Союз Українок Америки (СУА) — одна з двох найстарших громадських організацій українців у США, яка невдовзі відзначатиме своє століття і до цієї дати готується старанно. Активізація діяльності «союзянок», як скорочено називають членів цієї організації в повсякденній риториці, викликана повномасштабною війною рашистів проти українського народу. У ці трагічні дні для нашої Батьківщини союзянки мобілізували всі зусилля для основного — волонтерської доброчинної допомоги нашим ЗСУ та постраждалим від війни цивільним.
В окрузі Нью-Йорка та його метрополії (очільниця округи останні дві каденції, тобто 4 роки — Марія Слиш, а з 26 лютого ц. р. — новообрана Марія Венгер) СУА об’єднує 7 відділів, тобто окремих жіночих громад. Це близько 180 членкинь. Похвально, що в такий критичний час нью-йоркські союзянки зуміли організувати 4 березня ц. р. імпрезу в притаманному їм публіцистично-літературно-музичному жанрі, а саме зустріч з посестрами з України, які стали свідками рашистської ганебної політики знущань над полоненими (цивільними та військовими, зокрема жінками), звичайно з порушенням усіх чинних міжнародних правил.
Насамперед ми вислухали свідчення двох наших посестер. Це цивільна волонтерка Людмила Гусейнова із тимчасово окупованої Донецької області з міста Новоазовськ, яка відбула в полоні — донецькому СІЗО 3 роки та 13 днів. Та Анна Олсен — 26-річна військовозобов’язана, старший бойовий медик 36-ї бригади морських піхотинців. Бригада захищала в Маріуполі Металургійний комбінат. Як відомо, частина цих морпіхів зуміла прорватися до Азовсталі, де з азовцями перебували до кінця. А частина вимушено потрапила в полон раніше, зокрема й Анна. Бранкою Анна була півроку, тиждень — у зловісній катівні Оленівка.
Марія Венгер — голова Союзу Українок Америки округи Нью-Йорка
Обом жінкам поталанило. Завдяки зусиллям родичів вони потрапили під обмін в жовтні 22-го. Людмила й Анна приїхали в Нью-Йорк в середині лютого. Мета приїзду — засвідчити громадськості, правникам, політикам, лідерам громадських світових організації в США все, що їм вдалося пережити, свідками яких катувань вони стали в полоні, фактично розповісти про фашизм нашого сьогодення, реалізаторами якого стали рашисти в цій війні. Приїхали за програмою неурядової організації Медійна ініціатива за права людини, яка розслідує порушення прав людини в російсько-українській війні. До нашої зустрічі в суботу, 4 березня, вони встигли зустрітись із правниками Асоціації адвокатів штату Нью-Йорк, Українському інституті Америки, в Конгресі, посольстві України в США та Центрі стратегічних та міжнародних відносин (Вашингтон), в Єльському університеті (штат Коннектикут), з українською громадою штату Нью-Джерсі, м. Виппані. Основний їхній меседж — просити чи й вимагати допомоги світу у визволенні з полону всіх наших. А ще було кілька зустрічей в ООН, яка вже, на жаль, довела найнижчий коефіцієнт корисної дії як міжнародна організація. Цікаво, хто із цих перерахованих центрів врахує інформацію із виру цієї загарбницької війни наших незламних українок і хоч ЩОСЬ суттєвого зробить для встановлення справедливості у світі? А тим часом, окрім України, ніхто із міжнародників-урядовців офіційно не назвав цю війну війною... Йдеться фактично про боротьбу світу проти одного тирана. Чи може це несправжня боротьба? Сподіваємося, Людмила та Анна відслідкують результати своїх фізичних та емоційних зусиль — сповідей у цих названих поважних аудиторіях.
Валентина Шемчук — заслужений працівник культури України, модератор зустрічі
Що розповіли гості нам?
Організатори зустрічі влаштували гостинну, делікатну атмосферу за участю жіночого квартету «Волошки» 21-го відділу ім. Ліни Костенко (Бруклін). Дівчата з перервами виконали кілька пісень — стрілецьку та часів УПА. А ведуча зустрічі Валентина Шемчук підготувала та назвала імена багатьох відомих країні жінок-волонтерок та військових ЗСУ. Серед них насамперед Юлія Паєвська (Тайра) — парамедик, волонтерка, очільниця підрозділу парамедиків «Янголи Тайри», яких навчала й опікувалась ними з 2014 р. до 2018 р. (А ще, — не втримаюсь, — моя сусідка по ерії проживання в Києві першого періоду праці там, то ж бо, ніби родичі.) Вона зуміла через таємні знімки задокументувати звірства російських військ у Маріуполі та передати їх, кому треба як свідчення для юридичних процедур. Юлія також пробула 3 місяці в полоні і вийшла на волю по обміну 17 червня 2022 р. А саме в ці дні, 8 березня, Тайра отримала нагороду у США IWOC (International Women of Courage Award) як «найхоробріша жінка планети».
Юлія Паєвська
Пані Валентина називає інші відомі країні імена. Прошу читачів не просто «пробігти» очима по цих прізвищах. Вони варті нашого захоплення та пошани:
Катерина Поліщук — відома Пташка з Азовсталі, яка підтримувала всіх воїнів та цивільних-затворників своїм чарівним співом патріотичних пісень, полонянка;
Вікторія Кравченко — майор ЗСУ, військовий психолог на передовій та в центрах підготовки бійців;
Тіффані — бойовий медик із Дніпра, спочатку волонтерила у лікарні ім. Мечнікова, потім, отримавши дозвіл доньок, вирушила на передову і там рятує життя наших воїнів;
Ганна Ворошева — волонтерка з Маріуполя, затримана рашистами і кинута в Оленівку;
Оксана Рубаняк із Івано-Франківщини — єдина у своєму взводі 20-рі-чна кулеметниця, яка, будучи на передовій, написала і видала збірку віршів;
Юлія Микитенко — старша лейтенантка ЗСУ, командир взводу (Донецька обл.). Її діями нині керує пам’ять про чоловіка і батька, які загинули на війні;
Тетяна Потоцька-Єщук — до війни — власниця туристичного агентства, нині перевозить особисто своїм авто тіла загиблих їхнім родинам. Важко уявити важчу місію, але бажання, щоб їх поховали як героїв, перемагає все;
Марта Дем’янчук (на псевдо «Стріла») — бойовий медик 10-ї гірсько-штурмової бригади «Едельвейс» (Донеччина). Після важкого поранення та контузії, підлікувавшись, знову повернулась у бригаду, в пекло Бахмутського напрямку...
Катерина Бринецька (псевдо «Грета») з початку війни з’явилася у воєнкоматі, а за 2 місяці була вже на передовій. Нині вона у званні старшого солдата є стрільцем. В іншому підрозділі служить її чоловік Денис — бойовим медиком. У них двоє дітей...
То хіба ці жінки не героїні, яким ми складаємо шану та висловлюємо подяку бодай цією зустріччю та стрілецькими піснями наших «Волошок»?
Анна Олсен
* * *
І що ж розказали нам наживо наші гості Людмила та Анна?
Людмила Гусейнова, Новоазовськ, Донецька обл.
Пані Людмила працювала інженером на птахофермі м. Новоазовськ, коли воно стало «деенерівським». Ще до 2014-го допомагала дітям як волонтерка, в інтернаті сиріт, забезпечувала їх українськими книжками і ділилася материнським теплом (своїх дітей вони з чоловіком не мають). Коли на початку війни того ж ще 14-го року з’явились переселенці з інших міст, займалася ними. Принципово розмовляла лише українською. У час референдуму не визнала «ДНР». Її арештували і запроторили на місяць в «Ізоляції» (секретна тюрма в Донецьку), а потім перевели в тюрму «ДМБ» («державне міністерство безпеки “ДНР”») і поселили в тісній камері до жінок, засуджених за кримінальні злочини. Так минуло три роки в темній камері з дірою в підлозі замість туалету. Зрання до смеркання можна було лише стояти або ходити (не лежати і не сидіти). Раз на тиждень — прогулянка у дворі завдовжки 7 кроків. Вихід поза камерою, навіть до слідчих, з обов’язковими пакетами на голові та в наручниках. Цілодобово ввімкнутий телеканал «Росія-24» («просвіщали»). Відмовилась від обвинувачення в шпигунстві, погодилась у суді на невизнання «ДНР». Рідні найняли адвоката і 3 роки чекали суду й обміну. Пощастило. Але ціну «руского міра» пізнала на все життя. Приваблює в характері та поведінці зрілої скромної жінки принциповість, непорушність поглядів, вірність Україні в умовах окупації і нескореність. Тепер вона свідчить про нелюдськість «руського міру» всьому світу.
Людмила Гусейнова
Анна Олсен, Миколаїв
З юності Анна хотіла бути військовослужбовицею. Мати вмовила закінчити медичний технікум. Коли почалась повномасштабна війна, пішла служити в 36-ту бригаду морських піхотинців бойовим медиком. З ними в Маріуполі в квітні 2022 р. потрапила в полон. На нашій зустрічі Анна сказала: «Не хочу розповідати подробиці піврічного полону, щоб вберегти наразі ваші почуття, а про все ви можете дізнатися у фейсбуці чи в ютубі». Що я і зробила. В подробицях вся історія Анни записана в інтерв’ю інтернет-виданню «Новинарня» та поширена на її фейсбук-сторінці. Любителям мемуарної прози пропоную це інтерв’ю на сайті «Новинарні». Розповідь відверта, образна, в подробицях і з художнім даром подана. Відчувається молодість і сила духу. Отож, тут лиш штрихами: тиждень провели в Оленівці в камері площею на 6 осіб, а їх було 39. Потім їх вивезли на територію рф і перекидали із тюрми в тюрму: першим був Таганрог (Ростовська обл.). Допитували офіцери-спецназівці, до того ж обзивали нацистами, фашистами і т. д. Каже: «В них так промиті мізки пропагандою, що легше стіні довести, що вона стінка, ніж їм, що ми не їмо дітей і не п’ємо кров снігурів». Скрізь цілодобово крутили гімн рф і примушували його вчити та співати. Забороняли розмовляти українською. Інші подробиці в інтерв’ю.
У Таганрог привезли близько 80-ти військовослужбовиць, а потім порозкидали по всій росії. Хто змінив три місця утримання, хто п’ять. А коли стався обмін, то знову звели всіх разом. Із зав’язаними очима літаком відвезли в Крим. Звідтіля на вантажівках із зашитими кузовами — в Херсонську область. Коли машини зупинились і вони вийшли по-арештантськи: голова опущена, руки за спиною… Почули рідну мову: «Дівчата, опустіть руки, підніміть голови. Ви в себе вдома, на своїй землі, в Україні». Щастя!..
Історія Анни — приклад нескореності наймолодшого покоління української нації (їй 26 років, має чоловіка і доньку), яка виросла в російськомовному середовищі Півдня України, але з глибокою причетністю до українства в усіх його проявах.
Лілія Шевченко
Лілія Шевченко, Київ
Серед гостей — Лілія Шевченко — голова Всеукраїнської громадської організації «Територія жінок», а в рік повномасштабної війни — організаторка-волонтерка міжнародної допомоги Україні (Польща, Німеччина, Франція, Нідерланди). «Територія жінок» — юридично створена 4 роки тому (для статусу «всеукраїнська» потрібно було створити відділи не менше як в 16-ти областях, організація яких зайняла фактично 5 попередніх років). Згідно зі статутом, організація об’єднує активних жінок з лідерськими якостями всіх сфер людської діяльності та їхньої праці в ім’я національної самоідентифікації держави Україна та її майбутнього. Вони беруться і домагають виконувати найрізноманітніші проекти переважно з галузі української культури, морального виховання. До прикладу, створення Всеукраїнської «Книги Добра», авторами якої виявились діти всієї України, які вчинили якесь суспільне добро і розказали про це світу. Книгу надрукували. Або проект «Таємниці України для тебе». Люди писали про найцікавіші народні промисли свого краю (області). А в результаті провели фестиваль найцікавішого, про що розповіли самі люди. Вийшло «Мій край очима мешканців»... Одночасно надавали волонтерську допомогу (опіку) онкохворим дітям.
Можливо, всі ці несподівані проекти і є проявом жіночої душі, природного материнського бажання зробити цей світ кращим в ім’я майбутнього дітей...
Коли почалася повномасштабна війна 2022-го з рашистами, «Територія жінок» переорієнтувалася зразу ж і приєдналась до волонтерського руху, який є другою після ЗСУ захисною й одночасно войовничою силою захистукраїни. Кілька жінок лідерів обласних відділень цієї організації виїхали в інші країни і там організували збір допомоги Україні, яку переправляють у Варшаву, де наша гостя, — Лілія Шевченко, — організувала склад площею 500 кв. м для збору з інших країн. Звідкіля за відомою всім схемою переправляють адресантам в Україну. За інформацією Лілії, вони мають волонтерські штаби в Києві, Миколаєві, Івано-Франківську, Львові, Хмельницьку тощо. Ці лідерки презентувались нині в ролі воєнних мігрантів та організували в містах перебування збір допомоги. Повірила, коли побачила і почула Галину Одноріг із Маріуполя, про бурхливу проукраїнську діяльність якої давно знаю із фейсбуку (спільнота «Захист рідної Землі»). Познайомтесь і ви, шановний читачу, з нашими жінками — місцевими лідерками «Території жінок» в країнах ЄС.
Лілія Шевченко — одна з них: мобільна, рішуча, дійова. У Нью-Йорк приїхала на жіночу сесію ООН (22 лютого ц. р.) в надії почерпнути натхнення... І повернулась у Київ, — як мені мовила, — «на війну» 12 березня.
Людмила Порохняк-Гановська
Людмила Порохняк - Гановська, Київ
Людмила Гановська — багатолітня голова Національної ради жінок України приїхала в Нью-Йорк на жіночу конференцію, яка відбулася 8 березня в межах 67-ї сесії Комісії зі становища жінок в штаб-квартирі ООН з 6 до 17 березня ц. р. Пані Людмила підготувала доповідь про стан жінок в Україні. Називає 6 окремих категорій. Зокрема жінки — українки — учасники повномасштабної війни: близько 40 тисяч перебувають на військових посадах, майже 5 тисяч — воюють на передовій, понад 1 400 загинули на війні. Зрозуміло, що остання цифра приблизна. Виступаючи на нашій зустрічі, пані Людмила говорила про необхідність домагатися від світових організацій, зокрема Міжнародного Комітету Червоного Хреста та МАГАТЕ, виконання своїх статутних обов’язків. Адже зараз вони малодієві і не проявляють надзусиль, щоб вимагати від агресора-окупанта навіть натяків на збереження прав людини та призупинки терористичних актів. Не кажучи вже про безпричинну окупацію та війну. Буде цікаво дізнатися згодом від нашої гості, які зрухи щодо цих вимог пообіцяли представники названих «безсилих» організацій на цій сесії. А ще: чи повернеться обличчям до страждань українського жіноцтва з дітьми, не кажучи вже про полонених, сама Рада Безпеки ООН, в якій і нині господарює рашистський агресор?
«Стрільця молодого виряджала мати...»
Виступи наших гостей емоційно відтіняв, як було вже згадано, квартет «Волошки» 21-го відділу СУА Нью-Йорку (Надія Хоменко, Надія Семчук, Лариса Голович, Стефанія Одомірок).
Три пісні торкнулися теми війни і настрою тематики зустрічі.
Із часів УПА — слова і музика народні: «Як ворог до міста підступить // І нам оголосить війну // Ми сядемо разом на коні, // Тебе не залишу одну...»
На слова та музику шанованого і в діаспорі поета-пісняра Анатолія Матвійчука (Київ) на сюжет стрілецьких пісень — «Кленова балада»: «Загриміли в полі мов громи гармати // Стрільця молодого виряджала мати // Вити-рала сльози і благала Бога, // Щоб вернув їй сина додому живого».
У 1985 році на слова Йосипа Струцюка композитор Олександр Гаркавий написав музику до пісні «Нас весна не там зустріла», ніби наперед передчуваючи сьогоднішню війну: «Ми не вийдем з того бою, ми не станем на коліна, // Стали ми на смерть до бою, щоб не вмерла Україна!».
Знайомство продовжувалось...
Офіційна частина ніби стала передмовою до подальших розмов гостей і господинь сумівської скромної Домівки згодом. Багато запитань, обмін координатами, фото на пам’ять, «де ще можна почитати про вас?», «а що сталося опісля?». Напрочуд довго не розходились. Людмилі Гусейновій та Анні Олсен ведуча «Зустрічі» Валентина Шемчук подарувала свій вірш, складений до роковин повномасштабної війни 24 лютого ц. р. Разом із Марією Венгер запросили гостей залишити автографи на прапорі, присланому з Полтавського напрямку військовими як подарунок-вдячність за волонтерську допомогу союзянок Нью-Йорка. А ще листівку воїнам на фронт від учениці Анжеліки суботньої школи українознавства із Йонкерсу, штат Нью-Йорк. А для «Території жінок» на їхньому полотняному лого залишали свої автографи союзянки.
Ця зустріч із посестрами з України була імпрезою-прем’єрою для новообраної голови округи Нью-Йорка Марії Венгер, до цого часу — голови 1-го відділу СУА та референтки з питань культури округи. Побажаємо Марії та її заступниці Оксані Жуков нових організаційних успіхів та творчих знахідок в діяльності союзянок Нью-Йорка, до яких часто прибувають гості з усіх усюд. Одночасно висловлюємо щиру подяку за 4-літню успішну діяльність голови округи Марії Слиш та її заступниці-помічниці Лесі Тополі. Цей дует був енергійним, творчим, відповідальним. На знак визнання Марія Слиш обрана Почесною головою округи СУА. Щасти!
Генеральний консул України в Нью-Йорку Олексій Голубов разом із союзянками на святі-зустрічі
Фото союзянки Першого відділу Олесі Брави.