Паровоз, важко сопучи в’їжджав на станцію. Довга черга вагонів, якій, здавалося, немає кінця, звиваючись, як вуж, слідом за ним підтягувалася до перону.
Десь задзвеніли дзвіночки і поїзд зупинився. Двері в усіх вагонах відчинилися, але ніхто не вийшов. Перон теж був порожній. Великий, довгий будинок вокзалу освітлювався зсередини якимсь незвичайним яскравим світлом. Але вигадливі малюнки на шибках вікон не дозволяли розглянути, що відбувається за ними. Потяг, що стоїть, порожній перон і яскраво освітлена будівля вокзалу у темному просторі ночі створювали якусь загадкову картину, та й сам поїзд мав незвичний вигляд. Знову задзвеніли дзвіночки, і в ту ж мить у будівлі вокзалу відчинилося безліч дверей, з яких вирвалося яскраве світло, яке було, немов замкнене всередині будівлі. Світло було подібне до спалаху блискавки, але на відміну від блискавки, воно не згасало, а навпаки ставало все яскравішим і яскравішим. Здавалося, що воно виходило звідти разом із повітрям і проникало у кожен куточок цього незвичайного перону, і вже кожен цей куточок, сам по собі, починав світитися, передаючи світло все далі й далі. Коли світло заповнило весь простір навколо, втретє пролунав передзвін дзвіночків. І раптом тиша вибухнула дитячим сміхом. Цей сміх, як і світло, був скрізь. А за мить в отворі вокзальних дверей з’явилися власники цього сміху. Тисячі і тисячі маленьких хлопчиків і дівчаток, сміючись і граючись, між собою, навіть не виходили, а випливали у потоці цього світла на перон та прямували до вагонів. Двері вокзалу були навпроти кожного вагону, і ці дитячі струмки, не зливаючись і не заважаючи один одному, повільно, з дзвінким сміхом, перетікали з будівлі вокзалу у вагони. Коли останній малюк покинув перон — двері вокзалу зачинилися. Яскраве світло згасло, зачинилися двері вагонів. І знову все стало, як раніше — пустельний перон, поїзд, що стоїть, і освітлена зсередини будівля вокзалу. Вкотре задзвеніли дзвіночки, паровоз зітхнув, смикнув весь склад один раз, другий, ніби перевіряючи на міцність довірені йому вагони, а потім, повільно набираючи швидкість, покотився у ніч.
Це був незвичайний поїзд, як і перон — все це було за людською свідомістю. Цей потяг курсував у Всесвіті, обганяючи простір і час, та лише іноді зупиняючись на невидимих для людського ока станціях, забираючи чи висаджуючи пасажирів.
Цей поїзд, як і його команда, вже тисячі і тисячі років, виконував покладену на нього місію, перевозячи людські душі у цей світ, і потім, коли настане час, забирав їх назад. Ось щойно він відійшов від своєї головної станції і попрямував у світ живих. У його вагонах були душечки тих дітей, які мають народитися завтра.
Поїзд все більше і більше набирав швидкість, йому потрібно поспішати, не запізнитися. Новонароджений має вчасно отримати свою душечку. Бригада поїзда працювала з усіх сил, адже їхня затримка — це болі та страждання породіль. Кожен вагон цього незвичайного потяга — це окрема країна, і десь далеко, у Всесвіті, ці вагони підчіплювали маневрові паровозики і поспішали, поспішали за призначенням до певного місця, а потім, виконавши своє завдання, знову поспішали у Всесвіті, щоб тільки на їм відомій станції приєднатися до загального поїзда.
Усі, хто брав у цьому участь — машиністи та провідники, працювали злагоджено, без збоїв. Їм, як і цьому незвичайному поїзду, було вже багато тисяч років. Ще на початку ери людства їм було доручено цю роботу і час для них зупинився. Так був влаштований їхній світ. Вони були видимі у своєму світі, але не видимі для тих, кого вони супроводжували. Машиністи беззмінно перебували у своїх паровозах, провідники у своїх вагонах. Вони не мали права втручатися чи спілкуватися з пасажирами. Вагони цього поїзда були незвичайні, у кожному вагоні було по двадцять чотири лавки — як кількість годин в добі. Душечки, майбутніх новонароджених, гралися, штовхалися і розсідалися по лавках. Вони не розуміли, що, сівши на ту чи іншу лавку, вони визначали час народження малюка. Провідник, посміхаючись, спостерігав за цією метушнею. Ну ось, всі розсілися і заспокоїлися, очікуючи своєї черги виходу у світ людей...
Придивіться, вони поспішають до вас!
* * *
Дуже часто у ФБ розпочинаються якісь «інтелектуальні» дискусії, які зовсім відірвані від матеріального стану більшості членів суспільства. Дехто навіть пише, що наше суспільство хворе. Можливо, і так.
Але уявімо собі велику залу, де сидить багато людей, а на сцені за трибуною перед мікрофоном стоїть якийсь інтелектуал, який розповідає, як буде добре жити у майбутньому...
І ось під час цієї лекції у залу заходять якісь люди і починають знімати сидіння та виносити їх на вулицю. Люди, у яких забирають сидіння, звичайно обурюються, але той, хто за трибуною, їх заспокоює і каже: «Не турбуйтеся, це риночники і вони знають, як зробити, щоб народу краще жилося, слухайте мене стоячи, це нормально по-європейськи».
Потім «риночники» приходять знову та виносять уже трибуну, забирають у виступаючого мікрофон та наказують усім звільнити приміщення. На що виступаючий знову говорить, що це нормально, і пропонує спокійно вийти на вулицю, щоб там продовжити обговорення теми про прекрасне майбутнє...
Ситуація в Україні сьогодні дуже складна, і тут питання не тільки війни. Адже якщо взяти за основу країну, де високий рівень життя, то там 70-80% людей середнього класу і 30-40% усіх підприємств — це підприємства із державною власністю, де прибуток від їхньої діяльності, як і податки людей середнього класу, наповнюють бюджет.
В Україні людей середнього класу залишилося 5-6%, і державних підприємств, як і державної власності, близько нуля. Ну, і який далі рух після того, як союзники перестануть нас фінансувати? Хоча деяким «інтелектуалам», це не цікаво.
* * *
Щоденно з’являються у ФБ картинки, як Україна продавала зброю, різала літаки і т. д. Нарешті, через десятиріччя, до нас дійшло... Це, звичайно, злочин. А от те, що зараз, навіть під час війни, щоденно продається українська с-г земля, продаються стратегічні об’єкти, це ніби так і має бути. Зброю і літаки ще можна купити, а от Земля-територія? Що ж ми залишаємо майбутнім поколінням українців?
Чи потім знову, десь уже сидячи у вигнанні, як сьогодні, про порізанілітаки будемо лити «сльози» і писати у ФБ: «Як так сталося, що пролили скільки крові, а Україну не зберегли???».