Перша війна Радянської Росії проти УНР 1917-1918 років — збройний конфлікт, що став наслідком протистояння РНК росії на чолі з В. Леніном та УНР.
Бойві дії тривали з грудня 1917 р. до травня 1918-го.
Якщо на початку листопада 1917 року ставлення більшовиків до ЦР було вичікувальним і лояльним, то в кінці місяця, коли влада Леніна в москві і Петрограді остаточно затвердилась, РНК остаточно перестала приховувати своє агресивне ставлення до проголошення незалежності УНР. У 20-х числах листопада почали поширюватись чутки про напад більшовиків на Україну.
Розцінивши ультимативні вимоги радянської росії припинити роззброєння більшовизованих полків та розпочати спільні дії проти «контрреволюційних виступів», як втручання у внутрішні справи УНР, Генеральний секретаріат Центральної Ради виконувати їх відмовився, про що 18 грудня 1917 року повідомив Раду народних комісарів росії. Отримавши відповідь, того ж дня Раднарком ухвалив «вважати Раду у стані війни з нами».
Після того, як 7 листопада 1917 року в Петрограді перемогло більшовицьке повстання, в Україні активізувались збройні виступи більшовиків, що прагнули встановити в Україні диктатуру своєї партії. 20 листопада Центральна Рада своїм III Універсалом проголосила створення Української Народної Республіки у складі федеративної росії. У відповідь більшовики Києва сформували Київський військовореволюційний комітет на чолі з Георгієм П’ятаковим, що розпочав підготовку до збройного повстання силами контрольованих більшовиками частини регулярної армії та загонів червоної гвардії, дислокованих у Києві.
12 грудня 1917 року війська УНР роззброїли 7 000 більшовиків у Києві та 20 000 в районі Жмеринки, росіяни були відправлені в росію під охороною, українців же було демобілізовано.
17 грудня 1917 року РНК висунула ЦР ультиматум, який виконувати ЦР відмовилась. Згодом РНК оголосила про початок війни.
22 грудня червоногвардійські загони з росії увійшли до Харкова, де через три дні було проголошено про створення Української Народної Республіки рад як складової частини федеративної радянської росії. Саме з-за спини радянської УНР ленінський Раднарком згодом і розпочав війну проти УНР. Верховним командувачем спрямованих на війну з УНР військових загонів ленінський Раднарком ще 18 грудня призначив одного зі своїх членів Володимира Антонова-Овсієнка. Він прибув до Харкова 24 грудня, а вже 7 січня 1918 року, формально виконуючи прохання радянської УНР, видав наказ про наступ на київську УНР.
9 січня більшовики захопили Катеринослав, 20 січня вони зайняли Полтаву, 27 січня загони під командуванням російського лівого есера Михайла Муравйова під Бахмачем з’єднались із 30-тисячною більшовицькою армією, що перейшли український кордон поблизу Сум, і розпочали штурм Києва, який був узятий 5 лютого 1918 року.
Від повного розгрому УНР врятував укладений нею з Німеччиною, Туреччиною, Болгарією й Австро-Угорщиною сепаратний Берестейський мирний договір. 9 лютого 1918 року півмільйонна австро-німецька армія почала займати територію Лівобережної України, 1 березня від більшовиків було звільнено Київ. 3 березня був підписаний Брест-Литовський мирний договір, згідно з яким більшовики визнавали не тільки незалежність УНР, але й Фінляндії, Польщі, Латвії, Литви та Естонії. Упродовж березня-квітня німецькі й австрійські війська зайняли всю Лівобережну Україну, до кінця травня — Донеччину і Крим, що змусило РСФРР 12 червня 1918 року підписати з УНР тимчасовий мирний договір.
Аналізуючи цей буремний період, ніяк не пройдеш повз таку героїчну сторінку українського народу як бій під Крутами.
Під час першої російсько-української війни 29 січня 1918 року на залізничній станції Крути відбувся бій між загоном юнкерів і київських студентів та гімназистів під командою сотника Аверкія Гончаренка і червоногвардійцями Михайла Муравйова, що вели наступ на Київ.
У середині січня 1918 року більшовики розгорнули повномасштабний військовий наступ проти УНР. Основним напрямком їхнього удару була залізниця через Харків-Полтаву. Тут йшли загони під командуванням Михайла Муравйова. З Гомеля у напрямку Бахмача йому на допомогу рушив загін Рейнгольда Берзіна. 20 січня більшовики захопили Полтаву.
З українського боку цей напрямок обороняв Гайдамацький кіш Слобідської України на чолі із Симоном Петлюрою. Бої відбувались практично за кожну залізничну станцію та великі і малі міста: Ромодан, Гребінку, Доч, Чесноківку, Хутір-Михайлівський, Бахмач.
Щоб унеможливити подальше просування більшовиків, українські війська пошкодили залізничну колію. Тоді керівництво «червоних» перекинуло свої війська на бахмацький напрямок, який обороняв загін Першої української юнацької школи імені Богдана Хмельницького під командою 27-літнього сотника Аверкія Гончаренка у складі чотирьох сотень (по 150 чоловік) юнкерів і 20 старшин, що на озброєнні мали 18 кулеметів.
Бійці перебували на позиціях уже кілька тижнів, виснажились та потребували ротації. У ході різдвяно-новорічних свят частина з них самочинно поїхала до Києва на відпочинок та за допомогою. Скориставшись цим, більшовики взяли Бахмач. Вони розпочали наступ на Київ. Українські підрозділи були змушені відступити до станції Крути. Увечері 28 січня на станції Плиски сталась невелика перестрілка між українським бронепотягом та передовим більшовицьким загоном. Червоногвардійці втратили свого командира та відступили. Український бронепотяг повернувся на станцію Крути. Пізно ввечері більшовики знову, цього разу на бронепотязі, увійшли на станцію Плиски. Українців там уже не було. Не зорієнтувавшись у назвах, у москву пішло донесення про взяття Крут.
29 січня 1918 року о 4 годині ранку у Крути повернулись юнаки першої української військової школи, що раніше поїхали до Києва. Разом із ними приїхав добровольчий Студентський курінь — трохи більше ста студентів, гімназистів, слухачів фельдшерської школи. Більшість з них не мала ні бойового досвіду, ні навіть військового вишколу, була погано екіпірована — українське командування все ще хибно очікувало основного удару більшовиків з полтавського напрямку, на утримання якого було відправлено найбоєздатніші підрозділи.
Більшовики почали бій значними силами — десь зо тисячею червоногвардійців і матросів-балтійців за підтримки двох бронепоїздів. Їхній наступ широким фронтом вдавалось стримувати кулеметним вогнем, але завдяки чисельній перевазі натиск супротивника не послаблювався. Як згодом згадував Аверкій Гончаренко, рятувало «тільки слабе темпо його наступу».
Перестрілка не вщухала до вечора — червоні так і не зважились перейти до вирішальної атаки.
Долю бою вирішила звістка, що в Ніжині курінь імені Тараса Шевченка, десь зо вісім сотень чоловік, заявив про підтримку радянської влади, не бажаючи вести «братовбивчу війну з великоруським пролетаріатом». Це загрожувало оточенням. Гончаренко наказав усім підрозділам відступати.
Частина загону заблукала і потрапила в більшовицький полон, а 9 лютого Київ було захоплено більшовиками.
Про бій під Крутами дізнались лише після визволення столиці 1 березня. До Києва повернулась Центральна Рада, за рішенням якої 19 березня на Аскольдовій могилі відбулося урочисте перепоховання загиблих. Частина тіл ідентифікована не була.
У 2006 році на залізничній станції Крути відкрито меморіал пам’яті полеглих, у 2012 році на місці дерев’яного хреста, де покояться їхні останки наАскольдовій могилі у Києві, встановлено кам’яний хрест.