У цей день п’ять років тому відбулося поставлення на служіння єпископом єпархії святого Миколая УГКЦ з осідком в Чикаго владики Венедикта (Алексійчука). Його життєвий шлях дивує не лише відданістю службі, досвідом, а й нестримною жагою до освіти, бажанням розширювати світогляд, ділитися знаннями, нести слово Боже в Україні і за кордоном. Якими були ці п’ять років для єпископа, що вдалося зробити за цей час у єпархії, як він став священником і чому молитва залишається важливим інструментом під час війни з росією? Відповіді на ці питання дізнавався Володимир Долинка.
Владико, як почався Ваш шлях до церкви?
Я виріс у селі, де не було церкви, і до свого 20-ліття відвідував храм не більше десяти разів. Мама працювала вчителькою. Коли в радянські часи одного разу її побачили в церкві, то ледь не звільнили. Тому ми ходили до церкви таємно і йшли для сповіді далеко в сусідні міста. Моя мама родом з Галичини, з Дрогобича, але я народився і виріс на Поліссі. У селі Борщівка Костопільського району закінчив восьмирічну школу, далі мав обирати професію. За порадою мами, я вступив до Рівненського медучилища. Після його закінчення пішов служити до війська. А по завершенню служби думав про вступ до педінституту в Дрогобичі.
Тоді, у 90-ті роки, в Україні почалися процеси перебудови...
Так, Україна вирувала перетвореннями. Я переїхав до Трускавця і вступив… до Дрогобицької семінарії. Туди я потрапив, можна сказати, випадково, хоча в Бога немає випадковостей. Мій молодий товариш, з яким ми тоді трішки цікавилися політикою, ходив на підготовчі курси до семінарії, і я вирішив піти з ним, послухати. Пішов раз, другий, третій... Мені сподобалося. Так і став семінаристом. Після закінчення семінарії завжди постає питання: одружуватися чи не одружуватися. Зі мною вчилося 38 одногрупників, з них четверо не одружилися. За період навчання Бог нікого не послав мені до пари і то був знак, що я маю бути неодруженим священником. Я відчував, що це – моє покликання. Пізніше зрозумів, що для мене мало бути просто священником, що я хочу чогось більшого. Пішов до монастиря. Спочатку рік був у монастирі у Львові, а потім трудився над відновленням монашого життя і відбудовою Борисоглібського монастиря у Полоцьку в Білорусі. Географічно я жив на півночі країни, але їздив до парафій у Могильові, Гомелі, Бресті, тобто об’їздив майже всю Білорусь. Там я був два з половиною роки. На парафії у Полоцьку починав проповідувати білоруською мовою, плавно переходив на російську, а закінчував українською, бо там були білоруськомовні парафіяни, російськомовні та українці. Колядували ми також українською, білоруською, російською. Я маю приємні спогади про той період, багато ініціатив зробилося. Досі маю гарні стосунки зі священниками, з якими там познайомився. Після Білорусі думав, що вже повертаюся в Україну, але маятник калатнув в інший бік. Я побув в Україні декілька тижнів і поїхав у Канаду. Жив у Сент-Катарінс, недалеко від Ніагарського водоспаду. Ми там пробували заснувати нашу монашу спільноту.
Як довго Ви були в Канаді?
Я був там також два з половиною роки, тому що потім мене вибрали настоятелем Святоуспенської Унівської Лаври. Такі вибори настоятеля відбуваються, як і вибори президента, раз на п’ять років. Я повернувся в Україну і був настоятелем 11 років. Після такого тривалого періоду на цій посаді хотілося трохи відпочити, бути не настоятелем, а звичайним монахом, але Церква покликала мене стати єпископом-помічником у Львівській єпархії. Згодом, у 2017 році, Синод вибрав, а папа Франциск потвердив мене правлячим архієреєм єпархії Святого Миколая. Й от я вже 5 років тут.
Наскільки я знаю, Ви увесь час навчаєтеся і популяризуєте освіту як спосіб життя?
Так, я люблю навчатися і заохочую до цього всіх. Я навчався в Дрогобицькій духовній семінарії, потім у Любліні закінчив магістерку в католицькому університеті. Згодом у Польщі захистив свою докторську дисертацію, PhD. А паралельно з цим вивчав психологію і психіатрію – трохи в Україні, трохи в Польщі, є почесним членом Спілки психотерапевтів України. Коли був єпископом у Львові, зрозумів, що мені бракує знань з адміністрування, управління, тому закінчив Львівську бізнес-школу при Українському католицькому університеті. Люблю вчитись і пізнавати нове. Останній раз навчався в 2020-2022 роках – в Християнській Відкритій Академії. Там ми пізнавали багато нового, дискутували про місце Церкви і християнства в суспільстві, адже Церква не може бути ізольованою від суспільних процесів.
Яке, на Вашу думку, завдання Церкви у сучасному суспільстві?
Завдання і покликання Церкви в суспільстві дуже просте: бути совістю і нашим сумлінням. Церква має бути сумлінням для правих, лівих, традиційних, радикалів, лібералів. Церква має свідчити правду, бо ми бачимо, як швидко у суспільстві змінюються різні норми. Християнство – це релігія об’явлення. Христос нам об’явив, як ми маємо жити. Завдання Церкви – говорити правду, тому вона не може бути відділена від суспільства. Разом з тим, Церква не має шукати важелі влади. Бо це також помилка, коли Церква хоче мати силу, владу, позицію. Місія Церкви – свідчити для людей, як правильно жити і вчиняти.
У контексті війни росії в Україні Церква мала би бути совістю, але російські священники благословляють свою армію, зброю, бомби, танки. Як можна благословляти людей на вбивство?
Серед апостолів Ісуса Христа був Іуда. Він був учнем Христа, але говорив і робив дурниці. Не кожен священник говорить і робить те, що мав би автентично говорити і робити. Іуда чинив зле, так само зле може робити той чи інший священник. Коли людина стає священником, вона не стає автоматично тим, хто «глаголить» правду. Щоб говорити правду, треба бути з Богом. Проблему Церкви в росії можна описати терміном «цезарепапізм» – тісно пов’язані стосунки між владою і Церквою. На моє глибоке переконання, коли ми говоримо про священників у росії, навіть, коли вони думають інакше, ніж влада, вони не мають відваги говорити про це і нічого не скажуть. Вони залежні від влади. Ми дивимося на Церкву в росії з позиції середовища України чи Америки, однак в росії Церква узалежнена, вона не має свободи. Там це питання не лишень православної церкви. Послухайте російських протестантів. Вони так само співають оди Путіну, вони не осуджують його, а навпаки толерують.
Невже Церква не може якось відсторонитися від цих злочинів?
Ми не можемо їх зрозуміти, вони мають іншу ментальність і світогляд. Яка логіка в тому, що 70% росіян підтримують путіна? У нас 100% українців розуміють, що відбувається. Чому? Тому що ми виховані в свободі висловлювати свою думку. У росії в людей немає такої можливості. Вони в полоні ідеології свого президента і телевізора.
Але ж майбутніх священників у семінарії не вчать слухати президента?
Звісно не вчать, але священники в росії є плодом середовища, де вони живуть. Подивіться ролики з Північної Кореї. Люди зазомбовані там так само, як і в росії. Там інформаційний вакуум, ніхто не шукає правду, люди сприймають новини з телевізора за чисту монету. Нагадаю, що Христос, коли його розпинали, казав: «Отче, прости їх, бо не знають, що роблять». Християнство каже не осуджувати, але це не означає толерувати зло. Це означає віддати суд Богу. І коли ми говоримо про російську православну церкву, то хай Бог їм буде суддя. Однак так є, що священники в росії не виконують функцію Церкви – бути сумлінням для суспільства.
Як людині не розгубитися сьогодні в умовах постійних новин про війну?
Кожна людина в таких умовах має робити те, до чого її Бог поставив: випускати газету, готувати радіопрограми, служити в Церкві, займатися волонтерством. Ми ж купу часу тратимо на новини. Що це дає? Мені здається, що диявол нас таким чином відтягує від того, що ми могли би зробити з користю в тій чи іншій ситуації. Ми, українці, дуже любимо зачаровуватися і розчаровуватися. Але кожен з нас у ці складні часи має робити те, що Бог дав. Бог від нас не хоче багато чи мало, а лише те, що кожен з нас може зробити. Наш президент зараз робить дуже багато доброго. Я думаю, що він робить те, чого сам від себе не очікував і чого від нього суспільство не очікувало. Але я би не ідеалізував його чи когось іншого. Я цілком розумію, що згодом можуть відкритися якісь недоліки. Кожна людина має недоліки. Легко критикувати когось з дивану перед телевізором, я не раджу цього робити. Кожен має займатися своєю справою. Бо дуже часто ми вміємо моралізувати і повчати, як правильно бути президентом, депутатом Верховної Ради чи міністром, але коли подивитися на себе, то й ми самі далекі від ідеалу. Краще не дивитися телевізор, а зателефонувати друзям, які воюють і підтримати їх. Я, як християнин, маю такий інструмент як молитва. Це – сила, зброя, яка може діяти поза простором і часом. Ми маємо молитися за Україну і просити Божої сили, щоб Господь втрутився в цю ситуцію. Людина обмежена в своїх знаннях, що робити, як допомагати, а молитва просвітлює, надихає. Через молитву Бог дає нам розуміння, як жити і що робити.
Чи настане той час, коли росіяни і українці будуть жити в мирі?
Колись Франція і Німеччина, Франція і Англія постійно мали конфлікти, але вони все ж якось вибудували мирні стосунки. Якщо дивитися на історію України, щонайменше останніх 700 років, то ми завжди мали проблеми з росією. Сьогодні це війна не тільки росії і України, це війна двох цивілізацій – свободи і загарбницької, імперської влади. Для чого гинуть російські військові? Не тому, що в росії мало землі. Росія напала на Україну, бо боїться, що та свобода, демократія, яка постала в Україні, прийде до росії. Путін боїться за свою владу, боїться втратити диктатуру. Україна своєю свободою дорікала путіну, тому він хоче знищити цю свободу, щоб вона не складала для нього загрози. В Україні, наприклад, вибори президентів завжди непередбачувані. Росія боїться такого. Власне тому й намагається задушити демократію в Україні. Психологія каже просто: агресію проявляє той, хто боїться. Будь-яка війна має свій початок і свій кінець. У цій війні Україна переможе однозначно. Але питання, коли і якою ціною. Разом із тим, війна жахлива для самої росії, вона нищить її економіку. Погляньте, скільки санкцій накладено на росію. Якщо логічно проаналізувати, то війна росії – це війна ні за що. Вони втрачають людей і економіку. Але завжди, коли людина робить гріх, вона не враховує наслідки.
Уже минуло п’ять років Вашого служіння єпископом в Чикаго. Як із перших днів Ви вибудовували свою роботу?
Я приїхав у Чикаго 19 червня 2017 року, а моє поставлення на служіння єпископом відбулося в День апостолів Петра і Павла, тобто 29 червня. Звісно, було по-різному. Мені хотілося, щоб ця єпархія була жива і дивилася в майбутнє, а не лише вирішувала проблеми, які є. Для того, щоб починати щось робити, треба мати свою філософію, візію. Коли я прийшов, то почав прописувати так звані «правила руху». Ми вибудували структуру в єпархії, бо до цього багато вивчав, як функціонують єпархії в Україні, Польщі, Італії і Німеччині. Для мене це було найважливіше. Доволі часто, коли ти маєш добрих людей, але немає добре відпрацьованої структури, то люди можуть конфліктувати, адже не зрозуміло, хто за що відповідає, хто що має робити, які у кого права, обов’язки. Тому першим кроком була структура. Наступне –важливо було знайти гарних людей. Звичайно, нам бракувало священників. За п’ять років сюди приїхало 10 священників з України. Звичайно, більшість із них я знав, ми прийняли найкращих.
На що ще звертали увагу під час роботи в єпархії?
Третя річ, на яку я звертав увагу, – це стосунки. Бо ти можеш мати гарну структуру, добрих людей, але важливо будувати людські стосунки. Я вважаю, що в нас дуже гарні стосунки і зі священниками, і в нашій курії. Четвертий момент – це необхідність підвищувати рівень освіти людей, тому ми створили Месійний інститут. В цьому інституті ми передусім займаємося постійним формуванням священників. Для священника роки навчання у семінарії – це добре, але вони постійно повинні оновлювати свої знання. У нас є програма, що спрямована на їхній розвиток. Крім того, ми хочемо ще більше розвинути нашу школу євангелізації, у якій будемо працювати над вишколом мирян. І, насамкінець, в цьому Інституті є богословський курс, де ми вишколюємо на дияконів, дяків і катехитів. Саме навчання відбувається онлайн. Час від часу ми з’їжджаємося в наш монастир у Каліфорнії.
Які маєте плани на найближчий рік? На чому сфокусуєте свою увагу?
За п’ять років я відвідав усі парафії, знаю всіх священників і всі обставини парафій, познайомився з багатьма мирянами. З нинішнього року почав канонічні візитації (певні аудити парафій). Мова не про фінансові перевірки, бо ми прозорі в американській фінансовій системі. Це більше перевірка того, як функціонують парафії, на що слід звернути увагу, що підкоригувати чи покращити. Я відвідав уже близько 7 парафій із 45. Всі їх я планую відвідати упродовж двох років, тобто найближчим часом робитиму check-in парафій. Потрібно також перевірити, як працюють наші структури в курії. З іншого боку, все постійно змінюється, з’являються нові виклики і питання. За останній місяць ми прийняли двох нових священників. Один із них замінить у Сіетлі священника, який іде на пенсію, а другий буде співробітником у церкві святого Йосипа. Мені трохи болить, що дуже малу активність мають миряни в церкві. Я іноді заздрю в якійсь мірі протестантам, бо там є більша відповідальність мирян. Вони більше заангажовані і залучені у церковні справи. У нас парафіяни приходять до церкви і йдуть без зобов’язань. Із них частина приходять тоді, коли говорять «Христос Воскрес» або «Христос Рождається». Люди не завжди стають частиною церковної команди.
Чи залежить кількість та залученість прихожан від особистості священника?
Християни потребують, щоб християнство втілювалося в життя. Священник – це той, хто втілює християнство в життя і людям боляче, коли вони не бачать цього у священнику. Білоруською мовою священник звучить «святар», майже як святий. І коли його слова входять у дисбаланс з тим, що він робить, тоді приходить розчарування. Коли священник говорить, то це повільніше доходить, ніж тоді, коли він робить і стає прикладом для людей. Але це дві крайності. З одного боку, люди хочуть бачити у священнику ідеальну людину, але він не ідеальний, він прагне до ідеальності. А з іншого боку, люди мають право бачити в священнику ідеал, бо якщо священник не живе так, як він проповідує, тоді людей це не надихає.
Що можна побажати українцям, які живуть у США, в цей складний для нашої Батьківщини час?
Я глибоко переконаний, що Бог ставить нас там, де найкраще для нас і найкраще для України. Я чув розповідь однієї пані, що її брат дуже загорівся бажанням поїхати в Україну служити у війську, але йому там відмовили через стан здоров’я і через вік. Він повернувся і звідси більше допомагає, аніж був би там. Я згадую, як мені говорив один європейський міністр: «Знаєте, я не був міністром колись і через якийсь час не буду міністром, але зараз, коли я обіймаю цю посаду, я можу допомогти тисячам і мільйонам людей». Це означає, що треба робити те, що можеш, у тих конкретних умовах і на тому місці, де ти зараз є. Допомагайте, моліться і вірте в перемогу.