У цьому випадку свідком виступає автор цього матеріалу. Мені неодноразово говорили, що треба записати і долучити до документальних офіційних свідчень. Але йшлося всі роки про Голодомор 1932-1933 рр., а тут «сорокові». Потім: мої спомини – це лиш два фрагменти, бо ще була занадто малим дитям, щоб сам факт голоду осягнути сюжетно, узагальнено. Але два випадки, які так сильно, стресово, страшно вразили дитячі почуття, збереглись у пам'яті, ніби фотознімки до сьогоднішнього дня.
А зустріч із Володимиром Івановичем Сергійчуком 15 листопада в Нью-Йорку – вченим дослідником 3-х голодоморів в Україні, – його переконливе твердження, що всі свідчення важливі, як документи для історичної науки, сподвигли мене долучитися до цієї публікації.
Отже, 1947 рік. Село Кисляк, Гайсинський р-н, Вінницька обл. Ми залишилися з мамою самі. Мама на милицях. Втрата батька, політичного діяча, члена уряду Центральної Ради, 10-літнього політичного в'язня на Соловках (реабілітований в 1989 р.), якого розстріляли німці; сестра зникла безвісти як остарбайтер в Німеччині; брат, старший від мене на 19 років, в 44-му мобілізований на фронт після важких поранень тривалий час пропадав у госпіталях поза Україною. Мама в післявоєнні роки важко, надривно працювала в колгоспі. Pезультат? Стала калікою на кілька років. Я про те, як в умовах голоду мама в її ситуації змогла організувати наше виживання в буквальному сенсі. Ні харчів, ні дров (замість них – висушений бур'ян), ні допомоги фізичної, ні практичної. Ні від кого.
Це була весна 47-го. Розморозився ґрунт на городах. І селяни (колгоспники) кинулись переривати там землю, де в минулому році була посаджена картопля. Шукали випадкові залишки врожайних картоплин. Замерлих. І таки знаходили. Знайшла кілька і мама. Потерла на тертці і стала смажити на сковороді кілька млинців на плиті з чавунними конфорками. Олії не було, на воді. Млинці трималися, бо крохмалю багато. Довгий процес, адже нагрівали плиту сухим бур'яном. Я жадібно, голодними очима слідкую за процесом. Чекаю. Передбачаю смачні справжні ласощі.
Раптом відчиняються двері і заходить якийсь товстенний, страшний дядько. Виявилось пізніше, що це він опух уже з голоду. Селянин наш. Глянув на плиту і просить їсти. Мама каже, що це для дитини, показуючи на мене. Це слово «дитина» звучить і сьогодні... Але він мовчки підбіг до плити, обома руками згріб ці всі ще сирі млинці і закинув у рот… Я запам'ятала свій крик, який разом із плачем продовжувався довго-довго...
Але це ще не все. Не пам'ятаю, що було далі... Знаю, що заспокоїти мене чимось їстівним не було змоги. Запам'яталося найстрашніше в цій історії.
Наступного дня я пішла відвідати свою подружку Руслану на нашій «Великій» (така назва) вулиці. Йшла одна. Не було ніяких інших прохожих .І ось уже неподалік її хати, на узбіччі вулиці побачила... мертвого цього дядька, який розпух ще більше. Просто ціла гора. Очевидно, ті млинці гарячі на порожній шлунок його доконали. ...
Це був такий жах, такий стрес, таке потрясіння... Із криком кинулась кулею назад, додому... Плакала і тремтіла дуже довго, мама не могла мене заспокоїти, умовити. Бо я не бачила до цього часу померлих. Та ще таких. А тут яскраво засвітилась в пам'яті ця знімка – страшна до цього часу. І до цього часу я не можу дивитись на померлих. А саме усвідомлення, що це від голоду, зачіпає не тільки емоції, а й мозок. Не зупинити думи... За Шевченком: «Лихо мені з вами...»
Але цих два страшних стресових дні теж ще не все для моєї дитячої психіки. Ще дуже-дуже довго, проходячи повз цього місця, перед очима з'являлася, як жива, «картинка» лежачої страшної мертвої людини. Обійти це місце не могла, бо це була єдина дорога в школу, в центр села. А скільки таких зранених дітей, які вижили, було по всій Україні??? Недарма символом Голодомору-Геноциду стала скульптура змученої дівчинки з косичками. Думаю, коментарі зайві...
Лиш одне додам, що залишились у родинних архівах спомини брата Юрія, записані його сином Петром, моїм племінником. Там Юра розповідає про людоїдство в одному із сусідніх наших сіл у Голодомор 1932-1933 рр. Скопіюю і теж передам пану Сергійчуку.
І все ж не втримаюсь: ото митрополит Борис Гудзяк, заслужено авторитетний серед українців і Великої України, і тут, в діаспорі, духовник і добра людина, на Панахиді в Соборі Святого Патрика навів приклад Тімоті Снайдера, як американського вченого, що займається голодомором. За словами Володимира Сергійчука, теоретично займається, а не науково досліджує і повторює ті дані, які спустила зарубіжним совєтологам (і нашим) москва – 3,5 млн жертв Голодомору 1932-1933 рр.. Важливі наукові підтвердження.
Не втримаюсь також, щоб не зацитувати тут дані Вікіпедії про основну причину Голодомору в сорокових. Як і в попередні – це реквізиція хліба у селян (колгоспах) повністю. Уряд дуже хотів піддобритися до країн соціалістичного табору і віддали з України та Молдови весь хліб їм. Так, в 1946 р. в Румунію відвезли 350 тис. тонн зерна, в 1947-му Чехословаччині – 600 тис. тонн, а за цих 2 роки Польщі – 900 тис. тонн. А в Україні почався голод. Та ж політика геноциду. Тільки офіційно в 47-му в 1-му півріччі зафіксовано 130 випадків людоїдства...
Свідчення №2: Протягнута рука допомоги
Другий пам'ятний епізод цих 2-х років відбувся пізнім літом або ранньою осінню.
Мама ще на милицях. Але приймає заходи щодо нашого виживання. Складає у мішок залишки домашнього спадкоємного вжитку – запам'ятала до сьогодні якісь блискучі ложки та сувої гарного домотканого полотна (все-таки батькова родина була господарями-куркулями, а в батька-селянина – університетська освіта). Мабуть, ще щось. Їдемо (не пам'ятаю чим, найімовірніше поїздом) в якісь «заморські», як мені здалося, краї: красиві, багаті, хлібосольні. Мені зараз хочеться, щоб це була Буковина, бо нині разом у товаристві дівчат-буковинок частуємось часто кавою у церкві Святої Трійці (Нью-Йорк). Або, щоб Львівська обл., бо мої друзі Грицики зі Львова. Чим їхали – не знаю. Пізніше, подорослішавши, не запитала, бо все минуле в родині було «табу», як я відчувала дитячим інстинктом. Не свідомістю. Тому нічого не розпитувала маму пізніше. Боялась. Чого собі зараз не прощаю.
Діти! Мої і моїх друзів! Спішіть у батьків все взнати завчасно, бо потім будете каятись.
А тепер найголовніше: епізод, який в мозку фотознімком зафіксувався. Теж до сьогодні. Як ото померлий опухлий дядько в селі... Ходимо ми з мамою по селу, заглядаючи в подвір'я хат із людьми. Картинка: милиці. Мала дитина. За плечима обох мішечки, в яких товар для обміну на щось їстівне. Але дехто сприймає нас як жебраків. В мене почуття ніяковості, якщо не сорому... До речі, в Голодомор Сорокових уже дозволяли їхати на Західну Україну міняти речі на їжу. Таких було багато. Їх називали «мішечниками».
І ось одна господиня запрошує нас до хати. Садовить за стіл зі скатеркою, якої я ніколи ще не бачила. І пригощає: зварена гаряча біла паруюча картопля, помащена шкварками із сала. До цього часу я ніколи того сала не бачила, не те, що їла.
...Божественний смак цієї картоплі був для мене смаком тірамісу сьогодні. Нектаром. Щастям. Радістю. Вершиною блаженства. Бо я, мабуть, вперше була ситою. Стан, який запам'ятався на все життя.
До Дня Подяки в Америці сьогодні ще не пізно подякувати Душі тієї доброї господині – нашій посестрі-українці, чи то з Буковини , чи то з Івано-Франківщини, чи то з Рівненщини... Але наша. Люди! Будьмо добрими, подільчивими, співчутливими, дружелюбними. Ось, що справжнє багатство. Душевне. Єднаймося!
А ще, до слова, публічно подякую світлій пам'яті моїй мамусі – Миколайчук Марфі Петрівні – сільській «амазонці», яка (умовно) була здатна проходити крізь стіну, тобто думати і діяти. Вона вижила в двох Голодоморах, вона продовжила на 14 років життя моєму батьку (його кінцево укоротили німецькі окупанти), добившись в кінці 20-х через Харків та москву заміни вироку ГПУ «розстріл» на 10 років заслання в Соловках і ще й після його повернення дати життя мені, а, отже, і моїм нащадкам. Українська Сільська Жінка. З Великих Літер. Таких у нас більшість – цвіт нації. Не можна руйнувати українські села – джерело хліборобське, джерело талантів. Це до партії, яка називає сама себе «слугами народу» та латифундистів...
ПС. Українці пережили три голодомори: 1921-1923 рр, 1932-1933 рр, 1946-1947 рр. Головна їхня причина – повна реквізиція хліба у селян. А в сорокові додалася ще й засуха
Сьогодні адепт радянського режиму путін, який відрізняється від перших лиш цинічними прямими заявами, що його мета – знищити фізично українців, це теж геноцид через прямі вбивства та знищення нашої інфраструктури ракетами.
І навіть порушення нормального харчування, відсутність води в підвалах, де люди сиділи місяцями – це теж геноцид через майбутні хвороби.
Коли політики світу, які їдять хліб, вирощений трудовим людом – хліборобами, зупинять цього відкритого терориста-нелюда?
Ось які думки та спомини викликала зустріч в Нью-Йорку з українським істориком, до речі, теж вихідцем із села, Володимиром Сергійчуком.