Так сказав Олег Бутусін під час похорону своїх синів… На домовинах – синьо-жовті прапори. У них – рідні брати: 20-річний Леонід та 24-річний Роман. 2020-го вони підписали контракти із ЗСУ. Невдовзі вже несли службу на палаючому Донбасі. У лютому і березні 22-го – захищали Чернігівщину.
«Противник пішов у наступ із трьох напрямків величезними силами, з величезною перевагою в техніці та живій силі, – розповів побратим «Сина». – Хлопці боролися до кінця. Відбивалися хоробро. Підбили ворожу БМП, а потім їх оточили… Шансів там уже не було».
Село, яке обороняли хлопці, росіяни окупували, тож тіла героїв місяць не могли знайти. А отже, жевріла надія, що Роман та Леонід живі. Але…
Олег Бутусін побував на місці останнього бою. «Я бачив, як вони лежали, які були в них поранення, – сказав він. – У бронежилеті – три дірки від великокаліберного кулемета». Земля була просякнута їхньою кров’ю. Батько взяв грудки землі, щоб висипати на їхню могилу в Калуші. «Я знаю, що мої сини в Бога прославлені, бо вони померли не боягузами, а героями», – сказав він.
«Діти чудові були, неймовірні, – розповіла сусідка Лариса Барабаш. – Слухняні, виховані. Таких дітей у селі не було. Опора і надія батьків. І коли вони пішли воювати, ми переживали страшно. Хлопці віддані, тато їх навчив воювати, він їх навчив усього».
«Хлопці були дуже добрі. Таких друзів мало», – додав товариш «Сина».
Поховали героїв на Алеї Слави в Калуші. Опускали домовини під звуки військової сальви та Гімну України. А батько кидав грудки землі з кров’ю синів із місця останнього бою…
Олег Бутусін – колишній громадянин Росії, виїхав із Мордору через переслідування влади. У 2014 р. з дев’ятьма дітьми прибув в Україну, тут народилися ще троє. Вступив у ДУК «Правий сектор» та у 2015 р. пішов воювати за Україну.
У нього залишилися десятеро дітей. Один із них продовжує воювати за Україну. Олег Бутусін після похорону також повертається на війну. «Обов’язково, – відрубав він. – Ми не можемо скласти руки. Ми будемо боротися до того часу, поки добро не переможе зло».
Вічна слава братам Бутусіним! Уклін і співчуття батькам.
100 років тому тут бився з росіянами отаман Савон
На Ізюмщині, де зараз лицарствує Добровольчий батальйон ОДЧ «Карпатська Січ» Олега Куцина, 100 тому бився з московською ордою отаман Григорій Савон. Нехай козацтво «Карпатської Січі» знає, хто перед ними творив легенду боротьби на Харківщині.
До свого загону батько Савон приймав тільки добровольців. Але коли хто вже прийшов до козацького війська, на власний розсуд не міг його залишити. Червоні звинувачували отамана в «русофобських нахилах», «знищенні комісарів». Наголошували, що отаман «особенно жестоко карал попадавшихся к нему в руки красноармейцев-великоросов и агентов соввласти».
Донедавна про Григорія Савона ми мало що знали, навіть прізвище подавали на російський лад – Савонов. Член Історичного клубу «Холодний Яр» Лесь Ісаїв з’ясував, що Григорій Мусійович Савон народився 27 вересня 1898 року. Саме так записано його прізвище у церковній метриці – Савон! Походив він із селянської родини волосного села Цареборисова Ізюмського повіту Харківської губернії (тепер с. Оскіл).
За Центральної Ради та Української Держави був комендантом Цареборисова. Через незгоду з політикою гетьмана Павла Скоропадського перейшов на нелегальне становище й очолив підпільну організацію. У березні 1919 р. «соввласть» призначила його помічником, тобто заступником Ізюмського повітового військового комісара, а в кінці квітня – військовим комісаром. Під час денікінської окупації Григорій створив на Донеччині та Харківщині повстанський полк у складі трьох батальйонів, який брав участь у бойових діях.
Улітку 1920-го Савон розірвав стосунки з т. зв. совєтською вдалою. І почав проти неї бойові дії. Під його проводом згуртувалося майже дві сотні народних месників.
Козаки любили отамана за сміливість і справедливість. Називали Батьком.
До чорта в зуби козаки Савонова спровадили багатьох ворогів. «Вбивства здійснювалися по-звірячому», – бідкалися окупанти. Справді, рішуче і немилосердно ставилися наші хлопці до «московського сміття»!
Ширше про слобідського ватажка Григорія Савона можна прочитати в книжці Леся Ісаїва та Леоніда Щибрі «Отаман Савонов». У рецензії на це дослідження кандидат філологічних наук Михайло Гомон написав: «Сотні боїв і сутичок з червоними та білими москалями, червоними китайцями, калмиками, киргизами вкрили ім’я отамана славою. Вороги боялися його. Сила удару Савонова була страшна: він міг у бою розрубати навпіл ворога. Так, коли він в Ізюмі зустрів перевдягнутого в цивільне денікінського полковника, який знущався над українцями, то, вихопивши шаблю, розчахнув його на дві половини. Савонов, бувало, бився проти десяти ворогів і перемагав. У слободі Боровій Куп’янського повіту він увірвався у волосний ревком і посік на капусту півтора десятка місцевих активістів. Про його хоробрість ще за життя ходили легенди… Загинув отаман у більшовицьких катівнях у 23-літньому віці. А справу Григорія Савона продовжив Володимир Савонов, загін якого вів боротьбу на сусідніх із Харківщиною теренах Донеччини. Минуло вже 100 років, а земляки з гордістю продовжують називати себе савоновцями».
Хай святяться імена лютих захисників Харківщини – козаків Григорія Савона та Олега Куцина!