Мова — це вербальна сила. Це фундаментальний та потужний атрибут будь-якої нації. Це, зрештою, невід’ємний, часом ключовий інструмент політики. Російська влада століттями утискала (зокрема, пригадайте Валуєвський циркуляр 1863 року, що суттєво обмежував українську видавничу діяльність, Емський указ 1876 року, спрямований на витіснення української мови з культурної сфери життя народу) та намагалася асимілювати українську мову під свої стандарти, щоб «стерти» унікальні характерні її риси. Адже мова — ознака не лише національності, а й державності. Тож «атака» на мовному фронті зі сторони російської влади ознаменувалася сотнями прикладів обмежень та заборон вживання мови української нації в різних суспільних сферах, вивищення російської мови, зовнішніх втручань в живий організм української мови.
Як відомо, мовознавці 1920-х років майже у повному складі були репресовані, а укладені ними словники й наукові дослідження з діалектології, лексикології, правопису, термінології, унормування літературного варіанту мови — заборонені. Така наукова діяльність була оголошена «українським фашизмом», «шкідництвом на мовному фронті», причому «шкідництво» полягало у «відриві української мови від братньої російської». За задумом радянської влади «українська мова мала функціонувати й досліджуватись у нерозривному зв’язку з «братньою» російською і під її постійним «благотворним впливом». Наступним етапом спустошення багатства української мови стали наслідки Голодомору1930-х років, який забрав життя мільйонів носіїв живої народної мови, різко звузивши її соціальну базу. Досліджуючи питання мовно-культурнонаціональної свідомості українців, Джеймс Мейс — американський науковець, історик, дослідник Голодомору в Україні, так висловився про роль мови в національній ідентичності: «Єдине, що може реально ілюструвати політичну незалежність це несхожість країни з її сусідом, і одним із важливих чинників такої незалежності є мова. Якщо несхожості немає, то можна з таким же успіхом ліквідувати українську державність і приєднатися до росії…» (газета «День», 2000 р.).
Лариса Масенко, доктор філологічних наук, академік АН ВШ України зазаначає: «Довготривалість наслідків мовно-культурної асиміляції населення України свідчить про те, що проект зросійщення українського народу, який імперії не вдалося реалізувати в самодержавний період, досяг значних успіхів за радянської доби».
Одним із таких «жестів» непроханих змін, а саме процес штучного зближення української та російської мов, відбувся після 1933 року, коли самобутню українську лексику, абсолютно не схожу до російських відповідників, усували зі словників, відмінювання українських слів наближали до російського відмінювання, калькували конструкції.
Важливою для розуміння цього явища є розвідка Святослава Караванського, мовознавця та літератора, автора самвидаву, багатолітнього в’язня радянських концтаборів срср. Вона має назву «Секрети української мови». «Українська мова, як і всяка інша мова, це колективний твір сотень поколінь. І хоч творили вони його стихійно, продовж століть, твір цей має свої внутрішні закони, свою характерну тональність, своє неповторне обличчя — те все, що коротко окреслено словом секрети», — пояснює назву праці у своєму Слові до читачів автор.
У книзі міститься розповідь про самобутні риси української мови, які виконавці мовної політики намагалися переінакшити та «збратати» з російськими нормами. Автор розглядає всі галузі «мовного господарства», зачеплені руйнацією: орфоепію, лексику, словотвір, правопис і частково граматику. Також тут вий знайдете методи, які застосовувалися для упослідження українського слова, познайомитеся з порадами, як долати дискримінаційну спадщину минулого. Велику увагу приділено невикористаним можливостям українського словотвору. Знахідкою для вас точно будуть словнички шельмованої, упослідженої та безпідставно занедбаної української лексики.
«Факти денаціоналізації, лінгвоциду, етноциду — це реальні факти історії і, засуджуючи їх, світ має визнати ліквідацію цих фактів — національне відродження — невід’ємним правом асимільованих народів. Це право випливає із самого поняття юридичної справедливости, так само як право на повернення потерпілому награбованого майна. У даному разі пограбовано духовність народу. В Україні такий грабунок чинено не одне століття (!). Але награбоване повертають нащадкам власників і після сотень років», — стверджує мовознавець.
Слова від галичан
У суперечливий та несправедливий для наддніпрянської України час XX століття з боку радянської влади, навіть у період так званої «українізації» творчо-інтелектуальне українство не мало належної свободи для розвитку мовно-літературного розмаїття. Натомість історична доля сприяла галичанам, які були під польською владою, та мали деякі демократичні «свободи» у розвитку культури. Тож у повсякденному житті галичан активно розвивалася українська самобутня лексика, зокрема спортивна, військова, громадсько-організаційна, юнацько-таборова тощо.
Ось приклади словотворчості галичан XX століття, яка повністю перегукується із загальнонаціональною мовною традицією: руханка (вільні вправи, гімнастика), військовик (військовослужбовець), летовище (аеропорт, аеродром), світлина (фотознімок), фільмувати (робити кінозйомку).
Самобутні та перейняті фреземи
Російській «скатертю дорога» відповідає наше «баба з воза — кобилі легше», «на бідного Макара всі шишки летять» — «на похиле дерево кози скачуть», «згущати фарби» — «передавати куті меду». Синонімічною конструкцією до «справлятися з труднощами» є «давати раду». Те, що росіяни роблять «з нальоту», український народ робить «з маху», «спрожогу», «просто з мосту».
Слова, яким замало уваги
Ще маловживаними словами, унаслідок мовно-культурної політики радянської влади, стали такі слова: фіґлярувати (блазнювати), часожерний (що вимагає часу), щаблястий (східчастий), яріти (виблискувати), рвати вуха (різати слух), прогріх (проступок), незамешкалий (незаселений, необжитий).
До слова кольоровий українська мова має такі синоніми як барвистий, ряснобарвний, багатобарвний, різнобарвний, різноколірний.
Також цікавими є ось такі відповідники: вантажопідіймальна споруда = підойма, високопоставлена особа = достойник, виявляти бажання = зголошуватися, збирати все до крихти = визбирувати, книга для читання = читанка.
Брати приклад з когось — взорувати, воєнщина — вояччина. Метелики (вітер) в голові — фіалки в голові, або ж шпаки, дебош — бешкет, біготня — шастання, не зійшлися характерами — не до вдачі одне одному, вино бродить — вино шумує, з минулого року — відторік, вчасно — вчас, саме в час.
Приховане розмаїття української мови
Сузір’я Великої ведмедиці до 30-х років мало назву «Великий віз», а фрукти та овочі називалися садовиною та огородиною, відповідно. Питома українська форма «живе срібло» перетворилася на «ртуть». Радянська влада змінила українські «вакації», що латинською означає «звільнення, свобода», на канікули, цинамон — на корицю, осідок — на місце перебування. Питома нашій мові «лямпа» стала «лампою», «дієйменник» став «інфінітивом», а «поземний» перетворився на «горизонтальний». «Чорнявець» під впливом західної мовної «моди» замінився на «брюнет».
Визначаючи як «непотрібний полонізм» прибрали з масового ужитку слова зАвше («те саме, що завжди»), довкруж (його рекомендували замінювати словами навколо чи навкруги) та невзабарі («те саме, що незабаром»). «Штучними, невиправданими архаїзмами» іменували прислівники на позір («з першого враження; напоказ»), позаяк («тому, що; через те, що») та згадуване вже сливЕ («майже»). Нараз та враз — синоніми до раптом, достоту («точно; справді, дійсно, істинно»), достеменно — забраний синонімвід слова «справжній», небавом — «незабаром, скоро», загодя — «те саме, що заздалегідь — за якийсь час до чого-небудь; наперед».
Звичайно, мова як природно-культурне явище розвивається у взаємозв’язку з іншими мовами, особливо сусідніх держав, адже мовні особистості мають вільне право облюбовувати якесь слово більше на свій смак, призвичаюватися до мовленнєвих регіональних традицій, адаптуючись до місцевого життя.
Має право на існування і думка пуристів, тобто чистомовців, і їхніх опонентів, які прагнуть до осучаснення мовного простору на основі диджиталізації. Головне, в усьому зберігати баланс, здоровий глузд, розвивати власне чуття та розуміння мови і її потреб.
Бажаю вам у Свято української писемності та мови наснаги та натхнення плекати й підтримувати український творчий продукт — піснярство, книговидавництво, кіноіндустрію та всі інші сфери духовно-культурного життя української нації. Мова має бути живою, гнучкою та гордо звучати з вуст носіїв там, де ми є. Зробімо це знову й знову!
Адже саме завдяки тим, хто палко любив своє та рідне нам вдалося зберегти, повернути, подарувати новий подих набуткам невтомних поколінь українців.