Інтелектуал — це його бібліотека. Але що робити, коли доводиться кидати (і не один раз!) свої книги — читані й написані — та опинятися в іншому місці? Позбувшись усього? Усе прочитане залишається в голові. Зараз я пишу й читаю з пам’яті — те, що в ній утрималося. Але, як відомо, такі люди, як ми, не можемо без книг — адже нас привчили до читання, це потрібно, як повітря. Зараз, коли гинуть бібліотеки й просто окремі книги, з любов’ю придбані або подаровані, тема читання й доступності книжки дуже актуальна. Зокрема, про це нещодавно казала Оксана Забужко на врочистій події у Кракові (письменниця отримала нагороду імені Станіслава Вінценза), ділячись із польською аудиторією болючим досвідом утрачених бібліотек. Книгу ніщо не замінить. Паперова книга — не лише інформація, але й насолода. Електронна версія — додаткова. Це — для роботи, запасний варіант, але не насолода читанням.
В одній із попередніх публікацій я ділилася враженнями від Фестивалю Середньовіччя у Ґрансоні (свято відбувалося на території Ґрансонського замку) — зокрема, від майстер-класів. Наприклад, мене вразив процес виробництва паперу (за середньовічними технологіями) — і те, що ним зацікавились і діти. Завжди приємно дивитися на корисний витвір своїх рук. І як несподівано було продовжити ознайомлення з книжковим процесом у Швейцарії!
Тут є нагода не лише записуватись у бібліотеки (що я й зробила) і збирати книги, а й обмінюватися читанням із іншими інтелектуалами. Зокрема, це корінний швейцарець, культурний діяч, інженер по воді, інтелектуал Александр Мерійя (Alexandre Mérillat), який люб’язно дозволив мені та моїй матері (лікарю-неврологу) користуватися його бібліотекою. Адже ми всі любимо читати! До речі, він справді співчуває Україні, його добро — діяльне. Також для нас дуже цінне його бачення як швейцарця, коли ми вперше знайомимося з місцевими музеями.
У попередній статті я розповідала про Музей мистецтва та історії (Musée d’Art et d’Histoire) у Фрібурі (цей музей ми відвідували втрьох: Александр Мерійя, моя мати — лікар-невролог —і я), а тепер хочу продовжити свою розповідь — уже про книгу й те, як її бережуть.
Місто Фрібур (Фрайбурґ), про яке я вже писала, вразило Музеєм Гутенберга (Gutenberg Museum). Звичайно, хто ж не знає про знаменитого друкаря, але цікаво, що ми побачили його музей у Швейцарії.
У Європі справжній прорив відбувся, коли переклали Біблію, а оскільки її стали не переписувати від руки, а друкувати, процес пішов швидше, і ця книга (як й інші) стала доступною широкому населенню. Як відомо, українські друкарні діяли при монастирях (загальна традиція), завдяки яким і відбувалась освіта. Також були й мандрівні друкарні. Отже, усе наближалося до прогресу.
А коли саме в Україні з’явилося книгодрукування? Вважають, що точно важко сказати, але це була друга половина XVI століття. Ті, хто вивчали гуманітарні дисципліни в університеті, можуть пригадати загальні риси нашого книгодрукування. Наприклад, про Івана Федорова у Львові (хто ж не знає пам’ятника цьому діячу та збори книголюбів!), Швайпольта (Святополка) Фіоля та інших. Так почала ширитись освіта. Друкарня за друкарнею. Починали з Біблії, релігійної літератури, граматик — а потім уже почала розповсюджуватися художня література.
І, звичайно, в українських музеях є й верстати — як раніше друкували книги. Згадую київські музеї, львівський Музей мистецтва давньої української книги, де раніше бувала, також польські. Тим цікавіше було порівняти зі швейцарськими!
Що сказати про Музей Гутенберга? Він у будівлі XVI сторіччя. Стелі та балки — дерев’яні, що створює відчуття Середньовіччя та взагалі старовини.
У залах на кількох поверхах — різні експонати, присвячені книзі. Це старовинні гравюри, золочені та барвисті написи (зокрема зразки літер), є готичний шрифт, ілюстрації до середньовічної доби. На полицях — книги різних епох і різних видань. Сучасні, старовинні, різних кольорів, у різних палітурках, із золотими берегами... Усе це має солідний та естетичний вигляд. Ці зали можна назвати певною мірою бібліотечними. Водночас вони достатньо просторі для інших експонатів.
Під склом — різні відбитки, від картин до літер, сувої, літографії, інструкції щодо книгодрукування, гравюри(підписані французькою), техніки ілюстрацій. Є інформація про Францію, Німеччину, Голландію. Узагалі такий музей вимагає неквапливого вивчення. Швейцарія любить техніку — і вміє показувати виробничий процес.
У Музеї Гутенберга, звичайно, є верстати книгодрукування. Також манекени (середньовічно вбрані) — за роботою, від ремісників до ченців. Ці манекени цілковито схожі на людей. Ми бачимо, як ці робітники виготовляють металеві деталі, скріплюють їх — і далі народжується книга. Причому кожний манекен — конкретний етап виробництва книги! Можна побачити й розвішені (наче білизна, на прищіпках) мокрі аркуші паперу, які готують для типографії. Як відомо, Гутенберг винайшов рухливий шрифт, тобто вже не треба було вирізувати на дошках готовий текст (який неможливо змінити). Ляльки на виставці супроводжуються великими постерами з двомовними написами — наприклад: «Le livre avant Gutenberg. Das Buch vor Gutenberg». Так можна вивчати етапи підготовки книги за тієї доби.
Під склом є різні паперові вироби, зокрема аркуші зі зразками літер. Деякі сторінки нагадали мені барокові фігурні вірші. Як розумію, під час книгодрукування експериментували з формою і розташуванням літер, але на деяких аркушах я побачила свідомі візерунки.
Я несподівано відкрила, що цей музей не лише науковий, а доступний і широкому колу. Але це й своєрідна машина часу. Такий музей можна рекомендувати відвідувати школярам і взагалі всім, хто вивчає історію.
Але не слід думати, нібито Музей Гутенберга — зліпок суто XVI століття. Тут є місток до сучасності. Це не лише різні видання книг, але й портрети на стінах — тих, хто був дотичний до книги. Також це й картини в сучасній манері (принаймні, схожі на авангардизм).
Звісно ж, у цьому музеї відбуваються виставки, майстер-класи, презентації. Тобто не лише теорія, але й практика, живе життя.
І, аякже, куди ж без книг! У крамниці ми бачили не лише сувеніри, а й книжкову продукцію на різну тематику, зокрема німецькою мовою. Можна придбати собі й навіть невеличку «типографію» — металеві літери.
Було цікаво порівняти цей музей із іншими установами — де книги. Це Лозанна, де є різні бібліотеки. Зокрема, нас зацікавила спочатку Кантональна бібліотека в ренесансовому Палаці Рюмíна (Palais de Rumine) — сьогодні там Музей археології та історії, є геологія, зоологія... Усе — витвори мистецтва.
Ми бачимо величну будівлю. Обабіч — колони з грифонами — вартовими цього інтелектуального храму. Отже, уперед!
Нам раніше змальовували окраси цієї бібліотеки, але краще один раз побачити, аніж тисячу разів почути. Здіймаємося мармуровими східцями, бачимо старовинну ліпку. Зазначу, що ми зареєстровані як читачі цієї бібліотеки. А сам Музей навіює приємні спогади, бо ми не раз відвідували там виставку, присвячену кельтам і Середньовіччю, причому експонати — результат швейцарських розкопок. Кантонамє чим пишатися!
Що сказати про бібліотеку? Буквально очі розбігаються. Прекрасно обладнані сучасні зали. Можна дивитися паперову літературу, можна сісти за вільний комп’ютер (дуже зручний) — і працювати. Можна брати і переглядати журнали в передпокої. У залах бачу різну літературу — французькою тощо. (Треба сказати, що в обох бібліотеках можна спілкуватися не лише французькою, а й англійською та іншими мовами). Мені люб’язно показують відділ, де можна знайти посібники та аудіоматеріали з вивчення французької. Бачу й інші мови. Також — багато словників, енциклопедій, наукових джерел про культуру… Але що можна сказати про славістику? І де можна взяти художню літературу слов’янськими мовами? Нам порадили звернутися до Бібліотеки Лозаннського університету на іншій зупинці (оскільки славістика — там) та вичерпно пояснили дорогу. Шукаючи цю бібліотеку, ми буквально потрапили в інший світ. Цей район зустрічає садом каменів. Оскільки швейцарці — справжні патріоти, у них навіть є свої менгіри (наприклад, Кльонді — Clendy, у місті Івердон-ле-Бен, але не лише там), то цей сад каменів побудований науково та естетично. Кожна порода підписана, а також зазначено, з якого вона кантону. Тобто це певний «музей» просто неба. І який треба було мати смак, щоб так розташувати ці брили та гнейси (сірі, бірюзово-світлі, темні, з рожевими вкрапленнями…) — і здалеку являтиметься одна картина, а ближче — інша! Заворожує. І все це — на тлі природи, осінньої Швейцарії. Але я розумію, що все це — результат копіткої праці.
Треба пройти далі, корпусами, спуститися вдовж річки. Нам одразу відкриваються нові пейзажі — у тому числі високі глицеві дерева. А авторські скульптури? Наприклад, равлик, який повзе, а внизу — мудра сова і листя? Треба вдивлятися в ці символи. Начебто просто, а як глибоко! У цьому — уся Швейцарія. Також ця скульптура вселяє оптимізм — адже равлик повзе. Хай повільно, але досягає своєї мети. Нарешті перед нами — показова будівля з написом, що це бібліотека Лозаннського університету (спільнота Unithèque). Бібліотека, біля якої ростуть троянди — незважаючи на те, що було вже холодно. А далі, за територією, пасуться вівці — справжні швейцарські.
У цій бібліотеці, здається, є все. Одразу впадає у вічі славістика — художня та наукова література. І на почесному місці, першим на полиці, стоїть роман Сергія Жадана «Ворошиловград», одна з візитівок автора (і науковці аналізують цей твір). З Сергієм Жаданом ми познайомились у Кракові, коли письменнику вручали Польську нагороду імені Сержіо Вієйра де Мелло (Polska Nagroda im. Sérgio Vieira de Mello) та передали йому примірники «Сурми» (якими той зацікавився). Тому вдвічі приємніше було побачити його книгу.
Тут теж можна працювати за комп’ютерами, але я віддаю перевагу паперовим книгам, тому так приємно гуляти серед стелажів, вивчати і обирати. Подобається, як це організовано. Я назвала б це місце справжнім храмом книги.
Зазначу, що в музеях і бібліотеках Швейцарії мені подобається не лишебагатий вибір, але й атмосфера. Справжня тиша — але не мертва, а жива тиша, конструктивний пошук, привітні та компетентні бібліотекари. Звичайно, цей глибинний світ треба ще пізнавати і пізнавати, але добрий початок покладено. Адже ми спраглі читачки! Згадую, як раніше швейцарці питали мене про відповідник фразеологізму «ковтати книги» (французькою — скоріше «пожирати книги»).
Отже, у Швейцарії вміють презентувати книгу. Головне — уміти взяти те, що там написано. Варто пройти крізь будь-яку негоду, щоб познайомитися з несподіванкою — Музеєм Гутенберга, — а також стати бажаними гостями лозаннських бібліотек.
Аналітик матеріалів — Олена Смольницька.
Автор: Ольга Смольницька — кандидат філософських наук, провідний науковий співробітник Київського літературно-меморіального музею Максима Рильського.