Декларація прав і свобод за відсутності можливостей їхньої реалізації перетворює Конституцію України в посібник для маніпулювання свідомістю громадян.
Українська республіка в своєму чині спирається, в будь-якому разі мала би, на основний закон – Конституцію. І якщо прагнути змін у державі, то очевидно починати їх доведеться з аналізу і виправлення Основного Закону. Всі попередні зміни, що вносилися в Конституцію, стосувалися поділу владних повноважень. Для держави і суспільства в цілому це мало що означає. Людям байдуже, в якій державі бути незадоволеними своїм життям – чи в президентсько-парламентській чи в парламентсько-президентській. Владні повноваження мають значення лише для осіб, які ці повноваження обіймають. Я концентруюся на релевантності Конституції, на факторах, що забезпечують свободу та принцип устрою суспільства. Це є основою гідного життя громадян. Сама лише декларація прав без наявності можливостей є нічим іншим, як набором філософських імперативів.
Конституція однозначно є продуктом цивілізаційного розвитку людства. Хоча не в усіх народів конституція називається саме так, і різні нації приходили до потреби саме в такій вербалізації надбань власного розвитку в різний час, але загальний факт потреби в конституції, особливо в мультинаціональних суспільствах, є очевидним. Ця потреба диктується бажанням закріпити досягнуті цивілізаційні надбання, до яких з упевненістю можна віднести право, демократичні свободи, соціальний захист, устрій, та зробити всіх громадян рівними перед законом. Ключові слова тут «закріпити досягнуті», тобто суспільство уже якогось рівня досягнуло, однак процес продовжується. А Українська Конституція, як мертвонароджене дитя – закріплює філософські імперативи, а не досягнутий цивілізаційний рівень. А чи не є сам факт прийняття Конституції свідченням певного цивілізаційного рівня? Ні, не є! Це те саме, що витесати дерев’яного болвана і видавати його за Бога, проголошуючи факт поклоніння йому свідченням його божества. Корисним буде приклад узагальнено званого «магдебурзького права», в канонах якого права супроводжувались чином їхнього застосування. При впровадженні конституційного права, хоча норми основного закону і проголошені нормами прямої дії, все ж багато ключових питань віддані до компетенції спеціальних законів, в яких тихою сапою декларативні норми конституції спотворюються часом навіть до навпаки.
Є доведеним, що суспільство розвивається за рахунок процесів самоорганізації. Характер цих процесів формується під дією багатьох чинників як внутрішніх, так і зовнішніх, може бути свідомим і підсвідомим одночасно, прагматичним чи спонтанним. Поєднання цих чинників придає процесу самоорганізації вигляду строкатої стихії. Але це не зовсім так. Існують певні закономірності і можливості впливу як на напрямок, так і на швидкість самоорганізації, але, з огляду на нескінчене число факторів впливу, точний результат здебільшого передбачити не можливо. До того ж дія і її результат розділені істотним часовим лагом, що придає інертності суспільним процесам назагал. Неможливо виміряти ці процеси в абсолютних величинах, що би давало можливість їх порівнювати в силу того, що всі вони мають характерні національні ознаки. Можна лише виділити закономірності, які в різних народів дають той самий результат.
На чільному місці за своїм впливом розташовується свобода в найширшому тлумаченні цього поняття. Водночас слід пам’ятати, що свобода повинна бути збалансованою для того, щоб свобода одних не стала несвободою для інших. Але вона за жодних обставин не може бути підмінена чи делегована, бо звуження свободи буде сповільнювати і збочувати процес самоорганізації з цивілізаційного шляху. Гарним свідченням того, що людство це давно зрозуміло, є відмова від рабства, феодалізму. Народи, що позбувалися цих пережитків, підносилися над іншими шляхом прискорення в розвитку.
Розділи про рівність і свободу є чи не в кожній конституції, але вражає, як по-різному в різних народів трактуються і виконуються ці розділи?! І все ж, національні особливості в підходах до свободи не скасовують її першості, а лише диференціюють. Важливість ступеня свободи викликана тим, що від неї безпосередньо залежить інтенсивність процесу самоорганізації. Насамкінець обґрунтування важливості свободи хочу зазначити, що така формація як республіка і її державотворчий акт – конституція – взагалі безглузді без належного рівня свободи.
Я не зараховую до недоліків Конституції України ті положення, реальний стан дотримання яких не дотягує до задекларованих принципів, виходячи з того, що цей акт повинен піднімати планку стандартів життя і спонукати нас до звершень. Але хибність базових засад і їхня невідповідність цивілізаційним нормам та потребам громадян, які витікають із природного права, не повинні залишатися поза увагою, бо їхня відсутність чи спотворення роблять Конституцію нікчемною – бульбашкою.
Стаття 1. Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава.
Суверенна – так! Цей суверенітет можуть забезпечувати тільки політично, економічно і духовно вільні громадяни. Незалежна? Україна залежна тією чи іншою мірою від інших держав, і водночас громадяни України надто залежні від своєї держави! Говорити про незалежність держави від своїх громадян – взагалі абсурд. Тому я не знаходжу ні в якій площині жодного належного пояснення цій ознаці.
Демократії не можна досягнути раз і назавжди. За неї постійно потрібно боротися. Якщо навіть це не брати до уваги, то стверджувати, що Україна демократична, є явним перебільшенням. Хоча інструменти й інституції демократії значною мірою в нас присутні, патологічна економічна несвобода, що чітко виражається через злиденність і корупцію, перетворила їх на блюзнірство.
Конституційний суд дав тлумачення ознаці «соціальність» у багатьох аспектах, але не виділив головного, що витікає з принципу гідності і свободи особистості: соціальність насамперед повинна полягати в тому, що держава забезпечує умови, за яких кожна особа, сім’я, родина здатні самостійно вирішувати питання свого соціального захисту.
Стаття 5. Право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові і не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами.
Конституційний лад змінюється шляхом внесення змін у Конституцію, і чомусь ці зміни можуть бути ініційовані і вносяться саме державними інституціями методом домовленостей між очільниками держави, що відкриває дорогу для маніпуляцій, починаючи ще з виборчого процесу. Із цього приводу є тлумачення Конституційного суду, яке зрештою пояснює, що масло масляне. А громадяни так і не мають належної їм можливості участі у формуванні конституційного ладу безпосередньо. Це звужує свободу і незалежність громадян, підважує демократичні принципи в суспільстві, викликає протистояння між суспільством і державою, є головною причиною виникнення майданів.
Стаття 7. В Україні визнається і гарантується місцеве самоврядування.
Цілий розділ ІХ присвячується територіальному устрою України, але так ніде і не зазначено: а на яких засадах? Соціалізму з його вертикалями, демагогічного популізму, анархії чи телефонного права? Стаття 144. Органи місцевого самоврядування в межах повноважень, визначених законом, ухвалюють рішення… З цього слід розуміти, що повноваження громад є кимсь заздалегідь детермінованими – спускаються зверху. Це не природно для побудови суспільства і держави зокрема. Так чинить влада загарбників. Така держава немає ні ініціативи, ні енергії для розбудови. Хоча зараз і проводиться децентралізація, але вона стосується здебільшого зміни адміністративних меж громад, і мало що змінює в засадах їхнього функціонування. Але, якщо прописати, що устрій України проводиться за принципом субсидіарності, то стають зрозумілими пріоритети цього устрою, розмежування повноважень між державою і суспільством та ієрархія повноважень громад.
Цей організаційно-правовий принцип встановлює, що механізм управління суспільством будується «знизу догори», і вищим органам влади делегуються тільки ті повноваження, з якими низинні органи самостійно впоратись не можуть, або це недоцільно з міркувань ефективності. За такого принципу потреби децентралізації не існує.
Стаття 8. В Україні визнається і діє принцип верховенства права.
Це чудово! Але немає нічого про можливості для реалізації того права.
Стаття 23. Кожна людина має право на вільний розвиток своєї особистості, якщо при цьому не порушуються права і свободи інших людей, та має обов'язки перед суспільством, в якому забезпечується вільний і всебічний розвиток її особистості.
І прояв однобокості ст. 8 не змусив себе чекати. У ст. 23 право на розвиток своєї особистості має конкретне обмеження – «якщо при цьому не порушуються права і свободи інших людей», хоча, на мій погляд, мало би бути громадян, бо, захищаючи суверенітет своєї держави, ми не можемо дбати про право на благополуччя і життя ворогів. А фразу «та має обов'язки перед суспільством» можна трактувати, як кому заманеться. І так, до речі, і робиться, забуваючи про особисту гідність та свободу громадянина, які теж ніби гарантуються цією ж Конституцією. Вважаю цю статтю не більше, ніж утвердженням примату общака, запровадженого соціалістичною ідеологією, а згадані в ній права, кожна людина мала ще задовго до прийняття цієї конституції як природне право, дане їй Господом.
Стаття 43. аб. 4 Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом.
Факт ручного регулювання мінімальної зарплати говорить про відданість економічних засад принципу соціалізму і відкриває шлях до маніпуляцій, які спостерігаємо останні роки у виконанні уряду.
Стаття 67. Кожен зобов'язаний сплачувати податки і збори в порядку і розмірах, встановлених законом.
На ділі це означає встановлених чиновником, бо проекти законів, обґрунтування ставок податків, за які голосують депутати, готуються в нетрях влади і нічим не обмежуються. І якщо навколо розмірів податків часом ще виникають дискусії, то порядок їхніх розрахунків і сплати цілковито віддані на поталу бюрократам. На тлі засилля соціалістичного світогляду це призводить до нашарувань податків (один податок стає базою оподаткування іншим), місцями навіть до абсурду. Коли величина податків перевищує певну межу, то економіка починає згортатися, тяготіти до тінізації, люди намагаються покидати це некомфортне в матеріальному і моральному планах економічне середовище і тим самим ще більше підсилюють процес згортання економіки. Злиденне суспільство не в стані бути ефективним і творити успішну державу. До того ж, злидні обмежують свободу, роблять громадян залежними від держави, від її подачок, що зі свого боку породжує зневагу до інституту держави. Так твориться новітня форма економічного рабства під парасолькою Конституції.
Бідність українців та України не є природною, вона штучно створена надмірними податками. Якщо в криниці є 5 000 літрів води і вона в стані поповнювати запас 1 000 літрів на добу, а ви в той же час черпаєте з неї щодоби 1 010 літрів, то якийсь час проблем не видно, але не важко здогадатися, чим усе закінчиться. Людство уже давно відкрило, довело і перевірило, що максимальний розмір сумарного податку з особи не повинен перевищувати 32% від заробітку. Таке обмеження і має бути прописане в Конституції. В час війни воно може зростати нехай до 48%. Але весь час потрібно пам’ятати – чим менша ця величина, тим вищі шанси на успіх в громадян і держави.
Стаття 67. Усі громадяни щорічно подають до податкових інспекцій за місцем проживання декларації про свій майновий стан та доходи за минулий рік у порядку, встановленому законом.
Закон повинен встановлювати порядок подання декларації, а не скасовувати норму, закладену в Конституції. В наших реаліях законом обов’язок подавати декларацію і збирати з громадян податки покладено на роботодавців. Це така собі кругова порука з порушенням норми Конституції.
Найгіршим в цій ситуації є те, що порушується принцип – свідома сплата податків зумовлює свідому побудову держави і навпаки. Хоча багато українців і були вражені статками задекларованими чиновниками, я вважаю що декларувалась лише якась їхня частина. А інша частина записана на осіб, які не мають обов’язку подавати декларацію, або за них це робить роботодавець.
Якщо потреба звертатися до деяких положень конституції виникає за певних обставин, то рівень життя й ефективність влади стосуються всіх без виключення, і то весь час! Тому можна скільки заманеться вносити різні зміни у Конституцію, але якщо в ній не буде утверджений устрій за принципом субсидіарності і гранична величина перерозподілу праці через бюджети і фонди на рівні науково обґрунтованої величини, інтерес до основного закону держави буде згасати на тлі зростання актуальності корупції у владі і тінізації економіки.