Усі економічні ресурси країни необхідні для нашої оборони. Не тільки кошти державного бюджету, як про це говорить влада. Війна проти божевільного дикого велетня на глиняних ногах потребує усіх вільних (незалучених) ресурсів суспільства. Перш за все — прибутків наших підприємств усіх форм власності та масштабів. Особливо це стосується корпорацій олігархів, крупних бізнесменів та державних монополій. На мій погляд, зараз їхні власники і керівники працюють, як у мирний час, не думаючи, що вони зобов’язані надавати максимальну допомогу армії та державі, щоб перемогти у війні. Вони обмежують свою часто широко розрекламовану допомогу армії коштами, виділеними за залишковим балансовим принципом, в мінімальних обсягах, яких вистачає на купівлю лише, наприклад, декількох автомобілів (як нещодавно повідомлялось про «волонтерство» Порошенка чи Жеваго). Головною їхньою метою залишається отримання прибутків, мінімізація податкових та інших платежів до бюджету, максимізація власних зарплат і дивідентів та їхнє використання на особисті потреби. Звичайно, у Монако, Барселоні чи французьких Альпах — місцях їхнього тривалого помешкання — перечекати війну приємніше і там не відключають світло і воду у домівках. Війна проходить десь повз них і, як можна зробити висновок з їхньої поведінки, вони вважають, що нехай влада разом із союзниками сама вирішує проблеми війни, зокрема по захисту підприємств мільярдерів в Україні. А самі олігархи намагаються вирвати у держави, як і в довоєнні часи, смачні фінансові шматки, як наприклад, надвеликі незворотні кредити Нацбанку та мінфіну, мінімізація та відтермінування податкових платежів, встановлення вигідних тарифів і цін тощо.
Більше того, я думаю, що зараз олігархи стурбовані виробленням моделей прискореного і пріоритетного відшкодування державою втрат їхніх активів внаслідок руйнування агресором підприємств та об’єктів нерухомості (особливо великі втрати, звичайно, на Донбасі, в Ахметова). Також не виключено, що деякі з них розробляютьчи вже реалізують плани переведення власного капіталу в інші, більш безпечні країни. При цьому за кордон планується переводити не тільки фінансовіактиви, а й увесь бізнес. Про це сигналізують різні канали і йдеться про найвпливовіших олігархів. З часом настане можливість назвати їхні імена, хоча органи безпеки, сподіваюсь про них вже знають. Отже фінансові магнати як приносили економіці та громаді шкоду раніше, так вони продовжують це робити і в умовах кривавої війни.
Інакше, чим ще можна пояснити нещодавню націоналізацію компаній найвідоміших українських магнатів, арешт олігарха-колаборанта Богуслаєва, а також екстрене звільнення топменеджерів Нафтогазу України, Укрнафти та інших монополій. Обурює те, що усі ці фінансові мегаділки дистанціюються від потреб України, хоча свої промислові активи чи надвисокі посади вони отримали від держави і за її сприяння фактично безкоштовно. І дистанціюються тоді, коли країні стало дуже важко!
Майно арештованого Богуслаєва
Але чи достатньо результативною є сьогоднішня націоналізація раніше приватизованих компаній олігархів, як і формальна зміна членів управління державних монополій. Причинаминазвані: неефективна робота у воєнний час (як Кременчуцький НПЗ та КРАЗ), глибоке банкрутство компанії (Запоріжтрансформатор) або приховування податкових боргових зобов’язань (Полтавський ГЗК та інші)? Приватні власники націоналізованих компаній відреагували на відповідні дії влади вивозом із підприємств залишків матеріалів, сировини, машин і різким підривом фінансового стану компаній. Лише завдяки рішенню суду СБУ встигла арештувати скарби і гроші Богуслаєва, який розорював власне підприємство (Мотор Січ). Відомо також, що очільники Нафтогазу України спустили наліво (в оренду газпрому) використання національних газосховищ, що стало причиною замороження росту добутку власного природного газу. Головний же акціонер Кременчуцького НПЗ (Коломойський), як повідомляють соцмережі, але це потребує підтвердження, відмовився вкладати гроші у відбудову зруйнованого агресором підприємства. Так випливає, що ніхто не має намірів відновлювати роботу зруйнованих фізично і фінансово підприємств, які у час до закінчення війни можуть бути доведені до повного спустошення. Ситуація ускладнюється тим, що повернуті у державну власність авіаційні, автомобільні, електротехнічні об’єкти відносяться до складних високотехнологічних виробництв, на яких будуть продовжувати працювати ті ж досвідчені кваліфіковані спеціалісти на тих же виробничих потужностях. А потрібні створення додаткових ринків, вливання фінансових інвестицій та технологічна модернізація, без яких влада не зможе підняти ці виробництва.
Отже, сама націоналізація підприємств і зміна їхніх керівників — ще не можуть вирішити проблеми. Треба, по-перше, зобов’язати усі великі підприємства (як державні, так і приватні) перераховувати основну частину їхнього чистого прибутку (після сплати податків) до державного бюджету, залишаючи собі лише суми соціального призначення (зокрема на відбудову зруйнованих помешкань тощо). При цьому держава повинна обмежити рівень зарплат і премій керівного складу підприємств, щоб останні не завищували собівартість і не занижували свій прибуток. Також доцільно, щоб перерахування прибутку до бюджету відбувалося шляхом його обміну на урядові облігації (ті ж воєнні облігації), погашення яких державою відбуватиметься у мирний час. По-друге, мають бути запроваджені матеріальні санкції щодо керівних осіб, які уникають своїх фінансових зобов’язань перед державою, спотворюють податкову звітність, приховують свої майнові активи чи переводять їх за кордон і т. і. Зокрема, у цьому випадку мають бути націоналізовані пакети акцій приватних власників (на період до закінчення війни). Щодо відповідальності державних монополістичних корпорацій за такі порушення, то уряд повинен не тільки звільняти винуватців, а й реорганізовувати (чи ліквідовувати) такі корпорації для повернення відповідних виробництв у прибутковий стан.
Автор: Володимир Лановий — український економіст, політик, колишній міністр економіки України, депутат Верховної Ради України, голова спостережної ради Української державної інноваційної компанії, президент Центру ринкових реформ.