«Якби ми мали художницю такого рівня, ми змусили б говорити про неї увесь світ».
Пабло Пікассо
Україна — земля, яка багата на таланти. Скільки відомих й обдарованих людей тут народились! Геніальні композитори, архітектори, письменники, художники, вчені, актори, співаки та спортсмени — вони, без перебільшення, змінили світ і продовжують творити нашу історію. Сьогодні поговоримо про одну з таких визначних постатей. Українська художниця минулого століття, якій 7 грудня виповнилося 122 роки від Дня народження, Катерина Білокур. Її життєвий шлях був сповнений перепон і труднощів. «Вона народилась 7 грудня 1900 року, в День святої Катерини, що ніби визначило її долю — страждати все життя, як і свята її посестра», — так писав про художницю дослідник її життя і творчості Микола Кагарлицький. Попри усі складнощі, Катерині Білокур вдалося зберегти і поділитися зі світом своїм талантом.
Крізь терни до зірок
Катерині Білокур випало жити в один із найстрашніших періодів в історії країни. Вона творила в жахливих умовах, не маючи підтримки ні з боку батьків, ні з боку суспільства. Народилась Катерина Білокур в селі Богданівка, Пирятинського повіту, Полтавської губернії, нині це Яготинський район на Київщині. Близько 6-7 років самостійно навчилася читати, але батьки, попри достаток у родині, вирішили не віддавати доньку до школи, щоб зекономити на одязі та взутті. Почала малювати з ранніх років, але рідні забороняли займатися улюбленою справою, оскільки вважали, що це відвертає увагу від хатніх справ. Потайки від батьків на шматочку білого полотна вуглинкою малювала свої перші роботи. Заставши Катерину за цим заняттям, батьки суворо карали майбутню художницю, спалюючи її роботи. Ось як сама Катерина про це згадувала:
«Украла у матері кусочок білого полотна та взяла вуглину… І я намалюю з одного боку полотнини що-небудь, надивлюсь-намилуюсь, переверну на другий бік — і там те саме. А тоді виперу той кусочок полотна — і знов малюю… А одного разу… намалювала не краєвид, а якихось видуманих птиць… Мені було радісно на душі від того, що я таке зуміла видумати! І дивилась на той малюнок, і сміялась, як божевільна… От мене на цьому вчинку і поймали батько та мати. Малюнок мій зірвали і кинули в піч… “Що ти, скажена, робиш? Та, не дай Бог, чужі люди тебе побачать на такому вчинку? То тебе ж тоді ніякий біс і сватати не буде!..” Але куди я не йду, що я не роблю, а те, що я надумала малювати, — слідом за мною…»
В особистому житті художниці теж було не солодко. Хоч вона була привабливою дівчиною і мала достатньо прихильників, однак ніхто з них не розумів її захоплення малюванням. Шанувальники дивувались і вимагали покинути творчі мрії, кажучи: «Як? Моя дружина буде мазилка?!». Катерина не зрадила собі, тому заміж так і не вийшла.
Двічі Катерина Василівна намагалася вступати до навчальних закладів: спочатку до Миргородського технікуму художньої кераміки, а через декілька років до Київського театрального технікуму, але двічі отримувала відмову через відсутність документу про закінчення семерічки. Через усі складнощі, які випали на її шляху, восени 1934 року художниця робить невдалу спробу втопитися в річці, але натомість застужує ноги і довіку має з ними проблеми. Після цього інциденту батьки дозволяють Катерині займатися малюванням.
Навесні 1940 року художниця наважується написати листа оперній співачці Оксані Петрусенко, чию пісню про зламану калину почула по радіо. Пісня настільки западає в душу Катерині, що в листі до співачки, вона порівнює себе з тією калиною. Разом із листом Катерина висилає їй малюнок. Лист і робота художниці настільки вражають співачку, що вона, заручившись підтримкою Василія Касіяна та Павла Тичини, звертається до Центру народної творчості. Завдяки цьому в Полтавському будинку народного мистецтва була відкрита персональна виставка художниці, яка складалася з 11 картин.
Нарешті талант Катерини Білокур був по-справжньому поцінований широким загалом. З цього часу її роботизакуповує Музей українського народного декоративного мистецтва, художниця стає членом Спілки художників України, її нагороджують Орденом «Знака Пошани», одержує звання «Заслуженого діяча мистецтв України», а також звання «Народного художника України».
Три картини Білокур — «Цар-Колос», «Берізка» і «Колгоспне поле» були представлені на Міжнародній виставці в Парижі в 1954 році. Сам Пабло Пікассо був у захваті від робіт Білокур, порівнявши її картини з творчістю французької художниці Серафіни Луї. Зрештою Катерина Білокур отримує підтримку і розуміння з боку нових друзів, художників і мистецтвознавців.
Ода квітам
«Може, ви незадоволені моєю працею, що я малюю лише квіти? Так як же їх не малювати, як вони ж такі красиві? А квіти я буду малювати і малювати, бо я так люблю над ними працювати, що й слів не знайду, аби висказати ті почуття до їх любові — моєї великої любові!»
Леймотивом творчості Катерини Білокур були квіти. Вона вважала їх живими істотами, наділеними душею, тому ніколи не зривала живі квіти, вважала це гріхом. Малювала їх тільки з натури, тому проходила 20-30 кілометрів за потрібною рослиною, не зважаючи на хворі ноги. У своїх картинах поєднувала весняні та осінні квіти, тому нерідко вони створювалися з весни до літа. Окрім квітів, Білокур малювала пейзажі й портрети, є в її здобутках іавтопортрет. Усі свої пензлі робила самостійно. Виготовляла їх із коров’ячої вовни, котячої шерсті, вишневих гілочок і бляхи від консервних банок. Спочатку художниця писала саморобними фарбами з калини, бузини, цибулі. Надалі почала використовувати олійні фарби у своїх роботах. Улюбленимикольорами мисткині були синій кобальт й ультрамарин. Свої найкращі картини вона написала саме на синьому фоні.
Мисткиня не мала вчителів, всьому навчалася сама. За її словами, в неї був найкращий вчитель — природа. Вона її настільки надихала та заворожувала, що сповна відобразилося в творчості художниці. Здається, ніхто так не захоплювався квітами, як вона. Кожна її робота по-своєму оригінальна та неповторна. Роздивляючись її картини, складається враження, що кожна квітка точно як жива істота, яка промовляє до тебе. Ніби ти спілкуєшся зі Всесвітом. Та й сама Катерина Білокур у своєму щоденнику писала:
«Та начебто аж схиляються до мене, та як не промовляють: “Хто ж нас буде тоді малювати, як ти покинеш?” То я все на світі забуду та й знов малюю квіти. Ой, не гнівайтесь на мене, мої близькії і далекії друзі, що я малюю квіти…»
Малюнки Білокур настільки натхненні, повні життя та енергії, що викликали захоплення цілого покоління поетів. Так, Катерина Квітчаста, натхненна картиною «Польові квіти» (1941 р.), присвятила такі рядки:
Ця ніжність квітів польових
Ця витонченість стебел —
Сідай у човен і пливи.
Натхнення хвилі стелить!
Краса не має берегів,
Обмеження не має —
Ляга у вишуканість слів
Канва барвистих марев…
А ось поетичні рядки Івана Драча:
Афіни, Парижі, Нью-Йорки —
Справді огромів зорини.
Та груди мені розриває
Лиш калина із рідного краю
Центр світу мені — коло хати,
Де берест шумить в Катерини.
Останні роки життя
Після закінчення Другої світової війни родина Катерини Білокур стає колгоспниками. У 1948 році помирає батько Катерини, тому вона живе з хворою матір’ю, щоб доглядати її. У цей час до них переїжджає брат Григорій з родиною. У сім’ї починаються сварки. Останні роки Катерина Василівна через важкі умови життя майже не малює. Навесні 1961 року Катерину турбує сильний біль у шлунку, але необхідних ліків не знаходиться. На початку червня 1961 року помирає мати Катерини, а 10 червня художницю відвозять до лікарні, щоб зробити операцію. Чи то операція невдала, чи то вже запізня, цього ж дня художниця помирає.
Катерині Білокур вдалося прославити українське мистецтво на весь світ. Попри численні перешкоди в житті, вона пронесла свій талант крізь роки. Як та рослина, що пробивається крізь асфальт, Білокур тягнулася і відстоювала своє право на особисту реалізацію. Творча енергія переповнювала цю жінку, подарувавши світові шедеври у вигляді неповторних картин. Художниця одухотворювала свої квіти, ставилася до них, як до живої людини. Власне, тому її роботи є повними життя і глибини. Вони несуть меседж любові і поваги до природи, захоплення світом, що оточує нас.
Автор: Юлія Бєлюга — UA RESISTANCE FOUNDATION.