105 років тому, 17 березня 1917 року, в Києві було утворено Українську Центральну Раду — це був представницький орган українського народу, а після проголошення УНР — I парламент.
Після того, як до України в лютому 1917 року дійшла звістка про повалення монархії, тут почали масово утворюватися ради робітничих та солдатських депутатів, губернські та повітові центри сколихнули масові мітинги й демонстрації, їхні учасники вітали повалення самодержавства та перемогу демократичної революції. 16 березня 1917 року у Києві відбувся День Свята Революції — це була багатолюдна маніфестація, в якій окремою колоною під жовто-блакитними прапорами йшли представники українських організацій. Цього ж дня на Думській площі демонтували пам’ятник колишньому прем’єр-міністру російської імперії Петру Столипіну. А напередодні 14 березня у домі українського промисловця і мецената Євгена Чикаленка зібрались активісти Товариства Українських Поступовців. Загалом ситуація була непевна, тому помірковані тупівці не поспішали з радикальними рішеннями, схиляючись до тактики вичікування. Врешті вирішили збиратись щодня у клубі «Родина», що на Володимирській.
Під час однієї з таких зустрічей, коли зібрались понад 100 представників від українських організацій, студентства, військових, духовенства, з’явилася ідея заснування Української Центральної Ради. Головою Центральної Ради було обрано Михайла Грушевського, який на той час перебував у москві.
17 березня УЦР повідомила Тимчасовий Уряд росії про своє утворення.
Офіційне діловодство УЦР почала 25 березня, коли обговорювались питання про виготовлення печатки та передачі УЦР Будинку Культури, що на Володимирській.
Наприкінці березня 1917 року в Києві відбулась 100-тисячна демонстрація, люди вітали ЦР та виголосили вимоги надати Україні автономію. У квітні 1917 року Сергія Єфремова та Володимира Винниченка було обрано заступниками голови УЦР, а 23 червня УЦР проголосила свій I Універсал, згідно з яким український народ, не відділяючись від росії, повинен сам керувати своїм життям. І от 28 червня, попри спротив Тимчасового Уряду, була проголошена автономія у складі росії та створений Генеральний Секретаріат. 16 липня УЦР ухвалює II Універсал, який конкретизує статус української автономії. Так тривало усе літо, аж до 7 листопада, коли стався більшовицький заколот у Петрограді й увесь склад Тимчасового Уряду було заарештовано. Це кардинально змінило політичну конфігурацію, всі зобов’язання УЦР за одну ніч були анульовані більшовиками. Саме відповіддю на цей більшовицький заколот стало ухвалення III Універсалу, який проголошував створення Української Народної Республіки 7 листопада 1917 року. В ньому проголошувалось, що Україна не відокремлюється від росії, але вся влада в Україні переходить до ЦР та Генерального Секретаріату.
Виникає питання, чи він, а слідом (через два місяці) і IV Універсал, який проголосив державну незалежність України, були б прийняті, якби не більшовицький заколот? Мабуть, що ні, адже навряд чи люди з містечковим мисленням, такі як Грушевський і Винниченко, припинили б свої загравання з Тимчасовим Урядом, якби перед ними не виникла б реальна більшовицька загроза. 22 січня 1918 року було прийнято IV Універсал, який проголошував незалежність України. І все ж, це не врятувало ЦР від краху і падіння, яке відбулося 29 квітня 1918 року.
Які ж причини призвели до краху Центральної Ради? Визначимо головні з них.
По-перше, з грудня 1917 р. Рада почала стрімко втрачати свій авторитет серед населення. Головна причина полягала в тому, що УЦР своєчасно не змогла розв’язати нагальних соціально-економічних проблем (і перш за все робітниче та аграрне питання), бо віддавала пріоритет національно-політичним інтересам.
По-друге, Рада не мала боєздатних збройних сил. Адже соціалістична більшість вважала за непотрібне створення регулярної армії, натомість прагнула сформувати так звану «народну міліцію», яка виконувала б насамперед функції охорони правопорядку.
По-третє, УНР не мала дієспроможного адміністративного апарату.
По-четверте, постійні суперечності між домінуючими фракціями в середині Центральної Ради (УПСР, УСДРП, УПСФ) не дозволяли зробити діяльність цього органу ефективною, обумовлювали імпульсивний характер її роботи.
По-п’яте, у Раді відчувався дефіцит людей державного рівня, здатних організувати роботу, повести за собою. І це не дивно, адже більшість в УЦР складала молодь віком 25-30 років, без досвіду державницької роботи, з притаманними цьому вікові максималізмом та романтизмом.
По-шосте, постійні особисті протиріччя між лідерами Центральної Ради (М. Грушевським і В. Винниченком, В. Винниченком і С. Петлюрою, В. Винниченком і М. Поршем тощо), звичайно, не сприяли плідній роботі.
Усе вищевідзначене доводить безпідставність твердження про зовнішньополітичний фактор (більшовицький наступ або прихід німців в Україну), як головну і чи не єдину причину краху Центральної Ради.
Адже відомо, що 9 березня 1918 р. на засіданні Малої Ради, присвяченому ратифікації Брестської угоди, голова уряду УНР В. Голубович переконував присутніх, що прихід німців в Україну слід розглядати як «допомогу і тільки», при тому «допомогу, по суті діла, безплатну». У зверненні до населення з цього приводу реквізиції худоби, хліба й інших продуктів, які здійснювалися німецьким командуванням, були названі вимушеними тимчасовими заходами. Населення закликалося до спокою і запевнялося, що за німецькі реквізиції Центральна Рада повністю розрахується. Але населення вже втратило віру до радівців, бо бачило, що політика їхня та нових союзників — німців — суттєво не відрізняється від політики більшовиків часів радянської окупації. У такий спосіб Центральна Рада у березні 1918 р. не являла собою дієвого державного органу, спроможного вирішувати нагальні проблеми краю, і не користувалася підтримкою широких верств населення.
Головний Універсал було видано запізно і, крім того, було повністю проігноровано питання створення боєздатної армії, що залишається на совісті таких «політиків» як Грушевський та Винниченко, закономірним наслідком чого стало падіння УЦР, а згодом й української державності, яку не змогли врятувати ні Гетьманат, ні Директорія, бо фатальні кроки було зроблено раніше і належали вони Центральній Раді.