Навіть два роки на хлібозаводі пропрацювала, увесь час переживаючи: нудно, не моє… А тоді знайшла роботу у школі — вчителем праці і домоводства.
— Отам вже душа моя розвернулася, — каже. — Там уже з дітьми ми просто таки літали на крилах творчості. Попри шкільну програму, яку мусили виконувати, навчалися усіляким видам мистецтва — діти від мене, а я від дітей. Придумували різноманітні конкурси, виставки власних виробів, інсталяції. Колись незадовго до Великодня притягнули до вікна біля школи величезну гілляку, зробили на ній гніздо, поселили там виготовлених власноруч пташок із тканини, прикрасили штучним яблуневим цвітом, яскравими писанками… Красиво вийшло! А ще котрогось року приїжджала до нас майже сотня учнів зі сходу України. Ми їм Львів показували, про Львів розказували, нашими традиціями ділилися, писанки писати навчали… А ще котрогось року разом з учнями понад 300 писанок для дитячого будинку розписували… А ще котрогось їздили зі своїми роботами у Київ на виставку писанок… Це були надзвичайно щасливі роки — початок 90-х, зоря незалежності нашої держави. Було велике національне піднесення. Було задоволення від тих перетворень, які відбувалися. Було таке відчуття, що ти не на роботу ходиш, що ти відпочиваєш тут серцем і душею…
Так уже потім склалося, що прийшли скрутні фінансові часи. Скорочення, затримка зарплат, безгрошів’я — багато хто пам’ятає… А жити за щось треба, а діти ростуть. Тоді й вдалося їм виїхати до Америки. Звичайно, було непросто адаптуватися в чужому світі — всі через це проходили. Але вони з чоловіком у всьому ставали підтримкою одне одному, тому й пробиватися через терни житейських труднощів було легше. Знали, що треба багато і важко працювати, бо дармових грошей тут нема. Але знала пані Галина й інше: вона обов’язково знаходитиме час для творчості. Це була велика потреба душі. І це була та невидима струна, на якій у її душі звучала Україна, бо туга за рідною землею відчувалася до болю гостро.
Спочатку знайшла тих, хто займався керамікою. Сама не знає, чому це її так вабило. Зрештою, у дитинстві багато хто із нас (зізнайся, читачу), бавлячись на вулиці, місив глину з водою і виробляв «торти», прикрашаючи їх квітами, листочками і травою. А Галя в такому віці, пам’ятає, навіть тарілки ліпила, просила маму сушити їх у звичайній духовці і щиро страждала, що її вироби, висохнувши, тріскали і розсипалися. Тому годинами могла сидіти перед телевізором, мов заворожена, коли там демонстрували документальні фільми про роботу майстрів-гончарів. «Колись і я по-справжньому навчуся», — казала сама собі.
І навчилася. З великим задоволенням ходила на приватні уроки (і де тільки час брався між роботою, вивченням англійської, домашніми справами і хоч би кількома годинами сну?!) Мало не щовечора квапилася на заняття, «коників ліпити», як казав чоловік. Якось пожартував: «Або я, або твої коники…» Галина також відбулася жартом: «Коники…» Тепер у її творчому доробку чимало декоративних тарелів, чашок, сувенірних торбинок щастя, вазочок. На тих виробах — маки, соняхи, ґрона винограду, китиці калини — усе те, що нагадує Україну.
— А ось ця ваза також доволі символічна, — показує на один із сувенірів. — Я зробила її у 2014 році, коли росіяни нахабно вступили на наші східні землі, коли називали нас укропами. От я і взяла кошичок кропу і відбила його на вазі. Маю пам’ятку про ті часи. Взагалі ж робота із глиною дозволяє неймовірно розгорнути фантазію. Ба більше, коли починаєш місити глину в руках, таке враження, що з тебе виходить негативна енергія і ти сповнюєшся дивним спокоєм. Є така легенда, що коли Бог зліпив людину, то залишилося ще трошки глини; Бог дав її людині і сказав: «Це тобі шматочок щастя… Роби з ним, що хочеш…» От і я стараюся робити… Правда, в дуже маленьких масштабах та ще й дякуючи товаришці, яка має спеціальну піч і приймає на випалювання мої вироби.
Ця робота приносить їй величезне задоволення. Як і випічка короваїв. Перший у житті спекла більше ніж двадцять років тому саме тут, в Америці, на весілля своєї доньки. І відтоді з її весільними короваями єднала свої долі вже не одна пара молодят.
Каже: той день, коли працює над короваєм, стає особливим. Замішувати тісто починає з добавляння свяченої води і з молитвою «Отче наш». В хаті чисто і тихо. Святково. І пахне по-особливому. Хлібом. Долею. Україною. А в думках — аби коровай вдався й аби молодята жили довго і щасливо. До речі, одного разу склалася доволі цікава, а може й дещо дивна, ситуація: у всіх яйцях, які брала до тіста, було по два жовтки. Шкода, не зберегла контакти з тими людьми, а так хотілось би дізнатися, чи у них, бува, двійня не народилася…
Крім весіль, вважала за велику честь готувати короваї і для свят в українській громаді. Як, наприклад, для обжинок, які проводили в осередку Спілки української молоді, або ж коли зустрічали в Чикаго призначеного єпископа УГКЦ владику Венедикта.
Було якось, що на одну суботу мала чотири замовлення. Звернулася за допомогою до… онуків, яким показала, як робити прикраси на коровай і як його прикрашати. Мають їх з чоловіком, дідусем Зеновієм, троє: донька Наталя подарувала Данила і Миколку, а син Назар — донечку Еллу. Люблять онуки працювати з бабусею Галею, бо вона і роботою зацікавить, і розповідями. Як і прабабуся Катерина (мама Галини живе з ними), яка навчає правнуків і борщ варити, і вареники ліпити. За такими заняттями вони особливо люблять слухати про Україну. Тільки найстарший Данило ще дуже маленьким їздив з батьками до Львова, а двоє інших жодного разу там не були. Збиралися якраз того року, коли вдарив ковід. Миколка навіть щойно отриманий проїзний документ цілував з радості. Тоді не судилося поїхати через пандемію, а тепер — через війну. Однак відклали тільки поїздку, але не відклали мрію про неї. Тягне туди усіх, немов магнітом.
— Колись ідемо парком, а Миколка вдихнув запах щойно скошеної трави і каже: Україною пахне, — пригадує пані Галина. — Я його питаю, звідки він знає, якщо там ще не був, а він мовить: мама розповідала… І, знаєте, так мені щемно стало на душі. Дуже тішуся з того, що онуки хочуть поїхати на землю своїх прабатьків. Ми з чоловіком досі також часто їздили, практично щороку. Наче все тут у нас є — робота, житло, діти-онуки… Але там набираєшся якоїсь дивовижної сили. Особливо ж у нашому рідному Львові. Хоча стараємося при кожній поїздці трішки й Україною мандрувати. І завжди переконуємося у тому, яка мальовнича наша земля. Яка свята наша земля! І як же болить душа за все, що тепер там відбувається! Спілкуюся зі своїми колегами-вчителями, з вихованцями, які давно стали дорослими, знаю від них, що вже і наша львівська школа № 80 має важкі втрати — життя кількох колишніх учнів забрала війна. Коли це все почалося, я просто місця собі не знаходила. Кожна новина, кожний телесюжет, кожне фото про загибель людей, про страшні руйнування — це було жахливо. Якось побачила на знімку маленьку поранену пташину, синичку…
Руки самі потягнулися до шиття, і я зшила певно вже більше сотні синьо-жовтих пташок. Майже всі роздарувала. Вони — як символ нескореності: нам важко, нас хочуть знищити, крила нам обтяти, але ми обов’язково наберемося сил і злетимо…
Ця робота допомагала їй відволіктися від важких думок. Малювання також допомагає. В Чикаго доля звела її з такими ж зацікавленими у малярстві людьми. Особливо вдячна за професійні поради і підказки керівнику студії SOCIAL PAINTING Талії Прилутскі, від якої училася, як правильно фарби змішувати, як добирати тони, як розставляти акценти на полотні. І тепер, коли мінорний настрій, вибирає яскраві кольори і малює квіти. Або пейзажі із куточками рідної землі.
Клієнти банку «5/3» могли бачити її картини у банківському відділенні на перетині вулиць Western and Chicago у Чикаго. Періодично, залежно від пори року, пані Галина оновлює експозиції своїх робіт. Восени тут милує зір тихий шелест листя, що кружляє в осінньому вальсі; потім приходить пора зимових та різдвяних сюжетів; затим крізь сніговий покрив пробивається до життя підсніжник; а потім п’янить своїм ароматом розкішний кущ вмитого дощем бузку, що біля криниці… «Релакс для клієнтів», — жартує. Але колеги по роботі кажуть, що це насправді так і є, бо й самі відпочивають поглядом на її картинах. А дехто і вдома їх має — подарунок від мисткині.
— Взагалі-то, це не мої картини, — раптом каже пані Галина. І, спіймавши мій здивований погляд, додає: — Тобто мої, малювала їх я, але це — репродукції того, що я десь побачила — в книгах чи в інтернеті, мені сподобалось і я вирішила намалювати щось схоже для себе. Деяких авторів навіть дозволу питала. З натури малювати не вмію. Не пробувала. Але треба спробувати. Можливо, це буде мій рідний Львів. Можливо, це буде цикл картин із Шевченківського гаю, кожний куточок в якому — красивий і неповторний… Не малювала ніколи портрети. Але недавно зважилась. Менеджер нашого банку попросив, майже наполягаючи: намалюй мене. Відмовляла: я людей не малюю. Де ж там, не слухав! Ну, добре, спробую, — кажу йому, — але без претензій. Якщо ти будеш обурюватися, що щось не так, то я відповім, скориставшись мистецькою філософією абстракціоністів: мовляв, я так бачу… Жарт був сприйнятий, але ніби виходить схоже… Може, і справді немає меж вдосконаленню? Принаймні так завжди говорив мій тато. Бо і сам до останніх днів свого життя вдосконалювався, працював, надихав усіх нас…
Пані Галина розповідає: «Коли забрали батьків сюди, тато спочатку дуже скептично ставився до Америки, до того способу і ритму життя, яким живуть люди. Та коли нашій мамі зробили тут операцію на серці, а наступного дня вона вже майже сиділа і читала газету, тато зацінив, так би мовити, рівень медицини, рівень догляду, ставлення медперсоналу до хворих і до відвідувачів, попри те, що ми — чужі тут люди і з чужого краю… А потім тато, почувшись недобре, сам пішов на обстеження. Виявили рак. Сказали, що його дні пораховані. Сказали їхати додому, в Україну, якщо має там залагодити якісь паперові чи майнові справи, аби встигнути. Тато поїхав і… взявся за вишиття. Купив на базарі полотна, ниток, бісеру. Роздарував усій родині 80 полотен із вишитою молитвою «Отче наш», вишив чотири сорочки — дружині, двом донькам і внучці, вишивав ікони, вишивав рушники на великодні кошики… Ця робота його так тримала і надихала, що замість прогнозованих лікарями трьох місяців, тато прожив 2 роки і три місяці, залишивши нам добру згадку про себе, залишивши тепло своєї душі і барвисте вишиття… Пригорну ту вишиванку до серця, і відчуваю татову любов, мудру татову науку. Таке відчуття, ніби він допомагає нам і звідти, з небес…»
Напевно, це і справді дуже важливо, щоб у житті кожного із нас були люди, які тебе розуміють, надихають і підтримують. Галина Гой знайшла це все у своїй гарній родині. Саме у родині вона навчилася бачити світ красивим, і тепер передає цю красу у створених роботах, додаючи до них по краплині своєї душі. Ось чому вони такі живі, такі справжні. Як отой бузок біля криниці на одній із її картин. Ну, геть такий, як і в мене на подвір’ї… Там, за кілька тисяч кілометрів від Чикаго… На моїй рідній українській землі… Біля хати, у якій мене завжди чекає мама... Спасибі, майстрине, за оте святе відчуття рідного дому, яке Ви даруєте своєю творчістю. Воно так потрібне нам тут, на чужині. Бо всі ми родом звідти, з України…
