Візит президента Зеленського до США насправді є символічним, однак проводити паралелі з поїздкою до Вашингтону прем’єрміністра Вінстона Черчилля 1941 року — це не розуміти динаміку змін сприйняття «великої» війни Заходом та не розуміти трансформацію колективного Зеленського за період повномасштабного російського вторгнення. Різдво, Черчилль, війна, голосування у Конгресі за пакет допомоги є вторинними, первинними є болісний розрив з ментальною залежністю від росії українського істеблішменту.
Іншими словами: запрошення від адміністрації Байдена є свідченням визнання критично необхідного перетворення українського політичного класу, визнання інакшої ідентичності на території під назвою Україна та визнання спорідненості цієї ідентичності з англосаксонським світом. Для цього знадобилося десять місяців війни. І це можна вважати одним із найголовніших підсумків року, що минає.
Перемовини
Переконаність Заходу у необхідності перемовин виходила не лише з постмодерністського вчення про множинність істини та доктрини обов’язковості діалогу між сторонами конфлікту. Підштовхування до перемовин витікало з одного боку з готовністю до компромісу зі злом з боку України, а з іншого боку західні союзники сумнівалися у наявності різниці української та російської ідентичностей.
Останній тур перемовин у Стамбулі наприкінці березня від української сторони складався з пропозицій, які можна сміливо зарахувати до капітулянтських. Це і здача окупованих територій, і прийняття нейтрального статусу, і поступки для російської мови. На що були готові Арахамія з переговорною групою під час візитів на білоруських болотах на початку війни можна лише здогадуватись. Безперечно, про це знали західні розвідки, і тепер ми розуміємо, з чим були пов’язані «відмотування» назад у постачанні літаків та важкого озброєння — Захід сумнівався у готовності битися бодай за своє, не кажучи вже за універсальне та вічне, Зеленському треба було довести на ділі, а не на словах, що українці готові битися за українське та західне.
Починаючи з квітня Президент України із визначеною періодичністю (раз на тиждень) нагадував про важливість перемовин у публічних промовах, що знаходило своє відображення у провідних ЗМІ. Тому інтерв’ю Джо Байдена, опубліковане в останніх числах травня у The New York Times, у якому Президент США пояснив надання озброєння Україні виключно для отримання кращих переговорних позицій, але не для перемоги на полі бою, є абсолютно логічною позицією з огляду на етичний релятивізм і невизначену ідентичність представників вищої політичної влади України. І лише анексія росією на законодавчому рівні навіть не окупованих українських територій (Запоріжжя, частина Донецької області) примусила Зеленського Указом № 679/2022 ввести у дію рішення РНБО від 30 вересня 2022 року «Щодо дій України у відповідь на спробу російської федерації анексувати території нашої держави, з метою гарантування безпеки євроатлантичного простору, України та відновлення її територіальної цілісності», у якому зафіксована неможливість проведення переговорів з президентом російської федерації путіним.
До цього слід додати неодноразові візити до Києва та телефонні розмови прем’єра Бориса Джонсона, який пояснював українському «Черчиллю», що бій ведеться до перемоги на полі бою з ворогом, а не у кулуарах з посередниками. Ну, й не слід забувати про позицію самого путіна, який під перемовинами розумів беззастережну капітуляцію України з перспективами продовження війни з урахуванням попередніх помилок, а також треба пам’ятати про неприйняття ідеї перемовин українським народом.
Отже, зовнішні та внутрішні обставини за десять місяців війни робили перемовини з ворогом неможливими, а Володимира Зеленського робили більш-менш придатним для візиту до США. І якщо введення війни як норми життя для цивілізації, яка розрізняє добро від зла, залишається надважливим, але філософським питанням інтелектуалів, то розрив пуповини між пострадянським російськомовним Президентом України та кремлем є дуже практичним питанням і не факт, що вирішеним остаточно: перейти у побуті на українську — це не відмовитись від російської політики у себе в країні.
Російське у внутрішній українській політиці
Те, що Володимир Зеленський є тупиковою гілкою еволюції у розв’язанні внутрішніх проблем країни, — зрозуміло давно. Він не просто некомпетентний, але й не має «чуйки» на поганих хлопців. Хоча довоєнне «остаточне» вирішення земельного питання дає підстави зарахувати і самого Президента до загону поганців. До слова, його попередник Петро Порошенко відрізнявся надзвичайною компетентністю для поганих справ і мав рідкісну «чуйку» до негідників, свідомо оточуючи себе ними.
Але, десять місяців війни ніяк не викорінили російське у внутрішній політиці. Збираючись на другий термін, провінційний вчитель Голобородько постійно намагається зачистити інформаційне поле, прибравши критику і конкурентів так як це робить путін на росії. 13 грудня Верховна Рада прийняла Закон про розширення контролю, ухвалила в цілому законопроект «Про медіа» №2693-д. Формально його схвалення є одним з критеріїв, необхідних для початку переговорів про вступ України до ЄС. Однак насправді це реалізації ідеї контролю ютуб-каналів, блогерів, інтернет-платформ тощо. При чому, якщо Порошенко намагався створювати ручні телеканали, то команда Зеленського намагається реалізувати ідею непотрібності медіа взагалі, переконуючи українців у корисності отримання інформації напряму від Офісу Президента (ОП) без будь-яких журналістів чи якихось там блогерів.
Напередодні нового року відомий інтернет-ресурс «Українська правда» виходить з розгромним матеріалом, який фактично звинувачує Зеленського у спробі узурпації влади через керівника ОП Андрія Єрмака: в Україні не залишилося жодного органу влади, на який не впливає Єрмак. Ні Дмитро Табачник за часів Кучми, ні Віктор Балога за часів Ющенка, ні Сергій Льовочкін часів Януковича — і близько не могли впливати на той масштаб проблем, якими нині займається «юристрєшала».
Причім, важливо розуміти, як впливає. Через десять місяців війни з’ясувалося, що керівник Державної служби експортного контролю Олександр Павліченко множить сутності без потреби — надає статусу подвійного призначення товарам, які за кордоном мають одне призначення. Йдеться не лише про дрони, які в Німеччині дітям купують на день народження, ідеться про систему, яка вимагає отримання ліцензій на всі товари, які використовуються на фронті і зберігають життя українським воїнам.
Тобто відвідування Бахмута і полум’яні промови в Конгресі поєднуються зі злочинами, які спричиняють загибель українських військових. І не важливо, хто призначав Павліченка, важливо, що в Україні всі знають, хто впливає на всі органи влади в Україні,і всі знають, що всі органи державної влади наживаються на смерті військових. Про все це пише не хто-небудь, а керівниця Центру підтримки аеророзвідки Марія Берлінська у матеріалі з промовистою назвою «Як ми вбиваємо своїх».
Інсайдери щодо візиту Зеленського у США натякали на спроби американців втрутитися у внутрішню українську політику. Певні джерела та носії секретів говорили навіть про ім’я нового очільника уряду. Але всім вболіваючим за Україну тут і за кордоном треба розуміти просту річ: збереження існуючого порядку в Україні чи його заміна заокеанськими кураторами не будуть корисними Україні. Користь може принести виключно народ України, який зможе осягнути і виправити.
Автор: Анатолій Якименко — мислитель, медичний експерт, автор ютуб-каналу TRIGGER MMA(https://bit.ly/3mLZ437).