Людина, як і ліс, коріння має,
Вростає і цвіте, як первоцвіт…
Земля підживлює і надихає,
Хоч зваблює і манить дивосвіт.
Коріння в неї — рідні покоління,
Які жили на цій землі в віках…
Любов, краса та відданість, сумління,
Політ високий, а порою — крах…
Й нас це на батьківській землі тримає,
Засумніватись не дає й на мить…
Людина в землю дорогу вростає
І вже не сила їй без неї жить…
Бо вже і мислить, як земля диктує,
Працює так, як край її велить…
Хоч десь краса далека провокує,
Та кинути людина не спішить
Цю землю, бо своє коріння має,
А без коріння як піти у світ?
Вона і мовою у землю цю вростає,
Її чарує вишні білий цвіт…
Та всі традиції, що їй передалися,
І подвиги минулих поколінь.
Веселки, що у небі зайнялися…
Без рідного усе — примара, тлінь…
Мабуть, можна жити і в чужому краю, адже скільки людей так живуть і досить-таки непогано, в достатку, в теплі, в любові… Людина може до всього призвичаїтись, звикнути, пристосуватись. Мабуть, можна і так, без свого рідного, просто приладнатися і жити. Але це далеко не кожній людині до душі, бо є щось у цьому світі таке тонке, сокровенне і дороге серцю, що без нього, ну, ніяк. Бо як би добре не жилося, а людина час від часу таки повертається думками у своє дитинство і юність, у той чарівний куточок рідної землі, де провела свої роки. Можливо, і не найкращі, але вони залишилися в пам’яті і кличуть, повертають, нагадують про себе, накочуються теплою хвилею чогось дорогого і вже безповоротно втраченого… Повертають у той спогад, відгукується тремтливою ноткою невимовного суму за чимось незбагненним, ледь вловимим… І залишає в душі якийсь особливий трепет, який часомповертається, коли його зовсім не чекаєш. І колись людині обов’язково захочеться повернутися у рідну місцину, де колись народився і прожив хоч кілька свідомих років, бо це рідна батьківська земля, а вона має здатність кликати, повертати до себе, бо це та земля, яка дала людині щастя жити...
Це, мабуть, можна назвати — магія рідної землі, поклик предків, сила рідного краю.… Я не знаю цього напевно, бо я ніколи не покидала свою Україну надовго. Мені завжди вистачало і десяти днів на милування іншими містами та місцинами, а вже після цих днів на чужині мене, мов магнітом, тягло додому і я не знаходила собі місця від туги за рідною домівкою… Можливо, це в кожного по-різному, але зі мною так було завжди. Це, мабуть, тому, що я дуже глибоко вросла в свою рідну землю, адже на цій Поліській землі прожили десятки (?) моїх рідних поколінь і в кожному з них сформувався стійкий код українця, який і передається усім нам від роду до роду.
То чим же ми так глибоко вростаємо у рідну землю? Що нам не дає відірватися від свого коріння і полетіти вдалечінь, за горизонти своєї уяви, мов перекотиполе? Хто знає… Та все ж я думаю, що ми насправді вростаємо в неї своїм невидимим корінням так глибоко, що не можемо відірватися, бо воно дуже міцно тримає нашу душу. І цим корінням є родинні зв’язки, зв’язки поколінь, адже від кожного покоління у нас залишилось щось своє, рідне, близьке. Це може бути і та земля, на якій з роду в рід зводяться будинки дітей, внуків, правнуків і пра-, пра-… І щоразу на цьому ж місці нові люди будують щось своє і все ж вшановують пам’ять про минулі покоління, бо хтось користується ще тією ж криницею, що викопав прадід, а хтось розчищає ставочок, що колись ще зовсім молодим створив прадід прадіда… А хтось збирає солодкі яблука щоосені з яблуні, яку посадила бабуся і дідусь… І хоч їх уже давно немає серед живих, а яблуня щороку радує врожаєм і кожен, хто піднімає наливне яблучко, чи купається в ставку або п’є живильну водичку з криниці, з добрим серцем згадує своїх рідних предків, їхні слова, пісні, жарти, їхні традиції, мрії і думи, бо вони живуть всередині нас, в нашому серці...
Нас міцно зв’язують і ті традиції, які ми підтримуємо і сьогодні, а з’явились вони десятки сотень років тому на цій землі і запровадили їх наші далекі-далекі прабатьки, про яких ми сьогодні вже нічого і не знаємо, бо прошуміло багато бурхливих століть, які змели весь пісок з тих стежин, якими вони ходили, і на їхньому місці виростали й зникали ліси та болота… Але ця земля дісталася нам у спадок і в спадок нам перейшли від тих далеких поколінь всі традиції, які люди кожен по-своєму вдосконалювали і додавали щось своє, сучасне, світле і радісне… І воно не загубилося у часі і просторі, ні! Воно живе у наших серцях, у наших душах і в генах, які нам передаються з тих далеких часів, із самої глибини віків. У спадок нам перейшли і героїзм та мудрість поколінь нашого народу, вся історія, яку написали українці потом і кров’ю, своїми мужністю і відвагою, своєю любов’ю до цієї благодатної і рідної для всіх нас землі. І в цю землю ми вростаємо з кожним поколінням все глибше, бо вона щоразу стає нам ріднішою і дорожчою, незрівняною і світлою. І вростаємо ми сьогодні в неї своєю рідною і чарівною, пісенною і дуже ніжною українською мовою, яка звучить над світом і буде звучати завжди. Адже мова наша чарівна і багата, щира і мудра, і дана вона нам рідною землею, на якій ми всі живемо. Нам цю мову подарувала сама земля, бо тільки такою мовою можна змалювати всю ту красу, яка нас оточує: ці стрімкі потічки і мрійливі джерельця, тихі і глибокі ріки, казкові ліси і квіткові поля… І все це прив’язує людину до землі навіки. І ми вростаємо в неї своїм невидимим, але дуже міцним корінням. Сьогодні ми вростаємо в нашу землю ще глибше своєю чарівною і щирою народною піснею, яка весь час народжується і народжується в кожному куточку нашої землі. І западає в душу своїми простими словами і мелодіями, але додає нам сили і мужності,а тому життя продовжується. Ми вростаємо в цю святу землю своїми талантами, яких у нас є дуже багато, і вони народжуються знову і знову, а тому наша сила кріпне, а талановитих людей збільшується з кожним новим поколінням, бо така наша щедра на таланти земля. Тому й коріння наше таке міцне, бо сплетене воно з любові і традицій нашого народу, з чарівних і дивовижних слів української мови, з героїзму і мужності українства, з працелюбності і стійкості українців в усі віки, з непохитності, з переконань, зі світлої віри в добро і правду, зі щирої віри у Всевишнього. Тому нас ніхто не може зламати, бо сила наша у волі, в незалежності, в стійких переконаннях, у вірі в доброту людської душі…
А й справді! Хіба такий стійкий, героїчний, працьовитий, добрий, талановитий, світлий і мудрий народ можна якось зламати? О ні! І сьогодні ми це доводимо у нелегкий воєнний час. Та біда чигає навколо кожного із нас щомиті, щодня гинуть десятки, а то йсотні наших громадян, гинуть діти, наш ясний цвіт нації. Але люди, особливо наші Воїни Світла, сьогодні стійко стоять на передовій і ведуть боротьбу з підлим ворогом. А ворогів у нас хоч відбавляй, бо є і зовнішні, яких видно і в них можна і треба стріляти, але є і внутрішні, які вміють маскуватися, щоб їх не розпізнали, а це ще страшніші вороги, бо вони стріляють у спину. Ці вороги дуже підлі, вони ведуть боротьбу з українцями у часі, приховано, але дуже підло. Їх не завжди і розпізнаєш, бо вони вміло маскуються, але їх сьогодні треба виявляти і сміливо з ними боротися, бо вони є всюди: і в освіті, і в медицині, і верхніх прошарках влади; і ведуть свою стратегію, як кажуть в народі: «В очі лисицею, а поза очі — вовчицею» або «М’яко стелять, та твердо спати»… Такі паразити є в кожній нації, не тільки у нас, але ми, українці, якосьдуже терпляче чи, може, й байдуже до них ставились, тому і розвелось їх видимо-невидимо, що на сьогодні є для всіх нас великою загрозою. А тому треба рішучі заходи, може й кардинальні, щоб позбутися цього внутрішнього випещеного нами самими ворога.
Час промайне швидко. І ця кровопролитна та страшна війна також закінчиться, настане мир і тиша і прийде час великої і напруженої роботи в усій країні. Це також буде велика боротьба в плані відбудови міст і сіл, будівництва нових заводів і фабрик, шкіл, лікарень, торговельних центрів, стадіонів, басейнів. Від нас усіх цей час вимагатиме напруження сил, віддачі енергії, знань, вмінь і навичок, здобуття нових знань і невпинної праці. Але наш народ здолає всі труднощі, бо віками він гартований важкою боротьбою, працею, війнами, розрухами і відбудовами, голодом і холодом… І я вірю, що ми вийдемо на рівну і праведну дорогу, бо інакше і бути не може, адже ми — українці, з глибоким і міцним, хоч і невидимим корінням. Усі ми сплетені з великої і чистої любові до своєї рідної і священної землі, з доброти і поваги до всього людства, ми сплетені з терпіння і праці, з творчості і різних талантів. Хіба такий народ можна зламати? Ні!
Та сьогодні треба дуже уважно ставитись до своїх дітей і виховувати їх мудрими і добрими, сміливими і світлими, а головне не байдужими спостерігачами, а борцями за правду, за волю, за честь. Бо сьогоднішні наші діти — це те покоління, яке буде розбудовувати нашу державу, яке триматиме у небі блакитно-жовтий прапор України і понесе над світом нашу щиру мову калинову, наш український вільний дух. Тому сьогодні головне — наші діти. Виховуймо їх світлими, добрими, людяними, щоб ми завжди могли ними пишатися.
Ми, українці, сплетені з любові,
З боїв, терпіння, праці і турбот…
І душі наші вільні, світанкові
Летять у мріях до нових висот.
Йде перемога! Нас не зупинити!
Ми любимо всім серцем рідний край.
У мирі й щасті будемо ми жити
І в Україні свій збудуєм рай!
Вірші про рідний край
Люблю цю землю
Люблю цю землю рідну і чудову.
Жили ми тут, як вміли, як могли.
В дитячу пору, пору світанкову
Хіба ми тут щасливі не були?
Хіба не слухали ми пісню соловейка,
Чи не лічила нам зозуленька літа?
Життєва ноша в нас була легенька,
Дорога в світ здавалася проста.
Нам раз всього родитись довелося
На грішній цій і на святій землі.
Про що ми мріяли, що буде, що збулося
Життя розставить крапочки над «і».
Приготувала доля різні всім дороги,
А нам здавалось — долю творим ми.
І перед кожним з нас — свої пороги,
Життя і зводить, й розлуча з людьми.
Земля моя і праведна, і грішна,
Люблю тебе таку, яка ти є.
Життя буває й радісне, й невтішне...
Спасибі долі, що воно в нас є.
Як вишиванка стелеться дорога.
Червона нитка чорну потягла.
І біль розлук, і радість, і тривоги —
Усе нам доля і сповна дала.
І линуть дні. Чим далі, тим частіше
Душа летить до тих єдиних місць,
Де ти був рідний, просто найрідніший,
А вже сьогодні ти тут тільки гість...
Таке природа диво сотворила
На цій землі серед лісів і квіт.
Що в батьківських місцях
якась незламна сила,
Що рве нам душу, тягне, як магніт...
Бо це мій край, це рідна Україна
Трава зелена, голуба водичка
Красиві квіти, ніжні і ясні,
Блакитне небо, повноводна річка —
Це все чудове й дороге мені!
Бо це мій край, це рідна Україна,
Моїх батьків, моїх дідів Земля!
Тут вільна воля і краса чарівна,
Ліси казкові, росяні поля.
І тут усе для серця наймиліше:
В безмежнім полі стежечка в’юнка,
Вишневий сад і хата найрідніша,
Й тополя величава і струнка.
Краса така, що серце завмирає,
Та невмируща пісня солов’я.
Тут друзів зустрічають короваєм
І завжди цінувалася сім’я.
І все це світле, дороге і рідне,
Що вабить, тішить, сили додає…
Світання ніжне, росяне і срібне,
Усе найкраще — рідне і своє…
Багата мова щира, солов’їна,
Народні, світлі й чарівні пісні…
Чарівний край, це рідна Батьківщина,
Тут зорі найрідніші і ясні.
Вітчизна це твоя, край рідний, твій
Коли заходиш у весняний гай,
То подивися на земну красу.
Не будь байдужим, квітку не зривай,
А задивися на дзвінку росу,
Що ніжно на пелюсточці блищить.
І на липкий листочок на дубах,
І серденьком відчуй чарівну мить:
Он на гіллі гніздечко мостить птах.
А землю вкрив весняний первоцвіт,
Над ними бджоли свій танок ведуть.
Метелики вже випурхнули в світ
Й товсті джмелі над квітами гудуть.
Уважним будь і пильно поглядай,
Не рви нічого й нищити не смій.
Бо це не просто дивовижний гай,
Вітчизна це твоя, край рідний, твій!
Всім доброго ранку
Всім доброго ранку! А ми з України,
Де ранок в серпанку чарівнім встає,
Де роси сріблясті, пісні солов’їні
І щедро зозуленька роки кує!
Де друзям назустріч несуть паляницю
На квітами шитім святім рушнику…
Де радо запрошують всіх у світлицю,
Й дарують любов свою й добрість палку.
Де люди відкриті, приємні, й гостинні,
А ще працьовиті, співочі усі…
Традиції давні шанують в родині,
Й живуть у достатку, в любові й красі.
Де творчість цінують,
майстерність і слово,
І жарти дотепні, і пісню дзвінку.
Та мають свою Батьківщину і мову,
І тягу до волі одвічну й тривку.
Всім доброго ранку! А ми з України!
Вітаємо всіх, хто добро в світ несе!
І зичимо сонця, тепла для людини
І щастя, й здоров’я, й найкраще усе!
Автор: Надія Григорівна Красоткіна — письменниця, знавець та практик із питань освіти та народної педагогіки.