Наша історія багатостраждальна та важка, ми зазнавали великих перемог й після них — поразок. Нам, українцям, необхідно добре знати історію, щоб не припуститися тих помилок, які ми вже робили в нашій історії. Зараз ми спробуємо крізь призму століть поглянути на Гетьмана Богдана Хмельницького, якого по смерті нарекли Великим, та Гетьмана Павла Скоропадського, якого на еміграції нарекли Відновителем.
Спільною рисою обох гетьманів було те, що їх на верхи винесла революція, хоч за своєю природою, ані Гетьман Богдан Хмельницький ані Гетьман Павло Скоропадський не були революціонерами. Навпаки, вони були людьми призвичаєними до військової дисципліни й послуху і до державного правопорядку. Обидва гетьмани були військовиками у високих чинах, з великим досвідом й обоє були впливовими при монарших дворах.
Близьке невдоволення українських мас проти Польщі Хмельницький намагався залагодити заходами у короля. І щойно особиста кривда та зрозуміння безнадійності цих заходів супроти ворожої постави польської шляхти — кинуло його повністю в обійми народної революції. Він став у її проводі й намагався вести розбурхану хвилю в упорядковане річище нового державного життя. Так само Гетьман Скоропадський прилучився до стихійного руху відродження, він перший українізував свій корпус і став Отаманом Вільного Козацтва, а коли зрозумів, що тодішні українські соціалістично-демократичні провідники ведуть Україну до хаосу – наважився на крок державного перевороту, щоб розбурхані хвилі знову влити в державне українське річище. Ця державно-організаційна праця обох гетьманів величезна і тривала. Тим, що створив Богдан, жила козацька Україна ще півтора століття по ньому, а сучасна Україна досі відчуває відлуння держави Скоропадського.
У своїй будівничій праці обидва гетьмани базувалися на історичній осі України — на лінії «з Варяг до Греків». Богданові спроби поширити свій вплив на Білорусь, Молдовські походи, союз з Кримом — усе це політика, що йшла тією ж лінією, що й союз Гетьмана Павла з Доном, намагання прилучити Бессарабію та Крим і т. д. Тут можна згадати, що Лєнін політику Гетьманщини Скоропадського називав «імперіалізмом» і вже в середині 1918 р. ворожа державній Україні преса писала:
«Український імперіалізм вважає, що етнографічні межі України поширюються до Каспійського Моря і Півні-чного Кавказу з виходом у Чорне Море».
(Джерело: Українська Консервативна Думка. Липень 1966 року. Лондон. Ст. 28.)
Також обидва гетьмани намагалися закріпити майбутнє своєї держави через створення спадкової монархії. Декларація Гетьмана Павла про передання гетьманських прав Гетьманичеві Данилові — це те саме, що і намагання Гетьмана Богдана зробити спадкоємцем Тимоша, а надалі і Юрася. Трагедією України було те, що передчасна і трагічна смерть гетьманських синів перешкодила задумам обох гетьманів. Але ще більшою трагедією є те, що український загал не розумів і ще досі не розуміє, що між анархічною польською демократією і диктаторською тиранією московського самодержавства (білого або червоного типу), тільки класократична, дідична монархія (тобто спадкова) є єдиним державним устроєм, що допоможе Україні втриматися між цими двома силами. І цей устрій — Гетьман, що стоїть понад класами —єдиний може запевнити внутрішній спокій, здобути довір’я і верхівки, і низів. Цю концепцію висловив ідеолог українського монархізму В’ячеслав Липинський. Він говорив: «Ідея Українського Гетьманства — це ідея нового монархізму і нового аристократизму. Ми не хочемо повороту помершого монархічного ладу, ані відродження монархії в її минулих формах… Гетьманство — це символ єдности Української Нації і сили Української Держави, персоніфікований в особі традиційного, національного, дідичного Гетьмана. Воно стоїть понад всіми кастами, партіями, клясами, і до нікого в нації спеціально не належить так само, як не може до когось спеціяльно належати і чиїмсь монополем бути само традиційне поняття Української Нації…» Саме цю думку поділяли значна частина українців на еміграції, об’єднавшись у Союз Гетьманців-Державників.
Власне, справа ставлення українських низів до верхівки є болючою проблемою, бо її москва завжди зручно використовувала для своєї користі. Гетьман Богдан в основі спирався на козацьку верству, а Гетьман Павло спирався на заможних хліборобів та на відновлений козацький стан. Тут можна згадати, що Верховний комісар Лев Давидович Троцький, перший організатор озброєних вторгнень в Україні, писав, що: «Скоропадський — Український Бонапарт — формував армію на основі цензу, прямо протилежного червоній армії, вербуючи в свої полки міцних хліборобів». (Джерело: Українська Консервативна Думка. Липень 1966 року. Лондон. Ст. 36).
У двох випадках наш сусід не хотів зміцнення нашої держави, москва завжди використовувала всі внутрішні негаразди задля того, щоб захопити нас. Як довго Гетьман Богдан тримав залізною рукою порядок, — москва мало могла зробити, але після його смерті, Гетьман Виговський вже приборкував інспіроване москвою повстання Пушкаря та боровся проти московського війська у московсько-козацькій війні 1658-1659 років. Так само влада Гетьмана Павла тримала червону москву якомога далі від України, аж до перевороту, спричиненого соціалістами з Директорії, а вже по перевороті червоне військо кинулось проти України, розпочавши Другу радянсько-українську війну.
Нещастям нашої історії є те, що сама наша верхівка не дисциплінована і тим самим не може привчити маси до дисципліни. Не була б Україна завойована більшовиками, коли б українські політики, б’ючись за владу, свідомо цьому не допомагали самі.
Останніх тридцять років москва не покидала спроби зруйнувати Україну зі середини. Вона фінансувала багатьох українських політиків та дестабілізувала ситуацію у середині нашої держави, щоб надалі захопити нас. Побачивши те, що український люд не є єдиним і не має єдиного лідера, який міг би об'єднати націю у боротьбу проти неї, москва одразу ж почала окупацію нашої батьківщини у 2014 та продовжила це робити з більшими масштабами у 2022 році. Головною виною цих подій є навіть не москва, а відсутність єдності в українському суспільстві: ми станемо сильними тільки тоді, коли об’єднаємось задля спільної мети.
Відомо, що Англія по довгій ворожнечі з Францією — уклала союз, який надалі назвався Антантою. На наших очах Німеччина і Японія з американських ворогів перетворилась в союзників Америки. Отже, часи змінюються і ми в них змінюємося, і відповідно до обставин змінюються політичні союзи,що укладаються не через симпатію, а через необхідність.
З цієї точки зору мусимо зрозуміти, що союз з москвою Гетьман Богдан повинен був укласти через тодішні політичні обставини, в яких опинилась Українська Козацька Держава. Угода в Переяславі була тимчасовим військовим союзом, а те, що москва через слабкість України після смерті Гетьмана Богдана трактувала цей договір у свою користь, — це інша справа.
І політика Гетьмана Павла щодо москви була вимушена тим фактом, що Антанта ніяк не хотіла признавати самостійності України. Отже, Гетьман Скоропадський зробив зручний тактичний маневр: він уклав союз з неіснуючою державою, який ні до чого не зобов’язував і не мав реальної юридичної ваги, бо маніфест мав затвердити Сейм, який ще не був скликаний. Цей маніфест вийшов тільки через ймовірну користь Україні. План провалився через те, що незрілі українські політики підняли повстання і звели Україну в жахливу руїну, ще гіршу, ніж та, що утворилася після смерті Богдана Хмельницького.
Підсумовуючи, можемо сказати, що політика Богдана та Павла щодо москви була помилковою, але ці рішення не можна було оминути, і все складалося наперекір найкращим їхнім задумам зберегти Україну.
Великі діячі притягують до себе великих і здібних людей. І здається, що жоден ворог українства не може задати сильного удару Україні, коли великі діячі об’єднані навколо єдиної людини та ідеї. Навколо Богдана Хмельницького зібралися такі видатні постаті як Іван Богун, Максим Кривоніс, Юрій Немирич, Станіслав Морозенко, Іван Виговський та багато інших. Навколо Павла Скоропадського бачимо такі великі постаті як ідеолога В’ячеслава Липинського, історика та політика Дмитра Дорошенка, Ігоря Кістяківського, Лонгина Цегельського, потому доєднався Осип Назарук, генерал Тарнавський та Михайло Омелянович-Павленко та багато інших.
У нас є крапля надії, що наша нація рано чи пізно об’єднається навколо єдиної ідеї, і що допоможе їй в цьому один великий державницький муж, як це і було до цього в нашій історії. На останок хочеться згадати слова великого сина нашої землі, Тараса Шевченка:
«Оживуть гетьмани в золотім жупані;
Прокинеться доля, а в степах Украйни — Дай-то Боже милий — блисне булава!»