Від 24 лютого наша реальність кардинально змінилася. Окупанти з перших днів повномасштабного вторгнення руйнують багато логістичних ланцюжків, нищать транспортну й економічну інфраструктуру, провокують великі хвилі внутрішньо-переміщених осіб та біженців. Також до нас, на захід України, «переїжджають» малі, середні і великі підприємства, які більше не можуть працювати близько до лінії фронту або вже втратили свої виробничі приміщення чи посівні площі, якщо йдеться про аграріїв.
Усе це спонукало нас створити робочу групу за участю фахівців, депутатів, економістів, науковців та підприємців-практиків і почати роботу над стратегією адаптації Львівщини до умов воєнного стану. Отож, як і що маємо змінити у стратегії розвитку області, аби пристосувати економіку Львівщини до умов війни та підготувати цілу країну до повоєнного відновлення? Як стримати росію у майбутньому й убезпечити Європу від нових війн? Усе це пов’язано.
У яких умовах мусимо швидко «ловити вітер змін»?
Турбулентність
Справжня підготовка програм і стратегій потребує оцінки того стану економіки, який є зараз, аналізу системної інформації і статистичних прогнозів макроекономічних процесів. Проте в Україні – війна. Ніхто не знає, скільки вона триватиме, на яких умовах ми здобудемо мир. Відтак і більшість потрібної інформації просто немає, а точні економічні прогнози в таких умовах неможливі.
Світ також відчуває турбулентність. З одного боку, він об’єднується, з іншого – економічні труднощі більшою чи меншою мірою зачіпають економіки різних країн. Україна мусить використати цю добу світового єднання на свою користь. Саме тому у своїй праці ми опиралися на головні тренди розвитку світової економіки, геополітичні процеси та ідеї, які сьогодні звучать на головних міжнародних дискусійних майданчиках.
Кінець імперії
Ця війна, за визначенням історика Ярослава Грицака, має характер екзистенційного протистояння: «це не є питання і/і, це питання або/або». Росія повинна програти, а формат «путінська росія» не має права на існування. Саме росія порушила повоєнну стабільність світу, уневажнила всі міжнародні угоди та гарантії, зруйнувала майже до основ систему світової безпеки. Росія поставила під сумнів спроможність НАТО та ЄС, сподіваючись, що їй вдасться, всупереч усім глобалізаційним процесам, роз’єднати союзників та уникнути відповідальності. Але не так сталося. Росія має програти. І світ все більше розуміє неминучість саме такого завершення.
Жити стає гірше. Всюди.
Попри провал у планах російського диктатора, попри збереження довоєнних глобалізаційних процесів, держави на різних континентах, з різним рівнем достатку по-різному страждають від війни в Україні та по-різному реагують на виклики. Треба розуміти, що збільшення видатків на оборону означає погіршення соціальних стандартів життя громадян різних держав. І якщо країни так званого «золотого мільярду» поки що це відчувають лише як інфляцію, то країнам «третього світу» загрожує голод, епідемії та інші соціальні лиха. Українці також платитимуть за майбутній мир погіршенням рівня життя. Від цього нікуди не дітися.
Як надовго стримати росію?
Для таких країн єдиним аргументом є сила – економічна, військова та людська. Наприклад, запобігти повторенню воєнної агресії росії можуть сильні Україна, Туреччина та Польща. Ці економічно та військово потужні держави можуть утворити напівкільце сили довкола росії. Водночас Україна не може бути сірою зоною, буфером чи нейтральною територією. Це був би найгірший сценарій, який нам можуть нав'язати. Він означає подальшу бідність, невизначеність та політичну нестабільність. Відтак, не засади стабільності, а передумови подальшого неспокою в Європі.
Наскільки сильними можуть бути Польща, Україна та Туреччина? Їхня спільна економічна та військова потуга вже сьогодні зіставні з російською. Скажімо, ВВП росії сьогодні – $1,48 трлн; Польщі – $655 млрд, Туреччини – $ 720 млрд, України – $155 млрд, тобто – 1,53 трлн. Водночас, кожна з країн, які межують з росією, має потенціал економічного розвитку і збільшення ВВП поза трильйон доларів. Усі разом вони й за розмірами території, запасів вуглеводнів та сировини можуть наступати на п’яти росії. То чому б світові не допомогти створити такого «східноєвропейського тигра»?
Куди рухатися Україні, аби стати «тигром»?
Міжнародна підтримка і співпраця надалі залишатиметься запорукою змін у центрально-східній Європі. Світ має створити дієвий механізм для стягнення репарацій від росії, і водночас допомогти українській економіці у реформах та інтеграції в європейський простір. Великою мірою все залежить від нас, проте значна відповідальність покладається на Європу та США, зокрема, щоби реформи накінець стали дієвими і впроваджувались в інтересах Українського народу, а не олігархічних кланів, які паразитують на ресурсах країни.
Нам вигідно, щоби після війни санкції щодо росії тривали ще довго. Це остаточно перебудує логістику товарів і послуг, які оминають її територію. Відтак об'єм товарів, які рухалися через росію, поділиться в пропорції 70 на 30% між Україною та Туреччиною, що може стати однією з передумов економічного зростання та формування української економічної Балто-Чорноморської осі. Йдеться про створення нового потужного економічного хребта Європи, схожого до Манчестерсько-Міланського мегалополіса.
Важливо, що нова Балто-Чорноморська вісь у форматі трьох країн – Польщі, України та Туреччини – дозволить гарантувати енергетичну та продовольчу безпеку як для них самих, так і для ЄС загалом. І це має бути її першочергове завдання. Наприклад, для України актуальним стає проект будівництва терміналу зрідженого газу в Чорному морі. Якщо зв'язати «газовою ниткою» термінали Балтійського та Чорного морів, – це створить систему нової енергетичної безпеки у Східній Європі, забезпечить використання газосховищ на заході України та дозволить Європі використовувати газ Азербайджану чи країн Близького Сходу.
Україна також залишається серйозним гравцем на світовому аграрному ринку. Проблема з експортом українського зерна, яка виникла через війну і заміновані порти, засвідчила необхідність інтеграції української залізниці в європейську залізничну мережу. Йдеться, наприклад, про так звану «євроколію», але також і про необхідність побудови сучасної автомагістралі Гданськ-Одеса у межах Балто-Чорноморського транспортного коридору та долучення України до проекту будівництва міжнародної магістралі Віа Карпатія.
Львівщина – на перетині всіх важливих доріг
Ці дві потужні транспортні артерії перетинаються саме на Львівщині, що означає перспективу перетворення нашого регіону у потужний європейський хаб міжнародних транспортно-логістичних перевезень.
Тому вже нині потрібно готувати новий план просторового розвитку України та Львівщини зокрема. У ньому мусимо зарезервувати відповідні території для майбутніх доріг, логістичних центрів, індустріальних парків і сухих портів. Сьогодні ідеальний час, щоб погодити необхідні кроки з громадами, підготувати земельні ділянки та вже наступного дня після перемоги почати реалізацію цих проектів.
Саме західна Україна має стати місцем для розбудови військової інфраструктури. Тут, подалі від кордону з росією, безпечніше можуть працювати потужні підприємства військово-промислового комплексу, а насамперед ті, які виготовляють продукцію подвійного призначення. Відтак до нас мають релокуватися авіабудування та космічна галузь, адже товари воєнного призначення – саме у цьому сегменті.
Усе взаємопов'язане: формування на Львівщині транспортно-логістичного хабу, в основі з великими інфраструктурними проектами, є передумовою створення інноваційно-технологічного хабу, що дозволить інвесторам вкладати гроші у передові високотехнологічні підприємства. А це означатиме також розвиток науково-освітнього потенціалу регіону на базі вищих навчальних закладів. Адже для розумної економіки потрібні високоосвічені фахівці.
У цих умовах для галузі ІТ-технологій завдання не лише відновити довоєнні потужності, а й спробувати таки вийти на створення повного циклу. Це означає, що замовлення для фахівців у цій індустрії має формуватися тут, в Україні. Відтак наші ІТ-шники працюватимуть не на аутсорсингу, а на розвиток економіки регіону та всієї країни.
Якщо ми підходимо до розбудови регіону комплексно, то створення житла чи розселення ВПО не може відбуватися окремо від релокації підприємств. Лише тоді, коли є чітке розуміння того, куди варто перемістити виробництво, можна шукати відповіді на питання, як його забезпечити робочою силою, де саме формувати житловий фонд, і як це все забезпечити енергоносіями. Якщо ж збудувати житло, але не дати людям роботи, то вони там житимуть, доки буде гуманітарна і фінансова допомога від донорів. А далі – поїдуть на заробітки. Так само занепадали деякі наші території і до війни. Маємо шанс виправити цю помилку.
Релоковані підприємства повинні накладатися на мапу транспортно-логістичних коридорів, довкола яких можна сформувати зони перспективного економічного розвитку. Такий підхід дозволить релокованому бізнесу стати потужним союзником та активним учасником розвитку територій. А розробляючи ці рекомендації, наша робоча група якраз керувалася тим, щоб перейти від одиничних рефлексій до комплексного планування і системного розвитку області.
Люди
Ще одне надважливе завдання: потужний сектор промисловості потребує багато кваліфікованих кадрів та робочої сили. Якщо кваліфіковані кадри можна виховати чи купити, то сподіватися, що внутрішньо переміщені особи надолужать брак робочої сили доволі наївно. Переселенців не так багато, ще менше – працездатного віку, багато потребують адаптації, донавчання... Проте робочу силу, яка є в регіоні, можна і варто активувати за рахунок підвищення її мобільності. Простими словами: йдеться про швидкісні потяги та магістралі між містами, щоб люди могли швидко та недорого добратися до Львова на роботу, скажімо, з Івано-Франківська, Коломиї чи Тернополя. Це великою мірою вирішує проблему робочої сили і стимулює регіон розвиватися. Висока мобільність означатиме рівномірний розвиток інфраструктури гостинності та туризму, а всі громади регіону матимуть однакові шанси на розвиток і зростання рівня життя людей.
Інвестиційний клімат
Усі окреслені вище плани можна реалізувати за умови тривалої фінансової підтримки від іноземних інвесторів. Хоча б доти, поки наша економіка не відновиться до 60-70% довоєнного періоду.
Для цього інвестори і бізнес потребують сприятливого інвестиційного клімату та чітких зрозумілих правил, справедливої системи оподаткування і пільг для українських та закордонних інвесторів. Земельні ділянки чи інфраструктура індустріальних парків – це лише пів справи. Без цілісного стратегічного підходу нічого не зрушиться. Тим паче, якщо ми говоримо про час «в умовах війни». У нас немає права на зволікання.