Мені здається, — може, я не знаю,
Було і буде так у всі часи:
Любов, як сонце, світу відкриває
Безмежну велич людської краси.
І тому світ завжди благословляє
І сонце, що встає,
і серце, що кохає.
Василь Симоненко
Кохання… Яке це сильне почуття, скільки про нього сказано слів, написано книг та знято фільмів! Воно здатне творити дива. Якби не любов, то світ би не побачив багатьох витворів мистецтва, не прочитав би палких віршів, не почув би прекрасних мелодій. Це почуття надихає митців на створення світових шедеврів, які назавжди залишаються в історії. З нагоди святкування Дня Святого Валентина пропоную поринути у світ кохання та поезії наших українських письменників.
Великий Каменяр Іван Франко у своїх віршах писав, що кохав тричі. Ким були жінки, які надихали поета на такі зворушливі рядки? Перша Франкова найбільша і взаємна любов була до Ольги Рошкевич. Пара познайомилась після закінчення 7-го класу гімназії. Ольга була освіченою жінкою: знала декілька мов, збирала весільні пісні. Вони одразу закохались одне в одного і мріяли про одруження. Але, на жаль, закоханим не судилося бути разом: першою перешкодою став арешт Франка, другою — заборона батька Ольги, місцевого священника. До самої смерті Рошкевич трепетно зберігала листи від Івана Франка і заповіла своїй сестрі покласти їх в труну разом із нею. Так і сталося: листи, перев’язані блакитною стрічкою, були покладені у її домовину.
Тричі мені являлася любов.
Одна несміла, як лілея біла,
З зітхання й мрій уткана, із обснов
Сріблястих, мов метелик, підлетіла.
Купав її в рожевих блисках май,
На пурпуровій хмарі вранці сіла
І бачила довкола рай і рай!
Вона була невинна, як дитина,
Пахуча, як розцвілий свіжо гай.
Другим коханням Франка стала полька Юзефа Дзвонковська, сестра університетського приятеля. Дівчина була надзвичайно розумною та вродливою, чим справила дуже сильне враження на письменника, він навіть думав переїхати до неї в Станіслав і придбати там будинок. Але вона не відповіла взаємністю, через що Франко дуже страждав, та лише згодом дізнався, що Юзефа була хворою на туберкульоз легенів. Не доживши до 30 років, вона померла.
Явилась друга — гордая княгиня,
Бліда, мов місяць, тиха та сумна,
Таємна й недоступна, мов святиня.
Мене рукою зимною вона
Відсунула і шепнула таємно:
«Мені не жить, тож най умру одна!»
І мовчки щезла там, де вічно темно.
Утретє Франко закохався у Целіну Зиґмунтовську, але вона не відповідала йому тим же, була гордою та примхливою. Їй подобались брюнети, а Франко був рудим, до того ж він не мав суспільного становища та грошей. Багато років письменник кохав Целіну і, за словами жінки, усюди її переслідував, не даючи проходу. Вона казала, що Франко буквально ходив за нею слідом, і це тривало місяцями. Він, як школяр, боявся промовити до неї слово і підступити ближче, годинами вистоював перед її вікнами, що Целіну смішило і заразом злило.
Явилась третя — женщина чи звір?
Глядиш на неї — і очам приємно,
Впивається її красою зір.
То разом страх бере, душа холоне
І сила розпливається в простір.
Спершу я думав, що бокує, тоне
Десь в тіні, що на мене й не зирне —
Та враз мов бухло полум’я червоне.
За саме серце вхопила мене,
Мов сфінкс, у душу кігтями вп’ялилась
І смокче кров, і геть спокій жене.
Минали дні, я думав: наситилась,
Ослабне, щезне… Та дарма! Дарма!
Вона мене й на хвилю не пустилась,
Часом на груді моїй задріма,
Та кігтями не покида стискати;
То знов прокинесь, звільна підійма
Півсонні вії, мов боїться втрати,
І око в око зазира мені.
І дивні іскри починають грати
В її очах — такі яркі, страшні,
Жагою повні, що аж серце стине.
І разом щось таке в них там на дні
Ворушиться солодке, мелодійне,
Що забуваю рани, біль і страх,
В марі тій бачу рай, добро єдине.
І дармо дух мій, мов у сіті птах,
Тріпочеться! Я чую, ясно чую,
Як стелиться мені в безодню шлях
І як я ним у пітьму помандрую.
Зрозумівши, що взаємності з Целіною не буде, Франко під час поїздки до Києва познайомився з Ольгою Хоружинською. Деякий час вони листувалися, а вже наступної подорожі до Києва письменник взяв з нею шлюб. Подружнє життя було позбавлене щастя. В одному із листів до Агатангела Кримського Франко писав: «З теперішньою моєю жінкою я оженився без любові, а з доктрини…». Він зізнавався, що любив Ольгу як друга та сестру. Хоружинська була дворянського походження, знала декілька мов, мала добрий характер. За словами її сестри Антоніни, частку слави Франко здобув завдяки Ользі, яка постійно думала про те, щоб чоловіку «дома жилося добре».
Обдарована і геніальна, здається, що Леся Українка повинна була народитися для щастя, адже природа нагородила її купою талантів. Але життєвий шлях поетеси виявився тернистим, важким, сповненим фізичного та душевного болю, а також нещасного кохання. У п’ятнадцятирічному віці Леся вперше закохалася. Об’єктом її кохання став Максим Славінський. Але відносини одразу не склалися між молодими людьми. Славінський не звернув увагу на Лесю. Лише через шість років, зустрівшись в селі Колодяжному, де батьки поетеси мали чималий маєток, між ними спалахнуло взаємне почуття. Багато поезії пов’язано з іменем Славінського. Одна з них «Стояла я і слухала весну»:
Стояла я і слухала весну,
Весна мені багато говорила,
Співала пісню дзвінку, голосну
То знов таємно-тихо шепотіла.
Вона мені співала про любов,
Про молодощі, радощі, надії,
Вона мені переспівала знов
Те, що давно мені співали мрії.
З невідомих причин їхні стосунки завершилися. Та справжнім великим і водночас нещасним коханням Лесі Українки було до Сергія Мержинського, з яким вони познайомились в Ялті 1897 року. Леся вже в той час хворіла на туберкульоз кісток, а Мержинський — на туберкульоз легенів. Вони мали схожі погляди на життя, разом підіймалися на Ай-Петрі. Він повернувся до Мінська, де лікарі ставили невтішні прогнози щодо його здоров’я. Леся багато разів приїздила до нього, не зважаючи на власний біль. Вона відчувала, що потрібна йому, хоча Мержинський не відповідав їй взаємністю. Результатом палких почуттів до коханого чоловіка стала поема «Одержима», яку Леся Українка написала за ніч, сидячи біля ліжка вмираючого Сергія Мержинського. Після його смерті вона присвятила йому ще одну поезію «Уста говорять: він навіки згинув!..»:
Уста говорять: «він навіки згинув!»
А серце каже: «ні, він не покинув!»
Ти чуєш,
як бринить струна якась тремтяча?
Тремтить-бринить, немов сльоза гаряча,
Тут в глибині і б’ється враз зі мною:
«Я тут, я завжди тут, я все з тобою!»
Так завжди,
чи в піснях забути хочу муку,
Чи хто мені стискає дружньо руку,
Чи любая розмова з ким ведеться,
Чи поцілунок на устах озветься,
Струна бринить лагідною луною:
«Я тут, я завжди тут, я все з тобою!»
Чи я спущусь в безодні мрій таємні,
Де постаті леліють ясні й темні,
Незнані й знані, і наводять чари,
І душу опановують примари,
А голос твій бринить, співа з журбою:
«Я тут, я завжди тут, я все з тобою!»
Чи сон мені склепить помалу вії,
Покриє очі втомлені від мрії,
Та крізь важкі, ворожії сновиддя
Я чую голос любого привиддя,
Бринить тужливо з дивною журбою:
«Я тут, я завжди тут, я все з тобою!»
І кожний раз, як стане він бриніти,
Тремтять в моєму серці тії квіти,
Що ти не міг їх за життя зірвати,
Що ти не хтів їх у труну сховати,
Тремтять і промовляють враз зо мною:
«Тебе нема, але я все з тобою!»
Шістдесятник Василь Симоненко за своє недовге життя також пізнав си-лу кохання. Незадовго до зустрічі зі своєю майбутньою дружиною Людмилою, поет палко закохався в одну дівчину, але захоплення швидко пройшло. Однак Симоненко встиг надихнутися цим почуттям:
Вітер пісню співав стоголосо,
Але раптом в екстазі німім
Зупинивсь біля тебе і млосно
Зазітхав у волоссі твоїм.
І підслухали зорі і трави,
І підслухали ріки й мости,
Як шептав тобі вітер ласкаво:
«Я такої не бачив, як ти...
Хочеш — хмари для тебе розвію?
Хочеш — землю в дощах утоплю?
Тільки дай мені крихту надії,
Тільки тихо шепни — люблю...»
І хоч ти не сказала нічого,
Бо не слухала вітрових слів,
Він, забувши солодку знемогу,
Розганяти хмарки полетів.
А як глянуло сонце із неба
Через сині зіниці ніш,
Закохалося сонце у тебе,
Засіяло іще ясніш.
Працюючи в редакції газети, Симоненко познайомився зі своєю майбутньою дружиною Люсею, яка там була кур’єром. Вона була коханням усього його життя. Згодом пара одружилася і в них народився син Олесь. У коханні Симоненко зізнався Людмилі словами: «Люся! Люся! Я боюся, що влюблюся». Поет називав свою Людмилу ніжно-пестливо — Люся-малюся. Один із друзів поета, журналіст Микола Сніжко, розповідав, що Симоненко «причарував» Людмилу за допомогою свого фірменного вина з троянд, рецепт якого він дізнався під час відрядження у Тальне. Там він почув легенду про садівника, який пригостив княжну цим вином, і вона в нього закохалася. «Коли Василь вперше побачив свою майбутню дружину, то купив отакенну корзину троянд, зробив із них вино, пригостив її, і причарував. А ще пообіцяв робити щовесни трояндове вино — щоб закріпити успіх», — пригадував Микола Сніжко.
Багато віршів присвятив Симоненко своїй дружині. Один з них «Вона прийшла»:
Вона прийшла непрохана й неждана,
І я її зустріти не зумів.
Вона до мене випливла з туману
Моїх юнацьких несміливих снів.
Вона прийшла, заквітчана і мила,
І руки лагідно до мене простягла,
І так чарівно кликала й манила,
Такою ніжною і доброю була.
І я не чув, як жайвір в небі тане,
Кого остерігає з висоти...
Прийшла любов непрохана й неждана
Ну як мені за нею не піти?
Як бачимо, письменники — це звичайні люди, які так само люблять, переживають і страждають. Любов є силою, яка змушує мріяти, творити, здійснювати подвиги… Для майстрів слова це почуття є музою, яка надихає на створення ліричної поезії. І хоч ці рядки написані давно, вони і зараз є актуальними і цікавими. Григорій Сковорода казав: «Любов виникає з любові; коли хочу, щоб мене любили, я сам перший люблю». Візьміть ці рядки із собою в життя. Щоб розквітли вони любов’ю, бриніли у ваших серцях чарівною мелодією. Нехай доля буде прихильною до вас і подарує кожному вірне і щасливе кохання.
Юлія Бєлюга — UA RESISTANCE FOUNDATION.